У квітні Екологічна Ініціатива Фонду провела зустріч грантерів та партнерів, які релокували свої організації зі сходу та півдня України через нову фазу російської агресії. Формат цієї зустрічі важко окреслити звичними термінами “дискусія” чи “брейншторм”. Нашою метою було зібрати разом людей, які мають схожий досвід і точки болю у процесі інтеграції в нові міста і знайти спільні рішення для того, щоб приймаючі громади не повторювали помилок 2014 – 2015 років.
“Коли йдеться про переміщення цілих організацій, а не лише окремих людей, то виникає питання – як використовувати потенціал цих людей і організацій на новому місці.” – говорить Олексій Орловський, директор програми “Демократія і належне врядування” і модератор зустрічі, – Ми не знаємо як довго триватиме ця фаза війни, не знаємо чи зможуть і захочуть люди повертатись додому після деокупації, перемоги. Тому ми відштовхуємось від “тут і зараз” і збираємось разом, аби ділитись досвідом і практиками, що допоможуть переселенцям інтегруватися у нові громади, а громадам – залучати потенціал новомістян.”
Серед учасників та учасниць зустрічі були як представники організацій, що вже мали досвід евакуації у 2014 році, так і ті, хто, на жаль, набув його вперше у 2022 році. Попри цей, здавалося б, різний досвід, організації стикаються зі схожими проблемами – їх часто не чують та сприймають як тимчасових гостей або обтяження для нової громади. Як вони це змінюють?
“Не тягар, а людський капітал”
На початку російсько-української війни у 2014 році левова частка проактивних та свідомих громадян України покинула тимчасово окуповані території через російську агресію. Більшість все ж залишилась на сході країни, на територіях, підконтрольних уряду України. Проте переселенці мали починати життя заново на новому місці – Бахмут, Сєверодонецьк, Краматорськ, Кремінна, Добропілля та інші міста Донбасу стали для них новим домом. Першою хвилею допомоги цим людям була гуманітарна допомога – одяг, їжа, ліки, тимчасове житло та речі першої необхідності. Тисячі українців збирали і передавали усе необхідне переселенцям, міжнародні та українські донори відкривали програми екстреної підтримки, а Україна відкривала для себе значення абревіатури “ВПО”.
У 2022 році багатьом з цих осіб довелось покидати домівку вдруге. Багато хто почав займатись збором гуманітарної допомоги і її розподілом у своїх громадах, організовували евакуацію, поки це ще було можливо. Організації “Нова Дружківка” та “Добро” перетворили свої офіси в Дружківці та Добропіллі на пункти видачі “гуманітарки”, команда Фундації “Простір” із Сєвєродонецька відправляла евакуаційні автобуси, поки не довелось покидати місто самим. Гуманітарною допомогою продовжували займатися вже на новому місці. Так, на базі нового офісу “Асоціації “Відродження та розвиток” з Бахмуту, що релокувалась до Черкас, досі діє гуманітарний пункт.
Та крім цього активісти пішли далі, бо знали, що можуть бути корисними у нових громадах і в іншому. Володимир Орос з “Добра” розповів, що після вимушеного переїзду до Одеси і періоду адаптації колеги почали підіймати свої контакти серед місцевих активістів, шукати підходи до співпраці з ними та громадою міста: “Ми хотіли бути корисними і не обтяжувати громади. Великий обсяг роботи було пророблено, аби перейти з “гуманітарки” на якісь більш сталі ініціативи, які не обтяжуватимуть громади і матимуть додану вартість для них. Ми хотіли, щоб вони зрозуміли – ми це додатковий ресурс, а не проблема; додатковий людський капітал, а не тягар”, – говорить Володимир.
З ним погоджується Тетяна Кіріллова, голова Луганської обласної організації Всеукраїнської “Асоціації сприяння самоорганізації населення”: “Переселенців часто сприймають як проблему або тягар. Чим швидше таке ставлення зміниться, тим більше сторін “виграє” від партнерства і співпраці. Так, ми втратили дім, але не втратили наші навички. Ми платимо податки, нас турбують місцеві проблеми і ми хочемо долучатись до їх вирішення. Бо це і наш дім тепер також.” – говорить пані Тетяна.
І справді, громадські активісти не були б активістами, якби після адаптації не взялись до своєї справи – чи то захист довкілля, впровадження реформи децентралізації, чи інша робота, що допомагає будувати в Україні відкрите суспільство. Той досвід, який вони уже мали, допоміг їм майже одразу після переїзду включитись у роботу, налагоджувати звʼязок із місцевою владою та новими сусідами – в Черкасах, Калуші, Хмельницькому, Рівному, Києві, Одесі, Дрогобичі, Кропивницькому та інших містах. Бо вони знають – чим швидше громада почне активно інтегрувати новомістян, тим легше їй буде з економічної точки зору.
