Якою є ситуація з бюджетами в тимчасово окупованих громадах? Експертна команда проєкту «Бюджети в екзилі 3.0», що реалізується Громадським партнерством «За прозорі місцеві бюджети!» у співпраці з ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», провела низку інтервʼю з представниками двадцяти тимчасово окупованих територіальних громад Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, щоб дізнатися, з якими викликами зіштовхуються щодня члени громад, що опинилися в екзилі.
Коли Маріупольська міська військова адміністрація говорить про свій бюджет, йдеться вже не лише про дороги, школи чи комунальні підприємства. Йдеться про людей, розкиданих по десятках міст і країн, про центри підтримки, які працюють в евакуації, про команди, що керують громадою без доступу до власної території.
Після окупації Маріуполя місто не зникло разом із захопленими адміністративними будівлями. Воно просто стало іншим. Сьогодні система «ЯМаріуполь» працює у 22 містах України та охоплює десятки тисяч людей, які виїхали з міста після початку повномасштабного вторгнення. Для багатьох саме ці центри стали точкою, через яку ще можна відчути зв’язок із власною громадою.
«Громада в екзилі – це насамперед люди, які, попри втрату дому, продовжують жити, працювати й потребувати підтримки», – так описують свою роботу представники Маріупольської МВА.
Це формулювання сьогодні добре пояснює ситуацію не лише Маріуполя. По всій Україні існують військові адміністрації та релоковані органи місцевого самоврядування, які фактично втратили територію, але продовжують працювати. Вони формують бюджети, виплачують зарплати, підтримують переселенців, намагаються реалізовувати соціальні програми й одночасно думають про майбутнє повернення.
Але фінансова модель таких громад після окупації змінилася майже повністю.
Життя без економіки
До повномасштабної війни багато окупованих сьогодні громад мали сильну власну економіку. Підприємства, місцеві податки, ПДФО, малий бізнес – усе це формувало бюджети розвитку. Після окупації значна частина цих джерел просто перестала існувати.
У Маріуполі до 2022 року приблизно 85% бюджету складали власні надходження громади. У 2026 році ситуація стала майже протилежною: основою бюджету тепер є державні трансферти. Кількість бізнесів, які сплачують податки до громади, скоротилася більш ніж на 90%.
Схожа ситуація – у Мелітополі, де продовжує працювати саме міська рада. Якщо у 2022 році власні доходи громади становили 461 млн грн, то у 2026-му – лише 81,2 млн. Кількість платників ПДФО скоротилася з понад семи тисяч до кількох сотень.
Лисичанська міська військова адміністрація втратила більшість промислової бази та близько 85% надходжень ПДФО. Сьогодні бюджет громади значною мірою залежить від базових і додаткових державних дотацій.
У Волноваській громаді говорять про ті самі тенденції: після окупації громада втратила значну частину власних надходжень, а роль державної підтримки та міжбюджетних трансфертів суттєво зросла. Частина бізнесу була змушена перереєструватися в інших громадах, а разом із цим Волноваха втратила й частину податкової бази.
При цьому у громаді визнають: питання релокованого бізнесу сьогодні значно складніше, ніж проста втрата податків. Адже багато підприємств виїхали не через бажання змінити громаду, а щоб просто вижити. І тепер постає питання – чи повинні існувати механізми підтримки громад, у яких цей бізнес формувався до війни.
Для багатьох громад це означає не просто дефіцит коштів. Це означає втрату фінансової самостійності.
«Холодний душ» казначейства: бюджетна несправедливість
Наприкінці 2025 року, коли громади готувалися до важкої зими та планували майбутнє відновлення, держава влаштувала їм справжній «холодний душ». Вилучення невикористаних залишків коштів стало для лідерів громад емоційним та фінансовим ударом.
Маріуполь втратив 5,5 млрд грн, які роками акумулювали на соціальне житло для переселенців. Мелітополь був змушений повернути 14 млн грн, хоча за логікою автономії міг би мати 130 млн грн резерву. У Міловому ситуація набула ознак абсурду: через податкові пільги, надані державою «заднім числом», громада була змушена повернути бізнесу 375 тис. грн уже сплачених податків. Для бюджету, що і так балансує на межі, ці кошти були питанням фізичного виживання.
У Волновасі кажуть, що великих резервів громада не мала, тому вилучення залишків не стало критичним ударом. Але сама ситуація ще раз показала, наскільки обмеженою є фінансова гнучкість громад в екзилі.
У розмовах із представниками громад ця тема звучить особливо емоційно. Багато хто говорить про те, що громади в екзилі постійно балансують між необхідністю виживати зараз і очікуванням, що колись вони зможуть повернутися додому та відновлювати свої території.
Бюджет як спосіб триматися разом
Для Приазовської селищної військової адміністрації бюджет давно перестав бути лише фінансовим документом. Частину речей тут роблять фактично завдяки внутрішній мобілізації самої команди.
Посадовці добровільно передають частину зарплат на підтримку військових, допомагають із ремонтом транспорту та паливом. Паралельно громада запустила систему підтримки людей, які повернулися з полону: допомога з документами, побутом, реабілітацією, супровід у перші місяці після повернення.
Одночасно громада шукає рішення для житла. Оскільки швидких державних механізмів немає, Приазовська СВА домовляється про співпрацю з іншими громадами – зокрема щодо виділення земельних ділянок під будівництво житла для своїх жителів.
Для багатьох релокованих громад саме горизонтальні партнерства сьогодні стають одним із небагатьох інструментів розвитку.
