У сучасних умовах українські громадські організації працюють у середовищі постійних викликів і змін, що вимагає від них гнучкості, інноваційності та стійкості. Важливу роль у цьому процесі відіграють партнерства з донорськими структурами, які не лише підтримують проєкти, а й допомагають організаціям посилювати власну спроможність і довгостроковий вплив.
Гостя останнього епізоду подкасту “Формули стійкості” – Інна Підлуська, заступниця директора Міжнародного фонду «Відродження». У цьому випуску говоримо про розвиток громадських організацій і про те, як донорські структури можуть підтримувати їх у посиленні спроможності та стійкості. Розмова про партнерство, пошук ефективних рішень і формування умов, у яких громадські організації можуть не лише працювати, а й ставати сильнішими та впливовішими для своїх громад.
Сашко Кульчицький. Друзі, вітаємо. Це знову подкаст «Формула стійкості», в якій ми говоримо про те, що допомагає нам, українцям, нам, громадським активістам, оцим всім міським божевільним, яким немає чим зайнятися, а лише допомагати громадам, що допомагає нам зберігати нашу внутрішню стійкість, що допомагає нам продовжувати робити ті хороші речі, які ми робимо для наших громад, для наших громадян. І сподіваюсь, справді можемо допомогти багатьом.
Сьогодні це буде завершальний, підсумковий випуск, можливо, для цього сезону, можливо, для всього цього подкасту. Ми ще це побачимо. Але сьогодні ми хочемо поговорити про те, чого ж ми насправді досягли в нашому проєкті «Лабораторія стійкості», який, нагадую, реалізовував Міжнародний фонд «Відродження» за підтримки Агенції «Хліб для світу». І для цього ми говоримо з Інною Підлузькою, заступницею виконавчого директора Фонду. Це саме та установа, саме та інституція, яка уможливила все, що відбувалося в межах Лабораторії стійкості, а Інна безпосередньо та людина, яка вигадувала, як все це має працювати. Тому, Інно, вітаю.
Інна Підлуська. Вітаю, дякую. Я не скажу, що я сама оце сиділа і все вигадувала. Це дійсно командна робота Фонду. Я би сказала, що це такий дуже природній підхід, коли ми намагаємося поєднувати дуже багато важливих для нас компонентів. Робити те, що ми робимо добре.
Сашко Кульчицький. Не робити те, що ми робимо погано.
Інна Підлуська. Не робити те, що ми не робимо добре. Вчитися походу, реагувати на зміни, говорити з людьми, слухати людей. Все, як ми любимо.
Сашко Кульчицький. А давайте так, спершу дуже суб’єктивно, пройшло 18 місяців проекту, і є якесь таке просто внутрішнє враження. От як воно все пройшло? Стерпно? Добре? Що сподобалось, що не сподобалось?
Інна Підлуська. Воно насправді пройшло круто. Для нас це була прекрасна можливість поєднати ті речі, які значимі для організацій громадянського суспільства, опираючись на наш досвід, а його вже 36 років, як ви знаєте.
Ми багато чого підтримували, багато з чим працювали. Це тисячі проєктів, в кожному з яких є певні родзинки, але є певні спільні речі. І от, опираючись на них, ми і дивилися, що буде корисно. Очевидно, що корисна буде фінансова підтримка і ще будуть можливості. Ми дивилися, де ці можливості можна створити, посилити. Їх ніколи не можна створити тільки в односторонньому порядку. Це виникає тільки тоді, коли є спільні цілі, спільне розуміння: навіщо ми тут, що ми робимо, чого ми досягаємо, як воно виглядає, як ми вчимося, як ми можемо посилити, поправити те, що потребує посилення, або не робити того, що, наприклад, не працює.
Для мене надзвичайно цінний проєкт, він не даремно називається Лабораторія, хоча спочатку це була неофіційна назва, в нього є довга офіційна назва, і вона про посилення спроможності, організації громадянського суспільства.
Сашко Кульчицький. Але вона настільки довга, що ні ви, ні я не можемо згадати її повністю.
Інна Підлуська. Ні, ми можемо зараз зробити над собою таке зусилля, і все ж таки це зробити, але Лабораторія відображає, мені здається, саме оце от суть співтворення. Для мене Лабораторія – це простір, в якому поєднуються люди, ресурси, знання, емоції, ідеї, уроки, вивчені і не дуже вивчені, і воно працює тільки разом.
Сашко Кульчицький. А якщо відмотати до самого початку: яка була ось ця велика ідея чи, можливо, велика проблема, яку ми намагалися вирішити в межах цього проєкту?
Інна Підлуська. Мені більше подобається підхід великої ідеї, тому що, я би не сказала, що була проблема. Це ті величезні виклики, з якими зіткнулося громадянське суспільство. І, власне, вся країна зіткнулася через російську повномасштабну війну і через війну, яка триває вже 12 років. Це – величезне навантаження на суспільство і на громади, на людей. Це – розірвані команди, це люди, які втратили дуже багато і продовжують, на жаль, втрачати, ризикувати кожен день. Це – нестача ресурсів і фінансових, і людських, і часових. Це – необхідність перепланувати, переосмислити дуже багато речей, які люди мусять робити. Ніхто за них цього не зробить, а потреби, очевидно, величезні і постійно зростають.
Ми підходили з великою ідеєю такою, що коли у громадах будуть потужні, дорослі організації громадянського суспільства, які ставлять серед своїх задач, серед своєї в хорошому сенсі місійності, ставлять для себе задачу зробити те, що вони можуть. Тут, у тих обставинах, які виникли, зібрати максимальну кількість ресурсів, залучити підтримку, залучити допомогу тих, хто вже робив щось подібне або знає, як можна було би робити.
