Виступ Джорджа Сороса на ювілейній вечері з нагоди 25-річчя МФ «Відродження»

Виступ Джорджа Сороса на ювілейній вечері з нагоди 25-річчя Міжнародного фонду «Відродження» (Київ, Україна 14 листопада 2015 року)

Виступ Джорджа Сороса на ювілейній вечері з нагоди 25-річчя Міжнародного фонду «Відродження» (Київ, Україна 14 листопада 2015 року)

Участь у святкуванні 25 річниці Міжнародного Фонду Відродження є великим джерелом гордості та втіхи – гордості за досягненням цієї фундації за перші двадцять п’ять років її існування та втіхи з приводу народження нової України.

Нова Україна прагне бути повною протилежністю старій Україні. В старій Україні економікою керували олігархи, а державні органи експлуатували людей замість служити їм. Свободи, даровані національною незалежністю України, не гарантували дотримання основних прав людини. Свободу слова обмежували цензура і «темники», громадські активісти наражалися на реальну небезпеку.

Нова Україна сповнена рішучості провести радикальні й болючі політичні та економічні реформи, які мають виправити ці вади. Кажучи реалістично, ця мета є шляхетною, але недосяжною. Психоаналітики називають це технічним терміном «фантастичний об’єкт»: ідеал, що надихає людей, але ніколи не втілюється в реальність.

За появою нової України стоять багато років громадської активності, яку підтримував Міжнародний Фонд Відродження; зрештою ця нова Україна народилася завдяки зусиллям героїчних захисників Майдану, готових віддати свої життя за краще майбутнє своєї країни. Всупереч ствердженням російської пропагандистської машини, Міжнародний Фонд Відродження не фінансував Майдан, але надавав правову та медичну допомогу людям, які билися на Майдані, а потім прагнув зберегти дух Майдану через перетворення революції на конструктивну діяльність з розбудови нації. Саме це є джерелом моєї гордості та втіхи.

Я глибоко пов’язаний з Україною від самого моменту здобуття її незалежності. Насправді я заснував свою фундацію в Україні ще раніше, 1990 року, коли Україна ще була частиною Радянського Союзу. Юридично ця фундація була українською філією моєї російської фундації «Культурна ініціатива», заснованої 1987 року під патронатом дружини Михайла Горбачова Раїси. 1991 року ця філія перереєструвалася як власне українська інституція – Міжнародний Фонд Відродження.

Ні моя фундація, ні я особисто, не відчуваємо жодної ворожості до росіян; ми протистоїмо путінському режиму, який експлуатує росіян так само, як режим Януковича експлуатував українців.

Я пригадую, як вперше відвідав Київ 1990 року. Тоді було національне свято на честь уславленого українського поета Тараса Шевченка. Там були всі лідери громадянського суспільства, і коли я оголосив, що хочу заснувати українську фундацію, вони всі підійшли до мене з власними міркуваннями. В кожному з них я побачив щось підозріле, аж до того, що мусив вибачитися за свою надмірну критичність. Відповідь була несподіваною: «Ви не уявляєте собі, наскільки це живильне відчуття – зустріти таку щиру людину. Зазвичай ми зустрічаємося з офіційними особами, які вислуховують наші турботи і обіцяють, але нічого не роблять. Можливо, Ви справді щось зробите». Це глибоко вразило мене. Я припинив соромитися з приводу своїх відмов і зберігаю це ставлення зараз.

Після здобуття Україною незалежності я відвідував цю країну досить часто, щоб познайомитися практично зі всіма політичними лідерами й провідними діячами культури – багато з яких і досі беруть активну участь у політичному та культурному житті. Під час майже кожного мого візиту я опинявся у вирі політичної чи економічної кризи – з чого можна вивести, що для України кризи є радше правилом, ніж винятком. Це саме відбувається і сьогодні.

Я не хочу повторювати все, що вже сказав і написав про нову Україну, бо хочу зосередитися на майбутньому. Я люблю жартувати, що пам’ятаю тільки майбутнє.

Минулого року я запропонував те, що називаю «переможною стратегією» для України, і продовжую її вдосконалювати. Зазвичай я наголошував на тому, яким вузьким і звивистим є шлях до успіху. До моєї теперішньої подорожі в Україну я думав, що можу бути оптимістичнішим. Перша умова успіху – тривале припинення вогню – майже досягнута, а друга – доступність адекватних фінансових ресурсів – дуже добре розпланована.

Нагадаю, що йдеться про програму макрофінансової допомоги, яку Європейська комісія вже використала для фінансування свого внеску до програми МВФ. Це відкрило б шлях до рішучого кроку: щиросердного зобов’язання Європейського союзу допомогти Україні не просто вижити, а й процвітати і стати територією, привабливою для інвестицій. Новою датою для проголошення цього зобов’язання є кінець січня 2016 року, коли спливає термін наявних санкцій проти Росії.