“ВПО “обтяжують” громаду лише тоді, коли громада не намагається зрозуміти потреби нових мешканців та залучити їх до життя в громаді”, – пояснює Олена Головкіна, голова громадської організації “Асоціація “Відродження та розвиток”, – “Чим швидше зʼявляться ініціативи по інтеграції, тим швидше громада вистрибне з “гуманітарної ями”, і тим меншою буде вірогідність сегрегації на “своїх” та “інших”.”
Про нові ідеї та досвід
Крім обговорення проблем, з якими релоковані організації зустрічаються зараз, учасники та учасниці зустрічі представили свої кейси проактивної співпраці з місцевою владою і громадами через екологічні ініціативи.
На перший погляд, питання захисту довкілля – це не та тема, яка може зацікавити під час війни громади, які приймають переселенців. Втім, керівниця Ініціативи EPAIU Тетяна Кухаренко вважає, що це не так: “Екологічні проблеми – це, на жаль, така собі спільна мова міст та сіл України. Проблеми можуть різнитись за формою, але їх існування та вплив на безпечне і комфортне життя громад є актуальним як для великих міст центральної України, так і для маленьких містечок сіл півдня чи сходу. Екологічні проблеми залишаються актуальними навіть під час війни, бо ж воєнні дії не ставлять зміни клімату на павзу, навпаки – рівень забруднення довкілля та проблеми від цього лише множаться.”
Теж саме розуміють і грантери Ініціативи. Хтось почав комунікувати з місцевою владою заздалегідь, маючи конкретні пропозиції співпраці. Наприклад, Сергій Пронкін, голова “Нової Дружківки” яка релокувалась у Кропивницький в листопаді 2022 року, розповів що почав шукати можливості ще до переїзду: “Наприкінці літа 2022 року Донецька обласна адміністрація розпочала обовʼязкову евакуацію з Дружківки, і оголосила, що приймаючою стороною буде Кіровоградська область. Я почав шукати інформацію про громади, які приймають переселенців ще до того як ми переїхали – написав кілька листів із пропозиціями різних ініціатив і проєктів, які ми вже могли втілювати. Ті чотири громади які відповіли – сьогодні є нашими партнерами і саме там ми проводимо нашу школу екоактивізму.”
Інші організації включились одразу після переїзду – хтось проводив екотолоки у парках, залучаючи місцевих; хтось “стукався” до очільників громад із пропозиціями; хтось шукав контакти місцевих активістів та був готовий слухати про проблеми, які ті намагаються вирішити в цьому містечку. Шляхів побудувати комунікацію учасники зустрічі назвали безліч, і кожен на своєму прикладі пояснив як проактивна і небайдужа позиція та досвід можуть у цьому допомогти.
Команда організації “Імпакт центр СХІД.ЮА” представили на зустрічі свій кейс того, як проактивність і досвід можуть давати результат. До повномасштабного вторгнення організація займалась розробкою екопрофілю Рубіжанської міської територіальної громади Сєверодонецька, також за підтримки Екологічної Ініціативи Фонду. Однак, станом на зараз місто окуповане росіянами, тож інтегрувати їхню розробку у місцеві політики не вдалось. Натомість досвід такого дослідження команда вирішила використати у Калуші, куди релокувалась з Сєвєродонецька у 2022 році. “Ми проаналізували, що Рубіжне має багато спільного із Калуською громадою. Це – колишні хімічні гіганти у постіндустріальну еру, коли промисловий розквіт уже позаду, але залишилося чимало наслідків роботи підприємств”, – пояснює Сергій Кудрявцев, дослідник організації.
Крім того, що вони хотіли зробити щось корисне для громади, що їх прийняла, команді було важливо втілити цей проєкт і на символічному рівні. Після загибелі на фронті Андрія Жидкова, засновника і керівника організації, довести справу до кінця стало для команди питанням принципу. 21 червня організація представила на широкий загал свій проєкт та готовий екопрофіль Калуша, який розробляла протягом шести місяців, у співпраці з місцевою владою та мешканцями міста, і за підтримки нашої Ініціативи.
Але не всім організаціям пощастило так швидко знайти спільну мову з громадою. Викликом, який відзначила більшість учасників, була робота з довірою. Працювати з довкіллєвою темою в середовищі, де тебе всі знають, де ти маєш символічний капітал і кредит довіри, переважно простіше, ніж на новому місці. Деякі приймаючі громади не були налаштовані на співпрацю одразу. Особливо відчутно це було у маленьких містечках і селах, де люди з пересторогою ставляться до новоприбулих мешканців та їхніх пропозицій щось змінювати. Втім, учасники нашої зустрічі вважають цей виклик цінним досвідом, який навчив їх будувати комунікацію інакше – більше слухати, більше досліджувати і замість шукати союзників серед однодумців та “своїх”, працювати з новими людьми та перетворювати їх на союзників. “Головне не опускати руки, стукатись і пробувати. І тоді знайдуться і однодумці, і союзники. А робота – вона є завжди і всюди”, – вважає Олена Савченко з краматорської організації “Жінки та діти з інвалідністю Північного Донбасу”, якій довелося релокуватися до Івано-Франківська.