Велика ідея була, що коли в громадах будуть такі потужні або більш потужні, ніж на сьогодні, організації громадянського суспільства, коли вони матимуть ресурси, можливості, голос, спільноти, вони зможуть зробити більш потужний внесок у те, щоб на загал у їх громаді проблеми вирішувалися. Вирішувалися краще, швидше, у більш інклюзивний спосіб, залучаючи людей, які без такої підтримки, без такої взаємодії, можливо, не змогли би вирішувати ці проблеми самостійно. І коли такі організації є, громада буде краще підготована до викликів, краще підготована до того, щоб думати наперед, щоб рухатися далі, щоб нарощувати свою спроможність.
Ну, а відповідно, коли такою буде громада, і це ж громада не існує сама по собі, коли такою буде багато громад, коли такою буде вся країна, – ми будемо більш стійкими і ми точно переможемо.
Сашко Кульчицький. Тобто в нас є така багатоступінчаста ідея, в якій сильна організація – це сильна громада, сильна громада – це сильна країна, а сильна країна – це русня не може досягти своїх цілей, і путін сидить в бункері і плаче.
Інна Підлуська. Ще краще – в Гаазі і відповідає за всі ті злочини.
Сашко Кульчицький. Але це інша програма Фонду.
Всі ці зустрічі, всі ці подкасти я починаю одним спільним питанням, тому що ми хочемо звести і зрозуміти, що ж насправді нас утримує. Якщо подумати про ваш персональний елемент стійкості, те головне, що допомагає вам особисто і Фонду теж триматися, продовжувати працювати, не зважаючи на обставини. Що би це було?
Інна Підлуська. Я думаю, це все-таки спільнота, бо спільноти – це не єдина спільнота. Це – можливість підтримувати один одного, це можливість дивитися на людей поряд і думати: “окей, вони можуть, значить і я можу. Якщо вони не можуть, я зможу допомогти їм, щоб вони змогли”. От, мабуть, це допомагає.
Це, до речі, одна із найкласніших, мабуть, найважливіших для мене частин стійкості у Лабораторії. Та спільнота, яка виникла. Спільнота – це те, що залишається після того, як завершується грант. Це те, що не залежить від наявності чи відсутності Фонду. Це те, що люди можуть плекати, розвивати, розбудовувати далі, ділитися цим із іншими спільнотами, об’єднуватися між собою, розповідати про те, як воно спрацювало, шукати в цьому додаткові сили, додаткові ресурси, додаткове натхнення, показувати свої напрацювання.
Сашко Кульчицький. Фонд неодноразово працював з інституційними грантами, з тим, щоб формувати якусь спільноту, об’єднувати їх навколо спільних цінностей. В нас були треки, які стосуються розвитку аналітичних центрів, розвитку екологічних організацій. Зараз в нас є ще проєкт «Імпульс», який теж працює на розвиток організацій з прифронтових громад.
На вашу думку: от ви дивитесь на все це, як воно працює, розумієте, що перед цим це були розрізнені організації, вони ставили перед собою якісь цілі, але, можливо, недостатньо комунікували. В який момент вони стають спільнотою і чимось більшим? Бо ми розуміємо, що тут працює оцей принцип емерджентності, коли спільнота – це коли є щось, що більше, ніж сума всіх складників. Тобто коли всі разом вони стають чимось більшим. В який момент зрозумієте, що це вже сталося, і як цього досягнути?
Інна Підлуська. Коли організації починають спонтанно між собою обмінюватися своїми ідеями і шукати нові моделі співпраці, і шукати нові можливості для своєї співпраці, які не закладені у їхніх безпосередніх грантах. От ми дивимося: там є проєктна заявка, вони різні, і організації у нас різні. Особливо у тих моделях, про які ви згадали, коли це все ж таки є інституційний розвиток, а не чисто проєктна підтримка. У нас є організації, що працюють у різних сферах: дійсно, довкілля, підтримка ветеранських спільнот, підтримка розвитку громад, людиноцентричне відновлення.
Тобто не обов’язково одне і те ж саме за тематичним напрямком, але ми відчуваємо, що це вже спільнота, або що це спільноти, і це теж добре, коли вона не одна, а виникає їх кілька, коли влаштовуються ці горизонтальні зв’язки, горизонтальна взаємодія, що виходить за рамки того, що безпосередньо зашито у програмній діяльності або у логіку тих проєктів, які ми підтримували.
Сашко Кульчицький. А ким є Фонд в цій спільноті? Якщо це Лабораторія? Хто ми: професор, власник Лабораторії, лаборант, каталізатор взаємодії?
Інна Підлуська. Я думаю, частково найближче з того, що ви сказали, мабуть, каталізатор десь ближче. Хотілося б думати про те, що ми є одним із генераторів ідей цієї Лабораторії. Ми щось підсвітлюємо, до чогось додаємо енергію, до чогось додаємо рух, без якого взаємодія неможлива. Тобто, що було б дійсно дуже печально, це якби воно все замерло на статичному рівні. Окей, у нас є там у робочому плані 5 прес-конференцій, 3 прес-релізи і круглий стіл.
Сашко Кульчицький. Подкасти, подкасти.
Інна Підлуська. О, подкасти! Точно. Їх може бути більше.
Мені здається, що фонд «Відродження» є партнером, який так сталося, бо ми фонд, то ми маємо більше ресурсів, ніж в середньому по спільноті. І ми маємо досвід, і частина нашої місії – це ділитися тими ресурсами для підтримки значимих суспільних ініціатив.
Ми їх не створюємо, ми їх не вигадуємо, і це теж додаткова цінність. Ми не будуємо, в даному випадку ми точно не ставили перед собою ціль сказати: “оце у нас коаліція. Це у нас є організації, вони коаліції”. Нічого поганого про коаліції, абсолютно. Але от відмінність між тим, про що ми говорили, тобто спільнотою, і щось, що ззовні є, тому що воно є частиною певного плану, я думаю, тут очевидно, і також вона відчувається учасниками.
Коли нам вдається примножувати енергію, що виникає у таких взаємодіях, у таких спільнотах. Я думаю, що в цьому ж теж щось є, і в цьому є частина нашої ролі.