У Волноваській громаді серед головних пріоритетів сьогодні також називають підтримку ВПО, ветеранську політику, допомогу військовим та оздоровлення дітей. Там визнають: навіть в умовах екзилю громади намагаються зберігати не лише соціальні виплати, а й речі, пов’язані з ідентичністю – культуру, спортивні програми, зв’язки між людьми.
«Ми теж існуємо»
Для невеликих окупованих громад питання бюджету часто пов’язане ще й із питанням видимості.
У Чаплинській селищній військовій адміністрації говорять про те, що міжнародні партнери не завжди готові працювати з окупованими територіями або громадами без фізичного доступу до території. Через це багато ініціатив доводиться буквально «пробивати» вручну.
Одночасно громада просуває ідею житлових рішень для переселенців у сільській місцевості – як альтернативу великим міським програмам. Там вважають, що для багатьох людей із сільських громад повернення до звичного способу життя та роботи на землі є не менш важливим, ніж просто отримати житло.
У Міловській СВА про бюджети говорять ще пряміше: саме існування громади в бюджетному та управлінському сенсі тут сприймають як підтвердження того, що Україна не відмовляється від окупованих територій.
Навіть в умовах дуже обмежених ресурсів громада намагається зберігати соціальні програми – зокрема пов’язані з підтримкою дітей та сімей.
Як зберегти громаду без території
Для Соледарської міської військової адміністрації питання бюджету сьогодні пов’язане ще й із пам’яттю.
Частина архівів залишилася на окупованій території або була втрачена. Деякі культурні та історичні проєкти громада тепер фактично відтворює заново – через цифрові рішення, відеоархіви, VR-проєкти.
Для дітей, які виїхали із Соледара, це іноді єдиний спосіб побачити місця, де вони жили до війни.
Паралельно релоковані ЦНАПи та відновлені реєстри громад вирішують дуже практичні проблеми. Після окупації частина людей фактично втратила зв’язок із державними системами: через знищені документи, втрату житла, недоступність архівів або розірвану реєстрацію вони не могли оформити виплати, пенсії чи підтвердити свій статус.
Для багатьох громад збереження та відновлення власних реєстрів стало не лише технічним питанням, а способом довести: громада продовжує існувати навіть без контролю над територією. А для самих людей – це можливість знову повернути собі юридичну видимість і базове відчуття нормальності.
Мелітополь, де продовжує працювати міська рада, робить ставку на роботу з дітьми та молоддю через спортивні програми. Тренери працюють у різних містах України, а сама громада намагається зберегти мережу секцій і команд навіть після втрати території.
Бо для багатьох громад головне питання зараз – не лише як пережити війну, а як не втратити людей остаточно.
У Волноваській міській військовій адміністрації теж говорять про те, що головний ресурс громади сьогодні – не територія і навіть не бюджет.
«Громада в екзилі – це люди, які втратили дім, продовжують жити, працювати й потребувати підтримки».
Там визнають: після релокації змінився не лише бюджет, а й сама логіка взаємодії між владою та жителями. Якщо до повномасштабного вторгнення у громаді працювали публічні консультації, бюджет участі, громадські обговорення та інші інструменти локальної демократії, то зараз більшість комунікації звелася до соцмереж, офіційного сайту та точкових звернень людей щодо конкретної допомоги.
У Волновасі прямо говорять: люди значно менше цікавляться самим процесом розподілу бюджету, ніж до війни. У більшості – інші пріоритети: житло, адаптація, робота, безпека, інтеграція в нові громади.
«Питання, як саме військова адміністрація розподіляє бюджет, для багатьох відійшло далеко не на перший план», – визнають у громаді.
Не лише про гроші
Сьогодні бюджети громад в екзилі – це значно більше, ніж фінансові таблиці.
За ними стоять спроби зберегти управління, підтримувати людей, не розпастися як спільнота й одночасно готуватися до майбутнього повернення.
Представники громад часто говорять про одне й те саме: без більшої гнучкості та довіри з боку держави працювати стає дедалі складніше. Особливо тоді, коли потрібно швидко реагувати на нові потреби людей, шукати житло, підтримувати ветеранів, запускати соціальні програми або допомагати тим, хто виїхав.
Але паралельно дедалі частіше звучить і інша проблема – поступове згортання місцевої суб’єктності.
Після створення військових адміністрацій система управління стала значно більш централізованою. Частина рішень, які раніше ухвалювалися через сесії рад, публічні обговорення чи інші механізми місцевого самоврядування, тепер концентрується у значно вужчому колі посадовців. Частину бюджетних рішень громади також змушені погоджувати на рівні області.
У Волноваській громаді визнають: така модель дозволяє швидше реагувати в умовах війни, але водночас створює ризик поступового згортання тієї логіки децентралізації, яка до 2022 року вважалася одним із головних досягнень реформи місцевого самоврядування в Україні.
Особливо це відчувається в громадах в екзилі, де фізичного контакту між владою та жителями й так стало значно менше, а самі люди розсіяні по різних містах і країнах.
Для багатьох релокованих громад сьогодні важливо не лише зберегти бюджет чи адміністрацію, а й не втратити сам принцип місцевого самоврядування – право жителів впливати на рішення щодо власного майбутнього.
У Волновасі після цього дослідження навіть заговорили про потребу нових опитувань жителів – щоб зрозуміти, чи хочуть люди сьогодні більше впливати на бюджетні процеси та якими інструментами вони готові користуватися в умовах екзилю.
Бо питання повернення – це не лише про території. Це ще й про те, якими ці громади повернуться після війни: збереженими як живі спільноти чи перетвореними на суто адміністративні структури.
«Ми боремося і поборемо… гроші – це справа наживна, головне – повернутися додому».
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Бюджети в екзилі 3.0”, що реалізують Громадське Партнерство «За прозорі місцеві бюджети!» і ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