Запрошена на зустріч координаторка взаємодії з громадськістю Людмила Проценко (Регіональне Представництво Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Черкаській області), зазначила, що така проблема дійсно існує, але замість ставиться до новомістян з пересторогою, громадам варто навпаки – прислухатись до них: “Дуже важливо, що ВПО бачать місцеві проблеми інакше, свіжим оком. І вони не мовчать, говорять про те, що помічають по-іншому, і пропонують свої зусилля, нові підходи і рішення”, – вважає пані Людмила.
Прикладом цього може бути робота організації “Бери і Слав”, яка релокувалась з Берислава Херсонської області до Дрогобича і налагодила звʼязок з місцевим ліцеєм. Маючи досвід роботи із дітьми та спостерігаючи за тим, які в місті є проблеми, вони розробили новий проєкт, що мав допомогти їм зробити щось на користь громади, яка їх прийняла. Тепер у школі, з якою запартнерилась організація, стоїть сортувальна станція, а учні цієї школи можуть відвідувати цікаві лекції, просвітницькі воркшопи, кінопокази тощо, які влаштовує “Бери і Слав”. Команда і раніше орієнтувала свої ініціативи на молодь, тож працювати з дітьми та підлітками вміє. У лютому вони провели для них конкурс, щоб заохотити створювати контент на довкіллєві теми. Ясна річ, що ця співпраця не виникла нізвідки – спочатку команді потрібно було вислухати про місцеві проблеми і зрозуміти потреби людей. Та результат того вартий.
Ще одним викликом, з якими стикаються учасники нашої зустрічі, є відсутність розуміння термінів свого перебування на новому місці. Як самим переселенцям, так і приймаючим громадам бракувало розуміння як надовго цей дощ та чого чекати далі. Проте чіткої відповіді ніхто не може дати – якісь території ще потребуватимуть розмінування після звільнення, якісь – відновлення інфраструктури, а якісь фактичного звільнення з-під тимчасової окупації. Але Наталя Стародубець, членкиня команди “Бери і Слав”, говорить так: “Ми не можемо запланувати якусь точку відліку до повернення, але так, безумовно, хочемо додому. Втім, поки ми працюємо там де безпечно, там де ми потрібні та ефективні. І це найліпше, що ми можемо зробити зараз”.
Не забувати про те, звідки ти
Інтеграція у нові громади не значить втрату звʼязку з рідним містом. Усі учасники та учасниці нашої зустрічі відзначили, що попри все – хочуть повернутись додому. Для когось це питання часу, для когось – ресурсів і можливостей. Тримати звʼязок із домом кожен може по-різному, але хочемо розповісти приклад команди “Освітньої лабораторії сприяння протидії біозагрозам” з міста Кремінна, яке наразі окуповане російськими загарбниками. 12 липня Кремінна мала відзначати день міста, втім більшість мешканців були розкидані по всій Україні, або перебували закордоном. Команда організації вирішила провести флеш-моб, аби обʼєднати у цей важливий і святковий для кремінян день тих, хто був змушений покинути рідне місто. То ж вони запропонували кожному мешканцю Кремінної зробити фото з гербом міста (на футболці, чашці, аркуші паперу з написом та символікою міста, фото з кремінським краєвидом тощо) та викласти його на своїй сторінці у соціальних мережах з хештегом #кремінна_ми_з_тобою.
“Біль стискає серце, адже сьогодні ми не зібралися на центральній площі міста, не влаштували гучного концерту для кремінян, не закупили солодощів і кульок для дітей, не запустили атракціони, немає пісень, танців і феєрверку на твою честь… Ми були вимушені поїхати, рятувати дітей. Але сьогодні, як ніколи, всі відчуваємо себе частинкою великої родини! Сумуємо за тобою, але знаємо, що повернемося!
Ця ворожа біда скоро потухне і ми ще пройдемося по центральному проспекту, посидимо на березі річки, громада заживе і запрацює повноцінно, ми піднімемо свою маленьку Батьківщину і одягнемо у вишиванку! На кожній вулиці лунатиме сміх, а у кожному домі буде щастя! Обіцяємо.” – писали на своїх сторінках учасники та учасниці флеш-мобу.