Сашко Кульчицький. Мені подобається оця метафора “генератора”, але в такому більш буквальному значенні, коли можемо уявити наших грантерів, організації з нашої спільноти, як ідеї, лампочки, які мають загорітися. Для того, щоб загорітися, їм потрібна електроенергія. Електроенергію часто вимикають, а ми можемо бути генератором, який постачає до них струм для того, щоб ці лампочки горіли, давали світло і створювали нові ідеї.
Інна Підлуська. У нас навіть є відповідний худі, і я сьогодні думала, коли я йшла сьогодні на нашу розмову, думаю, я точно візьму одну, ту, що з генераторами ідей.
Але я подумала, окей, добре, тоді це буде аж дуже вже очевидно, і ми не зможемо поговорити про, як на мене, прекрасну задачу, яку Фонд має через свої можливості, через ці можливості, які от власне, у нас є від Фундації відкритого суспільства, від Джорджа Сороса, від кожного і кожної, хто працює у Фонді.
Так, дійсно, генератор, який… Мені б не хотілося, щоб ми постійно на генераторі жили, що називається. Все-таки добре, коли є щось, на чому можна протриматися певний час, але триматися можна тільки тоді, коли ти розумієш, заради чого ти тримаєшся. І що після того, як ти пройдеш певні випробування, після того, як ти вкладеш певні зусилля, певні ресурси, ти розумієш, що настане момент, коли ти побачиш, як ти можеш тягти вже і без генератора. Ну, якщо вже не метафора, а в прямому сенсі слова.
Сашко Кульчицький. Сонячні панелі. Ми будемо уявляти, що організації ставлять сонячні панелі.
Інна Підлуська. Енергоефективність, енергозбереження, енергорозподілення і енергообмін. Я думаю, ми прямо з вами як два таких от електрики зараз, не професійних, але все ж таки.
Сашко Кульчицький. Кого що хвилює, нас всіх зараз хвилює наявність електрики.
Інна Підлуська. Те, що нас зараз всіх безумовно хвилює, але все ж таки, якщо переход відходити від таких більш енергетичних речей. Мені здається, що саме можливість працювати вдовгу, саме те, що ми тут, ми не закінчуємося після того, як зданий фінальний звіт, і ми там прочитали, чого досягла організація, що там було зроблене. Наша взаємодія нікуди не зникає. Скажімо так, відносно рідко буває, щоб організація прийшла до Міжнародного фонду “Відродження”, один раз у своєму житті, отримала один грант, і більше ніякої взаємодії не відбувалося. Тобто вони не подавалися, чи нічого іншого, якої підтримки не одержували, чи навіть ми ніде не перетиналися у спільних ініціативах. Тут такого насправді досить мало, і я думаю, це теж додатково може казати про те, хто ми є, ми як фонд “Відродження”, ми частина цієї спільноти. Ми робимо цю спільноту сильнішими, ми стаємо сильнішими через те, що спільнота є.
Сашко Кульчицький. Тепер давайте уявимо, що нас зараз слухають інші партнери. І вони хочуть, щоб ми не відчували конкуренції з інших країн. От сидять, значить, люди в умовній Бельгії, Швеції, слухають, намагаються зрозуміти українську мову, вчать її спеціально для того, щоб прослухати цей подкаст, і думають: “Ми хочемо запустити щось подібне для організацій в нас”. З чого треба виходити? Бо ми складаємо це як певний конструктор. В нас є інституційна підтримка, безпосередньо гроші, але в нас є одночасне менторство, але в нас є і турбота про ментальне здоров’я, а ще десь є пушення для того, щоб організації виходили за рамки своїх стандартних процедур і більше працювали над адвокацією, наприклад. От як скласти такий пазл, щоб він працював на оце спільнототворення і справжнє посилення громади?
Інна Підлуська. Мені здається, все починається з того, що є люди, у яких є спільний інтерес, у яких є готовність вкластися своїми знаннями, своїми емоціями, своїми ідеями у те, щоб довкола них ставало тепліше, цікавіше, щоб виникали нові можливості для розвитку, особливо для тих, хто потребує такої певної зовнішньої енергії, зовнішнього цього імпульсу. Якщо цього немає, неможливо приїхати туди і сказати: “Гей, от у нас тут є певна кількість гривень, зробіть щось”. Так воно не працює, так воно точно не працює, не буде оцього відгуку і не буде, власне, тієї самої спільноти.
Мені видається, що все ж таки тут дуже важливо поєднання, поєднання інструментів. І ми до цього підходимо в комплексі. Ми почали з того, що гроші – це далеко не все і, можливо, навіть не перше. Це добре, коли вони є. Без них дійсно неможливо робити деякі речі. Це добре, коли вони опираються на розуміння, що і навіщо, як ми використовуємо ці ресурси.
Коли б ми говорили, що, окей, хтось на нас дивиться, слухає і думає, що з цим зробити. Я б спочатку все-таки ставила спільний інтерес і ідеї, і спроможність генерувати ідеї, спроможність тестувати ці ідеї. Це певна інтелектуальна громадська сміливість, коли ти ще не знаєш, наскільки круто воно вийде, і ти розумієш, що воно може бути складніше, ніж хотілося би, але ти розумієш, що цього не робити, мабуть, було би неправильно, оскільки це втрачені можливості. От коли ти бачиш можливість, розумієш, для кого. Бачиш, яку проблему вирішить те, що ти щось зробиш, що конкретно і для кого стане краще. Ти розумієш, що для цього є певні ресурси, є на кого спертися.
Також частина Лабораторії – це ж не ми самі, як Фонд “Відродження”, і не самі організації, кожна з яких працює “один на один”. Велике коло людей, які точно мають досвід. Це – ментори, менторки. Це велике коло людей, які можуть прокачати команди в таких змістовних напрямках від фінансового менеджменту до того, як планувати якісну адвокаційну кампанію. Як потужно комунікувати і так далі. От коли вибудовується оце все і ти розумієш, для кого воно потрібно, що зміниться і для кого зміниться від того, що ви використаєте всі ці можливості, от так воно, мабуть, і працює. Виходимо з потреби, дивимося на людей.
