Якою є роль меценатства в сучасній Україні? Чи достатньо благодійності для вирішення суспільних проблем, чи йдеться про значно ширшу культуру відповідальності? Як змінила українську філантропію повномасштабна війна? Чому суспільство продовжує з недовірою ставитися до публічної благодійності? Чи можна сьогодні вважати меценатами мільйони українців, які регулярно підтримують армію та громадські ініціативи своїми пожертвами?
Ці питання стали предметом дискусії «Меценатство як форма суспільної відповідальності», що відбулася під час XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Представники провідних українських фундацій, громадського сектору та благодійних організацій говорили про відродження традицій меценатства, розвиток філантропії під час війни, роль громадянського суспільства та нові форми відповідальності, які формуються в Україні.
У розмові взяли участь директорка зі стратегій Zagoriy Foundation Оксана Лихожон, голова Фонду родини Богдана Гаврилишина Маріанна Єлейко, директорка Фундації «Множина» Галина Титиш та виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Сушко. Модерувала дискусію менеджерка програми “Соціальний капітал” Міжнародного фонду «Відродження» Радослава Кабачій.
Відродження традиції, яку намагалися знищити
Розмову Радослава Кабачій розпочала з нагадування про найвідоміших українських меценатів — Терещенків, Ханенків, Алчевських та Симиренків. Саме через їхні постаті вона запропонувала подивитися на сучасне українське меценатство.
За словами модераторки, сьогодні Україна вперше за багато десятиліть отримала можливість не просто згадувати цю традицію, а фактично відроджувати її в нових умовах.
«Нарешті ми знаходимося в тому моменті, коли можемо відродити цю традицію. Коли ми заново знаходимо цю традицію меценатства з новими силами», — сказала Кабачій.
Ця думка стала наскрізною для всієї дискусії. Майже всі учасники так чи інакше поверталися до теми історичної тяглості, яка була значною мірою втрачена в радянський період.
Галина Титиш нагадала, що радянська система фактично зруйнувала традицію незалежного меценатства та філантропії. Люди, які підтримували українську культуру, освіту чи громадські ініціативи, опинялися під тиском або репресіями, а сама культура суспільної відповідальності витіснялася державним патерналізмом.
Втім, сьогодні, на її переконання, ця традиція повертається і вже в нових формах.
Від добрих справ до стратегічної відповідальності
Одну із важливих рамок для дискусії запропонувала директорка зі стратегій Zagoriy Foundation Оксана Лихожон.
Вона нагадала, що фонд багато років досліджує українське меценатство та благодійність. Водночас сучасна філантропія, на її думку, значно ширша за традиційне уявлення про допомогу.
«Якщо раніше за конкретною доброю справою стояла одна людина, то сьогодні соціальна відповідальність стає системною», — зазначила вона.
Лихожон звернула увагу на важливу особливість українського суспільства. «Українське суспільство дуже часто було загроженим. А загрожені суспільства погано працюють із візією майбутнього, тому що вони не можуть його прогнозувати».
Водночас саме війна продемонструвала силу горизонтальних зв’язків, взаємодопомоги та довіри між людьми. За словами Лихожон, благодійність в Україні, звісно, існувала й раніше, але повномасштабна війна зробила її набагато помітнішою. «Екзистенційна загроза дуже сильно це підсилила», — наголосила вона.
Для Zagoriy Foundation відповіддю на ці виклики стала модель Think–Do–Share. Спочатку проблему потрібно дослідити — кількісно та якісно. Потім створити модель її вирішення й перевірити її на практиці. А якщо вона працює — зробити відтворюваною та передати іншим.
Саме тому в Zagoriy Foundation не дуже люблять навіть слово «добро».
«Слово “добро” заборонене у нас у фундації, тому що воно не означає рівно нічого», — сказала Лихожон. Натомість вона пропонує говорити про зміни, вплив і відповідальність.
«Наша місія — уможливлювати позитивне майбутнє України. Якщо люди будуть відчувати майбутнє в Україні, вони будуть у нього інвестувати. І гроші, і все інше. Вони будуть залишатися».
«Щоб українці ставали авторами свого життя»
Для Фундації «Множина» ключовим поняття є відповідальність. Галина Титиш пояснила, що родинна фундація була створена Анною та Миколою Сушками після усвідомлення простої речі: країні потрібні не лише окремі добрі справи, а й інфраструктура змін.
Саме тому місія організації сформульована дуже виразно: «Щоб українці ставали авторами свого життя». Йдеться про людей, які здатні брати відповідальність за власне майбутнє — від особистого рівня до національного й навіть глобального.
Свою діяльність фундація вибудовує навколо чотирьох програм. «Ідентичність» відповідає на питання про те, ким є українці як політична нація. «Культура» працює з людським капіталом, освітою та мистецькими практиками. «Життєстійкість» стосується здатності суспільства витримувати екзистенційні виклики, зокрема через роботу з ветеранським середовищем. Нарешті, програма «Спроможність» спрямована на підтримку інституцій та розвиток локальної філантропії.