Знов-таки, нагадаю вам про ключовий пункт моєї стратегії: санкції проти Росії мають доповнюватися щиросердною відданістю Україні. Санкції – це необхідне зло; необхідне, бо не можна дозволяти Росії замінювати силу права правом сили; зло, тому що санкції шкодять всім – і тим, проти кого вони застосовані, і непрямо також тим, хто їх застосовує.

Путін розвинув дуже ефективний наратив, щоб захистити себе від санкцій. Він стверджує, що всі економічні та політичні негаразди Росії зумовлені ворожістю західних країн, які не хочуть визнати за Росією її законне місце у світі. Росія є жертвою їхньої агресії. Аргумент Путіна закликає до патріотизму російських громадян і пропонує їм змиритися зі складнощами, спричиненими санкціями. Ці складнощі, включно з фінансовою нестабільністю та нестачею товарів, лише підсилюють його аргумент. Єдиний спосіб довести неправоту Путіна полягає в тому, щоб встановити кращий баланс між санкціями проти Росії та широкомасштабною підтримкою України.

На жаль, народи та політичні лідери Європи переймаються іншими проблемами, серед яких чільне місце посідає криза біженців та хвиля терористичних атак в Парижі. Я поділяю цю заклопотаність як людина, що твердо вірить у первинні ідеали, які привели до створення Європейського союзу. Мої фундації, і я особисто, займаємося допомогою біженцям так само ретельно, як ми допомагаємо новій Україні. Ми розробили для Євросоюзу всебічну політику притулків, яку зараз активно вивчають представники влади. Отже, я маю всі підстави нагадати європейській громадськості та європейським лідерам про важливість нової України. Сьогодні для цього є гарний привід. Європі конче потрібний успіх, і Україна може стати таким успіхом. Досягненням є вже те, що нова Україна вижила всупереч надзвичайно несприятливим обставинам.

В ширшій перспективі, повернення до гібридної війни не дасть Росії додаткових вагомих територіальних здобутків. Ціни на нафту не відновилися після піке, до якого вони увійшли наприкінці 2014 року, а санкції проти Росії починають дошкуляти. Брак фінансування не дає змоги розробляти нові нафтові родовища, а брак запчастин починає відбиватися на видобутку з наявних нафтових родовищ. Вперше за багато років, між двома місяцями цього року, від червня до липня, відбулося падіння водночас кількості та якості видобутку нафти. Путін поступово доходить висновку, що він не здобув в Україні досить багато, щоб запобігти поступовій ерозії, яка починає відбуватися в його власній країні. Цей розвиток подій заслуговує на то, щоб визнати його як перемогу нової України.

Я знаходжуся в Україні лише тиждень, але вже зрозумів, що ситуація не така перспективна, як мені здавалося ззовні. Нова Україна була дивовижно успішною, коли об’єднувалася проти зовнішньої загрози: невблаганної ворожості Путіна. Тепер, коли Путін заклопотаний Сирією, ця небезпека зменшилася. Після років злиднів та жертв, люди прагнуть відпочити й опікуватися своїми особистими чи політичними інтересами. Це відкриває розриви, які досі стримував зовнішній тиск з боку Росії. Я бачу справжню можливість того, що мета, якої Путін не зміг досягнути військовими засобами, може дістатися йому без жодних зусиль внаслідок тривалого припинення вогню.

Це повертає мене до ситуації, яку я побачив, коли прибув до України. У першому турі місцевих виборів електорат проголосував дуже зріло. По суті, виборці підтримали правлячу коаліцію, але чітко заявили, що вони незадоволені як своїми умовами життя, так і темпами реформ. Їхня підтримка має характер передплати. Тепер правляча коаліція має виправдати ці очікування громадськості – і саме у цьому полягає проблема.

Правляча коаліція має дуже вузький вибір. Країна не може дозволити собі ані нових загальнонаціональних виборів, ані змін у складі коаліції. Те і те підірвало б уряд на кілька місяців, а в країні назріває фіскальна криза. Україна не виконала умов МВФ і не отримує наступні транші, поки не зробить цього. Прем’єр-міністр Яценюк став дуже непопулярним, а його партія не брала участі в місцевих виборах. Але президент Порошенко не може дозволити собі замінити його, оскільки блок Яценюка контролює значну частину голосів у парламенті.

Єдиний поступальний шлях для президента Порошенка полягає в тому, щоб продовжити співробітництво з Яценюком і спільно переконати їхні блоки проголосувати за бюджет, який задовольнить МВФ. Вони успішно зробили це на початку 2015 року. Зараз проблемою є те, що президент вагається щодо співпраці з прем’єр-міністром, а відсутність його проводу призводить до безладдя в лавах правлячої коаліції. Потрібні закони або не подаються у Верховну Раду, або відхиляються нею.