Сашко Кульчицький. І виходимо з того, що нам вочевидь для цього потрібно бути сильно зануреними в контекст, спілкуватися з цими людьми і розуміти, що відбувається в їхніх громадах.
Інна Підлуська. Це один із наших підходів. Ми ніколи не робимо це в режимі парашутиста, який звідкись з’явився, щось побачив, щось собі уявив, приїхав і каже, що буде отак.
Сашко Кульчицький. Вчинив добро і втік.
Інна Підлуська. Ми не вчиняємо стороннє добро. Я думаю, що одна із надзвичайно класних якостей, і це велика розкіш, іноді буває, розуміючи, як стрімко іноді все несеться, як багато людей вкладають у те, щоб побудувати отакі відносини довіри, відносини діалогу, відносини взаємодії. Коли ми розуміємо, що нам треба зрештою почути: а що ж насправді потребує громада, що ж насправді потребує та частина громади, яка вже усвідомила спільний інтерес і готова вкластися своїми зусиллями, своїм часом, своїми ресурсами в те, щоб це все рухалося.
Ну, я не бачу варіантів, крім як запитати їх і послухати їх, і потім дивитися, як, власне, ті інструменти, що є, можуть максимально працювати на цю потребу.
Сашко Кульчицький. Та, це вочевидь інших шляхів і немає. Але я маю зробити одну ремарку. Я подивлюсь сюди і скажу, що пані Інна кілька разів згадувала про те, що гроші не найважливіше. Але ті, хто слухає серед наших грантерів або потенційних грантерів, не переживайте, ми продовжимо надавати гранти, а не лише проводити навчання.
Інна Підлуська. Хороша думка.
Сашко Кульчицький. Дисклеймер, який мав озвучити.
Інна Підлуська. Абсолютно, дякую. Ми не навчальний центр. Ми не тренінгова агенція, ми не ревізор, в хорошому сенсі слова, не ті, хто приходить і тільки дивиться на інших і каже, як робити правильно. Очевидно, що ми насамперед є фундація, фундація підтримки значимих громадських ініціатив. Ми в цьому сенсі ресурс, в хорошому сенсі слова. Так що так, фінансова підтримка буде тривати.
Сашко Кульчицький. Ну і ми вже користуючись цією рекламною паузою, то ми ще і дякуємо всім нашим партнерам, Агенції «Хліб для світу», Норвегії, Швеції, GIZ і всім іншим.
Інна Підлуська. Європейському Союзу.
Сашко Кульчицький. Європейському Союзу в першу чергу, хто разом з нами включається у всю цю діяльність і разом з нами допомагає.
Інна Підлуська. Це, до речі, величезний ще один плюс. Упродовж певного часу із колегами, які також працюють із підтримкою розвитку і посилення організацій громадянського суспільства в Україні, ми обговорювали те, що називається “принципи хорошого донорства”, хорошого грантодавства, якщо можна так сказати. Які точно передбачають набагато більше, ніж просто те, що ми виклали певний ресурс на рахунок організації, одержавши від неї очевидну заявку, і потім прийняли від неї звіт, сказали молодці, ми всі молодці.
Сашко Кульчицький. А що тоді буде цими складовими основними? Давайте топ-3 складові хорошого донорства.
Інна Підлуська. Хорошого донорства – це спроможність слухати партнерів з прийняттям саме як партнерів, а не реципієнтів. Це спроможність працювати чутливо до контексту. Особливо в умовах повномасштабної війни це надзвичайно важливо. Це чутливість до контексту, розуміння, наскільки титанічні виклики стоять перед Україною і українцями. Розуміння цього контексту дуже важливе. І поєднання з тими інструментами, які, власне, враховують є “трохи на виріст”. Тобто вони точно не консервують ні організацію, ні їх рівень організаційного розвитку на тому, от як є. Але вони є реалістичні. Тобто вони працюють. Вони працюють там, де ми можемо застосувати ці інструменти. Йдеться, зокрема, і про фінансові інструменти також. Організації мають мати можливість до них долучитися, і таки написати ту заявку, так, щоб її можна було фінансувати.
Сашко Кульчицький. Слухачі тепер, вочевидь, мають чек-ліст, як оцінити, чи їх донор є хорошим чи поганим, але не пишіть в коментарях, хто є хорошими, хто поганими донорами, це може когось образити.
Давайте повернемось до Лабораторії. Коли ми виходили з лабораторії з цією великою ідеєю, ми бачили, що ми маємо організації, які зараз є в цій точці, і ми хочемо, щоб вони просунулись, стали кращими, виросли, були в якійсь іншій точці свого шляху. В таких ситуаціях, коли це не якісь дуже чіткі і зрозумілі числові показники, а інституційний розвиток, дуже складно зрозуміти, чи вони пройшли вже цей шлях, чи вони ще на цьому шляху десь, куди вони насправді дійшли. Можливо, вони звернули і десь заблукали. Як ми, як Фонд, визначаємо, що організація зросла, стала потужнішою і спроможнішою? Я знаю, що ви любите теми моніторингу і оцінки, тому обов’язково мав задати це питання.
Інна Підлуська. Давайте поговоримо про моніторинг і оцінку. По-перше, це процес співпраці. Це не тільки те, що Фонд любить і робить. На самому початку кожна організація ставить для себе певні цілі. Це цілі дуже конкретні. Сьогодні в нас немає дієвого правління нашого органу врядування, такого нашого стратегічного органу, а в результаті того, що ми його таке створимо, ми зрозуміємо, навіщо там необхідно, як це нам дає можливість бути більш стійкими, випрацьовувати стратегії, які дійсно рухають і нашу організацію, і нашу спільноту вперед? Звідки ми будемо знати?