«Ми дуже віримо в громадянське суспільство. Там є дуже багато енергії та ідей, і ми тут для того, щоб їх посилювати», — сказала Титиш.
Відповідальність починається з особистого вибору
Для Маріанни Єлейко, яка очолює Фонд родини Богдана Гаврилишина, розмова про меценатство нерозривно пов’язана з поняттям особистої відповідальності. Вона нагадала, що після смерті Богдана Гаврилишина родина свідомо вирішила продовжити його справу.
«Це вже їхній власний вибір. Вибір внутрішній», — наголосила Єлейко.
На її переконання, відповідальність не може бути нав’язаною ззовні. «Вона народжується з того, що ми робимо певний вибір». Саме тому фонд працює не лише з молодими лідерами, а й із ширшим середовищем людей та організацій, які готові брати на себе відповідальність за зміни. Показовим прикладом стала ініціатива зі створення Дня відповідальності людини, який у 2021 році було запроваджено на державному рівні.
Ще одним інструментом стала Премія відповідальності для організацій громадянського суспільства. «Це вже історія про роботу на ширшому полі», — зазначила Єлейко. На її думку, благодійність і меценатство завжди пов’язані з роботою на перспективу. «Це завжди про майбутнє».
Олександр Сушко: чому суспільству потрібні інституції
Особливе місце в дискусії посіла розмова про роль інституцій у розвитку культури меценатства. Олександр Сушко нагадав, що Міжнародний фонд «Відродження» працює в Україні понад три десятиліття і був одним із тих, хто допомагав відновлювати саму культуру благодійності після розпаду Радянського Союзу.
«Довгий час нам бракувало інституційно вкоріненої благодійницької спільноти в Україні», — зазначив він. За словами Сушка, Джордж Сорос багато разів наголошував, що жоден зовнішній донор не здатен замінити відповідальність українського бізнесу та українського суспільства за розвиток власної країни.
Сьогодні, переконаний він, українське меценатство поступово стає на ноги. Йдеться не лише про великих благодійників, а й про мільйони людей, які підтримують суспільно важливі справи через донати та краудфандинг. Водночас особливого значення набувають саме інституційні форми філантропії.
«Фундація створюється за певними стандартами управління, контролю, прозорості. Це комплекс задач, які дають зовсім інший рівень філантропії, спроможної вирішувати стратегічні довгострокові завдання».
Головним партнером фонду Сушко назвав громадянське суспільство. «Самоорганізовані громадяни, які мають свої цінності та спроможності. А головна з цих спроможностей — взаємодіяти разом заради чогось доброго». Саме здатність до горизонтальної взаємодії та досягнення результату він вважає головним критерієм підтримки громадських ініціатив.
Чому українці не довіряють благодійності
Однією з найгостріших тем розмови стала проблема суспільної довіри. Оксана Лихожон навела результати досліджень, згідно з якими майже половина українців сприймає публічну благодійність як різновид піару.
«Здається, 47% людей сказали, що це піар», — зауважила вона. Втім, на її думку, цей показник не означає, що про благодійність потрібно говорити менше. Навпаки. «Це означає, що ми маємо говорити сильніше, потужніше і показувати реальний вплив».
На переконання Лихожон, громадський сектор часто спілкується з суспільством складною професійною мовою, яка залишається незрозумілою для більшості людей. Тому необхідно навчитися пояснювати свої результати просто, через конкретні приклади, цифри та людські історії.
Від Яцика до донаторів на ЗСУ
Наприкінці дискусії учасники повернулися до теми історичних постатей. Олександр Сушко запропонував не забувати про меценатів української діаспори — Петра Яцика, Омеляна Пріцака та інших діячів, які фактично стали містком між дореволюційною традицією та незалежною Україною.
Втім, коли його попросили назвати власного улюбленого мецената, відповідь виявилася несподіваною. «Мій улюблений меценат зараз — це звичайний український громадянин, який регулярно донатить». Саме у феномені масового донаторства він бачить одну з найбільших суспільних змін останніх років.
Адже бюджети великих благодійних фондів, які підтримують оборону України, складаються насамперед із внесків сотень тисяч і мільйонів людей. «Це великий феномен, який нам треба належним чином оцінити, а потім і далі в мирні часи зберегти цю культуру донаторства».
Символічно, що саме ця думка перегукувалася з фінальними словами Радослави Кабачій. Підбиваючи підсумки розмови, вона закликала присутніх не сприймати меценатство як щось із далекого минулого. «Кожен із вас є меценатом. Кожен із вас кожною гривнею на Збройні сили України вже є меценатом».
Можливо, саме в цій тезі й полягає головний висновок дискусії. Сучасне українське меценатство більше не обмежується великими іменами чи великими статками. Воно дедалі більше стає культурою відповідальності, довіри та участі. І саме ця культура сьогодні допомагає Україні вистояти у війні та формує підвалини її майбутнього.