Крім того, у місті Рівне, куди тимчасово перемістилася Кремінська міська військова адміністрація, відбувся урочистий захід на честь Кремінної та з нагоди вручення документів про завершення навчання випускникам 9-х та 11-х класів закладів освіти Кремінської міської громади. Серед присутніх були і представники релокованих громадських організацій, зокрема і команда “Освітньої лабораторії сприяння протидії біозагрозам”.
Що б ми зробили інакше?
Другий день зустрічі ми почали з питання, яке поставили усім учасникам та учасницям – щоб ви зробили інакше, якби вже мали в активі такий досвід на початку повномасштабного вторгнення? Розділившись на групи вони дали оцінку контексту, своїм слабким і сильним сторонам комунікації та досвіду, який уже мають.
Перша група зауважила, що більш активна інформаційна кампанія та загалом активніша комунікація з мешканцями громади, сприяла б зменшенню напруги міє ними та новомістянами. “Варто пояснювати громадам що ми робитимемо та наглядно показувати результати і позитивні ефекти від наших проєктів”, – пояснює Яна Білоус, дослідниця громадської організації “Імпакт центр СХІД.ЮА”.
Друга група відмітила позитивний досвід інших організацій та вважає, що також варто було б більше працювати з молоддю і залучати її до ініціатив на нових місцях. Адже у багатьох громадах багаторічні довкіллєві проблеми не вирішуються не тому, що за них немає кому взятись – низька еко-свідомість просто не сприяє залученню людей до таких ініціатив. І це те, що варто розвивати з дитинства, аби формувати в людини відчуття відповідальності за навколишнє середовище, зокрема і те, яке оточує безпосередньо її саму.
Учасники, що сформували третю групу, звернули увагу на те, що могли б стати для приймаючих громад джерелом важливих та життєвонеобхідних знань у період війни. “У прифронтових громадах “затуплене” відчуття загроз і ризиків. І це – проблема. Ми мали б переосмислити особисту безпеку з погляду кожної конкретної людини, і бути провідниками збереження людей, а особливо дітей, у часи небезпеки, через власну відповідальність і обізнаність”, – каже Олена Головкіна.
Четверта група подивилась на те, що зробила б інакше, з організаційної точки зору. “Вплив маленьких громадських організацій справді невеликий. Чому б не обʼєднуватись в альянси, чи асоціації? Разом просувати свої ідеї донорам, разом їх втілювати – це допомогло б залучати більше ресурсів і проваджувати “дорожчі”, але масштабніші проєкти”. – підсумували учасники групи.
***
Вочевидь, нам хотілося б, аби нікому не довелось отримувати досвід релокації через війну. Вочевидь, ми б з більшою радістю проводили зустрічі наших грантерів на інші теми. Але в тих умовах, що ми опинились через російську агресію, варто шукати також точки для росту і змін, які зможуть бути корисними у майбутньому.
На прикладі наших грантерів ми бачимо, що потрапляючи у нові громади організаціям варто в першу чергу слухати, дивитись і аналізувати. Шукати однодумців, партнерів і ресурси для своєї діяльності. Цей підготовчий, інтеграційний етап дозволить краще зрозуміти місцеві проблеми та потреби громади. Важливо розвивати і стратегічне бачення цього процесу, аби знаходити спільну мову з органами влади та самою громадою у довгостроковій перспективі.
Ми також упевнились, що досвід, який організації здобувають працюючи вдома, не зникає після переїзду. Цей досвід, якщо його активно пропонувати, може бути інструментом сприйняття громадою потенціалу новомістян. А екологічні проблеми присутні усюди – у великих містах мільйонниках, промислових містах, маленьких містечках на заході країни та селах на півдні. Як сказала Тетяна Кухаренко – ці проблеми є “спільною мовою” для українських міст і сіл. Тож той досвід, що організація здобувала займаючись вирішенням проблем на сході, цілком можливо застосувати і на заході, і на півночі країни.
Але щоб заговорити цією “спільною мовою” потрібно проактивно комунікувати з громадою та іншими стейкхолдерами – розповідати про себе, інформувати про свої наміри і досягнення, ділитись досвідом і результатами роботи. Чим більше про вас знатимуть – тим більше вам довірятимуть. Це впливатиме не лише на потенціал самої організації, але і загалом на сприйняття новомістян як активної і зацікавленої спільноти, яка хоче допомагати у відповідь на ту допомогу, що отримала сама.
Ми не знаємо як довго триватиме ця фаза війни. Не знаємо також чи вона стане останньою. Тож той досвід, який наші грантери отримали ще у 2014 році та зараз, у 2022, вартий уваги інших організацій.
***
Матеріал створено в рамках Ініціативи з розвитку екологічної політики й адвокації в Україні, що здійснюється Міжнародним фондом “Відродження” за підтримки Швеції. Матеріал відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження” і не обовʼязково відображає позицію Швеції.