Правління як перший показник. В нас його не було на початку, а зараз ми таки маємо спільноту людей, які не є наші співробітники, не одержують за це жодної заробітної плати, які дійсно переживають за те, як буде розвиватися наша організація і який внесок ми зможемо зробити у ширшу спільноту, у ширше суспільство. Тепер воно в нас є, організація посилилася. На початку в нас не було стратегічного плану. Тепер ми розуміємо, як його зробити, розуміємо, як його переглядати, розуміємо, що якщо. От ми його зробили рік тому і за рік змінилося дуже багато. Яким чином ми повертаємося до нього і дивимося. Що необхідно змінити? Деякі ресурси. До стратегічного плану хорошого додається завжди розуміння, як виглядає наша фінансова ситуація, як це буде все рухатися. Повертаючись до питання грошей, є речі, які все ж таки потребують грошей.
Коли організація бачить для себе, оцю річ “є, нема”, і те, що “є”, воно дійсно відмінне від того, що ми навіть могли собі уявити рік тому. Рік тому ми не розуміли, чи воно нам взагалі потрібне, і можливо деякі речі ми навіть не уявляли, як вони працюють. Зараз вони є, ми ними користуємося, ми бачимо, що це має сенс, це дійсно рухає нас вперед. Я думаю, це показник зростання, це показник зрілості.
Ми можемо подивитися на те, як організація розширила свою базу підтримки. Це не тільки кілька людей, які щоденно переживають за те, що ми робимо, щоденно просувають якісь свої ідеї. Це ширша спільнота, це люди, які нами цікавляться, це люди, які приходять до нас із своїми ідеями, приходять до нас із своїми пропозиціями. Я не маю на увазі зараз грантові пропозиції. Я зараз говорю про те, як зробити так, щоби для певної групи людей певна проблема стала не настільки болючою, або принаймні станом на зараз ця певна група людей знала, як можна рухатися, що там можна зробити таке.
В цьому сенсі моніторинг і оцінка надзвичайно важлива. Моніторинг – це, знаєте, як міряти температуру, коли в тебе болить голова, і ти почуваєшся недобре. Тобто таки поміряв температуру і розумієш: окей, поки що зараз в нормі, або ж треба робити щось. І далі вже більш довготривалі, більш системні, із залученням зовнішнього погляду, як на мою думку, теж дуже добре. Іноді зсередини складно сказати: окей, ми досягли, чи ми ще поки що досягаємо, чи ми взагалі десь відхилилися і трошки їдемо не туди. Температура при цьому може залишатися нормальна, але щось воно йде не туди. І для цього є можливість працювати з менторами, є можливість працювати між собою. Це дуже цінно, коли організації досягають певного рівня зрілості. Коли вони відкрито діляться і обмінюються не тільки своїми найкращими продуктами, публікаціями, напрацюваннями і заходами, а і можуть порадитися, можуть одержати оце ширше коло підтримки. І це не тільки психоемоційна підтримка – пожалійте мене, підтримайте мене. Я реально потребую підтримки, це дуже цінно. Але оце ширше коло підтримки між самими організаціями, мені здається дуже цінним, коли дорослішання організації супроводжуються розширеннями цього зовнішнього кола чи кількох більших зовнішніх кіл.
Ну і є формальні показники, є звіти, ми ж не просто так збираємо звіти, тому що ми хочемо, щоб організація приділяла більше часу написанню звітів. У звітах є питання, яке для нас надзвичайно важливе. Як організація сама бачить свій прогрес? Хто ті люди, заради яких вона працює? Скільки серед тих людей, можливо, не мали би, я вже казала про це, не мали би такої нагоди, не мали би такої можливості, які вони мають зараз. Як це все виглядає, наприклад, у спроможності залучити додаткові ресурси? Чи організація замахується вже на якісь більші і складніші гроші? Не тільки від Міжнародного фонду “Відродження”, від більших донорів, від урядових, наприклад, донорів. Як організація вибудувала взаємодії в своїй громаді? Там, де дуже складний, до речі, для багатьох організацій момент – це взаємодія з органами публічної влади. Ми не змушуємо організації. Ми виходимо із того, що коли цілі великі і виклики теж абсолютно великі, і рух можливий тоді, коли поєднуються різні компетенції, різні сфери відповідальності, різні ресурси. Організаціям громадянського суспільства важливо не діяти наодинці і навіть не діяти невеликою групою. І це до питання взаємодії з владою. Ми завжди питаємо: як у вас відбувається взаємодія? І ми розуміємо, що в деяких громадах ця взаємодія дуже складна. Там точно не йдеться про партнерство. І знову ж таки, це не тільки тому, що організація не хоче. Є дуже різні питання. Але ми завжди це питання піднімаємо саме для того, щоб спільно з організаціями подивитися, чи оцей етап посилення нашої видимості, нашої значимості для суспільства має в собі додатковий простір. І чи ми вже достатньо виросли для того, щоб сісти разом з також дорослими людьми, відповідальними людьми, наприклад, у міській раді і проговорити, які є виклики, які ми можемо краще адресувати разом. Це ми повністю свідомі з того, наскільки непроста ця задача.
Сашко Кульчицький. Великий перелік всього, за чим можна слідкувати, але я думаю, що організації можуть теж собі законспектувати і подумати, на що звернути увагу. Я би ще хотів запитати з приводу якихось таких речей дещо суб’єктивних, мабуть. От якщо говорити про себе, я ж так само слідкував за всім, що відбувалося з організаціями з Лабораторії, ми спілкувалися в тому числі в цій студії. І мене завжди, от мабуть, найбільше надихало це те, коли я розумію, що організація суттєво вийшла за рамки свого проєкту, тому що вони виросли і зрозуміли, що вони можуть зробити більше, і це вже не питання виконання показників, які записані в проєкті, а намагання зробити якомога більше чогось хорошого, легасі залишити якийсь. Оце те, що мене, наприклад, надихало в межах Лабораторії, зокрема в 2025 році найбільше. Що таким було для вас?
Інна Підлуська. Думаю, що те саме. Коли бачиш, що організація вже має плани на майбутнє, вже має розуміння, як вона рухатиметься далі, і це дійсно виходить далеко за межі того, що на початках ми обговорювали. А потім експертні ради обговорювали, коли бачила, а які організації, власне, подали свої заявки, як вибрати тих, у кого оцей потенціал розвитку, усвідомленого розвитку, спрямованого на загальне спільне краще і примноження того кращого для своєї спільноти, який потенціал є достатньо великим.
Я думаю, що для мене важливо дивитися, коли організація або організації, і це ще додаткова радість, коли ти бачиш, що організації між собою формують вже менше, вужче партнерство, там дві-три організації, і започатковують новий великий проєкт. Більший, ніж той, який підтримали ми. Можливо, це буде проєкт, який підтримує Фонд. У нас така є уже практика. У нас, наприклад, із Лабораторії кілька організацій прийшли тепер до Імпульсу, який має подібну логіку. Там так само фокус на роботу із спільнотами. Там так само поєднання фінансових ресурсів, навчання, мережування, взаємодії, спільнот. Менторської підтримки, плекання команд. І от коли відбувається творення нових ініціатив на основі того досвіду, який організації набули в Лабораторії. На основі тих зв’язків, ідей, додаткової енергії, які виникли в Лабораторії, я думаю, це дуже важливо і для мене це велика радість.
Ми точно почуємо ще про наших партнерів, я не називаю їх просто там грантоотримувачі, таке трохи формальне слово. Це завжди партнери, це завжди люди, у яких нам є що розпитати і є чому повчитися. І от коли виходиш з розумінням, що “вау, вони роблять те, що я, наприклад, не знаю”. Вони мають певний досвід, який дуже цінний для нас і цінний для наших організацій.
І на основі цього досвіду ми можемо вибудовувати або адаптувати і свої підходи. Ми ж теж організація, яка розвивається. І наші підходи, і наші конкурси також розвиваються. Кожного разу вони враховують те, що напрацювали наші команди, наші партнери. Це для мене показник того, що ми спільно досягли достатньо суттєвих результатів, на які можемо опертися далі. Це шлях, який не припиняється. Я думаю, що він дуже класний.
Сашко Кульчицький. І ми продовжуємо рухатись по цьому шляху.
В мене є ще блок деяких запитань. Але я розумію, що це може поставити під ризик мою роботу, кар’єру в Міжнародному фонді “Відродження”.
Інна Підлуська. Я не уявляю собі, що мало би статися на фоні заданого запитання. Ми ж відкрите суспільство.
Сашко Кульчицький. Але про всяк випадок. Я такий богобоязкий, тому на наступних 10 хвилин я перестаю бути Сашком. Я вдягаю цю кепку. І на 10 хвилин я стаю Саньком з Козятина, в якого дуже прості питання, який не розуміє, можливо, всіх деталей інституційного розвитку. Тому перше таке дуже просте питання буде: от є організації, і вони 10 років тому приходили на програму інституційного зростання, 5 років тому приходили на програму інституційного зростання, потім прийшли на Лабораторію, потім ще на іншу програму «Імпульс». Може, вже досить вчитись, може, вони вже більше працювати почали, чи щось таке. Навіщо вони оце ходять від однієї навчальної інституційної програми до іншої?
Інна Підлуська. Є кілька заявок від організацій, яким подобається процес навчання, не обов’язково з тим, що очікується певний результат, який потім можна трансформувати в дію. Насправді, чимало, дійсно, їх чимало.
Ну, все ж таки, кожен грант – це інвестиція. Причому це не тільки фінансова інвестиція, це інвестація часу самої організації, самих людей. І це з нашого боку також інвестиція. Ми хочемо розуміти, що ми пропрацювали з цією організацією там наступних 12 місяців, потім вона до нас знову прийшла, скаже: о, давайте ще цьому повчимося.
Воно так не працює. Я думаю, що все ж таки навіть у тих проєктах, які визначені як проєкти інституційного розвитку, найважливіше є оцей розвиток. Якщо ми бачимо, що організація сама розуміє, навіщо їй це потрібно, нам якось простіше уявити собі, які є перспективи такої нашої взаємодії, чого ми спільно можемо там десь досягти. Ми, мабуть, не починаємо, приїхавши до Козятина і поговоривши з новою організацією чи навіть не новою організацією, ми не починаємо із слів інституційна підтримка чи інституційний ролик, аутками, аутпути, моніторингу, оцінка і все таке. Ми насамперед дивимося, “щоб що”.
Кожна організація цінна своєю дією. Причому дією не тільки для себе самої, а дією для спільного, суспільного добра. Коли ми бачимо, що інституційна підтримка і розвиток організації – це є частина шляху, це є навіщо ми це робимо для того, щоб наша дія була більш потужна, більш осмислена, дала можливості для більшого середовища, для більшої групи людей, тоді, власне, ми це можемо робити.
Ми ж також намагаємося оцінювати і свою роботу, тому ми виходимо із того, що якщо ми не бачимо в організації оцієї усвідомленості, навіщо їм це інституційне зростання, куди і для чого вони будуть рости, і чи вони ростуть. Це теж важливо. Таких організацій, мабуть, трохи менше шансів на те, що у досить непростому змаганні, там де дуже багато організацій, потребують уваги. Їх заявки будуть не настільки потужними. Це завжди складно і завжди печально, але це простір для того, щоб потім вступала така річ, яка називається уроки.
Сашко Кульчицький. Тут ви достукались до Санька розумінням. Він зрозумів, що є ось ці “щоб що?”, які задають на різних етапах. Те, що розумію навіть я в цьому амплуа. Інше питання, дуже просте, яке хвилює Санька, це є якесь таке легке відчуття, що, можливо, головне за чим приходять організації, вони приходять за грошима. Ну, бо ресурсів не вистачає у всіх. І інституційний грант – це певна безпека. Тобто розуміння, що так чи інакше якісь моменти, статті, зарплати будуть захищені на певний період часу. Але до цього вони отримують купу геморою, купу якихось навчань, менторства, треба кудись їздити, щось робити. І, може, просто дати цим організаціям спокій? Типу, війна, вони і так купу всього роблять. А тут ж їм кажуть: там, йди, значить, вчися адвокації, йди обов’язково зустрічайся. Ну, не обов’язково, але йди зустрічайся з місцевими органами влади, влаштовуйте якісь там партнерства. Може, нам би просто гроші роздати і хай роблять якісь хороші речі?
Інна Підлуська. Ну, по-перше, я абсолютно не сприймаю як те, що це погано, коли організація приходить із запитом на гроші. Вона ж не просто приходить і каже: дайте гроші. В нас побудована наша взаємодія з того, що питання, “щоб що”, ми ставимо на самому початку. Тобто організації приходять з ідеями, і ці ідеї не наші, ці ідеї, власне, виникають у їхніх спільнотах, у їхніх громадах. І вже для ідей вони потребують коштів.
Інституційний розвиток і кошти інституційного розвитку, вони ж цим цікаві. От ви мені кажете: “інституційна підтримка”. Я кажу: “ні, це інституційний розвиток”. Розвиток.
До нас приходять організації, які, ну, не прочитали, так склалося наше конкурсне оголошення чи грантове наше оголошення, де, власне, ми пишемо, а що саме ми хотіли би підтримати, як ми це собі бачимо, навіщо ми це робимо. І що організація одержить, крім того, що матиме можливість платити зарплату. Дуже важливо, щоб люди мали фінансовий ресурс платити за утримання певного приміщення, де вони збираються, працюють, запрошують свої спільноти. Дуже важливо. Це дає відчуття стабільності. Це прекрасно, коли організація може видихнути і хоча б на певний час зосередитися на майбутніх кроках. І отут принципово важливо. Якщо організація хоче оцей певний фінансовий ресурс на оцей час для того, щоб видихнути, згрупуватися, вибудувати більші плани, здобути більші ресурси і робити щось не просто більше, а значиміше, таке, що реально працює, таке, що реально впливає, тоді нема нічого поганого в тому, що організація приходить по гроші. І дійсно трапляється таке, що організація приходить і каже: “слухайте, ну ми це вже все чули, ми це все вже бачили, ми мали там 5 тренінгів з фінансового менеджменту, ще 10 із комунікацій, і ще 13 з написання проєктів, і не знаю чи скільки з адвокації”. Так буває.
Сашко Кульчицький. І що ми їм кажемо тоді?
Інна Підлуська. Що ми їм кажемо? Ми кажемо їм різні речі, залежно від того, якого рівня організація до нас прийшла.
Ми ніколи не намагаємося пропонувати організаціям те, що ми відчуваємо навряд чи спрацює. Ми не можемо казати, що окей, у нас є 450 грантерів, чи там скільки, 420. І в нас було 425 моделей взаємодії з організаціями, була би нещира, ви б мені не повірили, ніхто би не повірив, сказали, та ні, так не буває, дійсно так не буває. Але все ж таки ми бачимо відмінність між потребами організації.
Тут дуже цінно, до речі, оцей от момент заворотнього зв’язку, постійні консультації. І це не тільки форма, яку ми просимо заповнити. Це завжди заворотній зв’язок, де ми все ж таки слухаємо. Ми дуже слухаюча фундація.
У Лабораторії була величезна перевага. Це все ж таки не дуже велика спільнота. Ми говоримо про 14 плюс 1 організації, це не 50, не 100, не 200 і так далі. Це організації з різними потребами, з певним ресурсом тих знань і вмінь. Деякі організації взагалі мають своїх уже нових партнерів і це теж прекрасно. Ми намагаємося слухати, ми намагаємося пропонувати організаціям те, що їм потрібно. Ми намагаємося коригувати, коли ми бачимо, що щось не працює. Є речі, які точно є, і якщо ви знаєте, що і ви їх вмієте, і пройшли 5 тренінгів, прийшли до Фонду, Фонд відродження знову каже: “дивіться, у нас буде зараз семінар з того, як ми здаємо фінансові звіти”. Повірте мені, у кожного донора є свої нюанси для кожного проєкту, навіть в рамках однієї ті самої програми, навіть в рамках одного і того самого донора. Є певні свої нюанси, оскільки всі люди різні. Всі організації – це люди, відповідно. Отакі от моменти, там де ми мусимо все ж таки домовитися і вивести оцей спільний базовий рівень, з якого ми розуміємо, що це не може бути нижче, ніж оцей рівень. Верхній рівень: ну окей, немає межі досконалості, але в принципі є певний рівень, який ми говоримо: окей, всі організації після того, як ми пропрацюємо певний час, мусять вже знати, що воно таке, як це воно так працює, той фінансовий менеджмент, які є хороші інструменти адвокації.
Тобто немає знань, які є надлишкові, за умови, що ми розуміємо, кому вони потрібні. Ніколи немає абстрактного грантера, абстрактного фінансового менеджера чи абстрактного директора проєкту чи керівника проєкту. Це конкретні організації з прикладними потребами.
Сашко Кульчицький. Я розумію, тобто якісь речі є неуникними, але в багато в чому Фонд є гнучким, забезпечуючи власне.
Інна Підлуська. Як ви правильно все формулюєте.
Сашко Кульчицький. Але у Санька є ще одне останнє просте питання. І воно найпростіше, яке тільки можна взагалі вигадати. От Фонд підтримує організації, які допомагають ветеранам. Фонд підтримує організації, які допомагають ВПО, наприклад. Чому б просто не взяти ці гроші і не роздати їх ветеранам, ВПО і всім іншим? Навіщо ці проміжні ланки?
Інна Підлуська. Ми все ж таки хочемо, щоб це була сталість, системність, стратегічність, щоб були ті спільноти, про які ми згадували, щоб виникали синергії.
Всі, хто десь мене раніше слухав, знають: я ж не тільки вам розповідаю про сталість, системність, стратегічність, спільноти з енергією. Ми не є у тому сенсі слова гуманітарна організація, яка може видати енну кількість гривень конкретно взятим людям, які можуть дуже їх потребувати і максимально якісно з ними скористатися для себе. І тут дуже мені видається теж важлива річ, про яку ми ще сьогодні трошечки не поговорили. Ми не просто підтримуємо ветеранів, а також людей, які зараз живуть у своїх нових громадах. Ми підтримуємо їх спільноти, ми підтримуємо організації, оскільки, на мою думку, це не тільки моя думка, а це і наш досвід так показує. У організації, у спільноти є набагато більше шансів примноження того ресурсу, коли гривня, вкладена на вході, не дорівнює гривні, вкладеній або одержаній на виході. А от у спільноти є набагато більше шансів примножити оцей ресурс: робити так, щоб воно працювало не тільки для конкретної людини, яка може потребувати цієї потреби сьогодні, цієї допомоги сьогодні, мати цю проблему сьогодні.
Вона буде працювати для того, щоб такі можливості були й у інших людей. Щоби та людина, яка одержала сьогодні допомогу, коли прийшла до організації, могла допомогти іншим. Могла створювати ту саму спільноту, могла створювати якісь додаткові ідеї, якісь додаткові речі. Так це ніколи не працює, коли це є виключно індивідуальна разова допомога.
Я ж не даремно згадала, що ми не дуже зацікавлені, щоб тільки один раз попрацювати десь з однією організацією. І навіть не з однією. Тим більше, коли це буде про разову допомогу. Хоча я не виключаю цінності разової допомоги. Це величезна потреба, дійсно. І це дійсно для конкретної людини може змінити все. Тут і сьогодні.
Я просто говорю про те, що ми працюємо трохи за іншою логікою, і ми ж не єдині у цьому світі, це прекрасно. Але от наша логіка все ж таки – оцей більш системний, стратегічний підхід, який дає можливості спільнотам формувати між собою нові зв’язки і виходити.
Кожен проєкт – це більше, ніж сума людей в організації, сума грошей в організації, перелік заходів, які записані, а вони записані у їхньому проєкті. Це саме перспектива і потенціал для роблення того, що ми навіть сьогодні уявити собі не можемо.
Сашко Кульчицький. Дякую. Саньок отримав відповідь на свої питання.
Інна Підлуська. Не знаю, чи його ці відповіді задовольнили.
Сашко Кульчицький. Так чи інакше, він поспішає на електричку “Київ-Козятин”. Тому він поки покидає цю студію. І повертаюся я, Сашко.
І на сам кінець в мене буде ще кілька дуже коротких питань. В плані, це буде бліц, фактично. Одне речення. Бо ми збираємо Vox Populi з усіх, хто долучений до Лабораторії стійкості, щоб розуміти, як вони розуміють всі ці речі.
Перше питання більш філософське. Як ви розумієте стійкість і визначаєте її особисто для себе? Не для Фонду, а особисто для себе.
Інна Підлуська. Особисто для себе. Стійкість – це опірність обставинам, несприятливим обставинам і при цьому одночасно відкритість до сприятливих обставин. Спроможність встояти, коли тяжко. Це спроможність піднятися, коли таки не встояв в прямому і переносному сенсі. І це відтворюваність певних речей, які працюють в позитив. І розуміння вчасно зупинитися від тих речей, які не працюють в позитив. І, частина, я думаю, балансу також тут теж має бути.
Сашко Кульчицький. Багато-багато складових, але всі вони важливі. Воно все оце концентрується навколо метафори, яку використовували – верби. Ти одночасно гнешся, опускаєшся, але піднімаєшся, відтворюєшся і так далі.
Якщо говорити знову ж таки про більш особистий вимір для вас особисто, у найважчі дні. Є оці найважчі дні, коли ментально складно, плюс є якісь зовнішні обставини. Що допомагає вам триматись? Яке внутрішнє відчуття, яка думка допомагає триматися в цей момент і продовжувати працювати замість того, щоб піти дивитись телевізор?
Інна Підлуська. Знаєте, дуже часто кажуть: найтемніша ніч перед світанком. Знову ж таки, мені це допомагає: розуміння того, що завтра буде день, завтра будуть люди, яким… Це не в тому сенсі, що їм важче чи легше, ніж мені. Але яким зі мною цікаво. І люди, з якими мені цікаво. Я думаю, що також розуміння, що ми робимо щось, на що можуть опертися інші. Ми, коли мені зовсім, зовсім десь тяжко, завжди можна слухати музику. Можна піти подивитися на зорі, подивитися на небо. Із нього падає зовсім не те, що хотілося би, але все-таки це допомагає. Ну і придумати нові проєкти.
Сашко Кульчицький. І відсутність електрики допомагає дивитися на зорі. Так що у цьому є плюси і мінуси.
Інна Підлуська. Відсутність електрики допомагає дивитися на зорі, допомагає вигадувати, планувати свій час. Ну, всі українці зараз, українки, мабуть, генії тайм-менеджменту, коли ти намагаєшся у дуже стиснутий час, у дуже такий іноді несприятливому просторі впхати туди дуже багато надзвичайно важливих речей, без того, щоб ти їх зробив чи зробила сьогодні.
Для мене це розуміння того, що ми йдемо, ми на шляху, ми ще не дійшли туди, куди хотіли би дійти, а йдемо ми до потужної, стійкої, переможної європейської України, сповненої гідності, сповненої можливості, сповненої того, щоб кожен і кожна могли зреалізувати себе. Трохи воно допомагає.
Сашко Кульчицький. Звучить як визначення відкритого суспільства.
Інна Підлуська. Воно так і є. Воно так і є. Ну, я ж не даремно дуже давно вже працюю у фундації відкритого суспільства.
Сашко Кульчицький. Так. І моє тоді буде останнє питання. Будемо вважати, що це порада від вас, як від представниці Міжнародного фонду “Відродження”. На вашу думку, без якої однієї найбільш фундаментальної речі жодна громадська організація не може існувати довгостроково? Не півроку, не рік, а довго втілювати якісь круті ідеї? Однієї єдиної. Однієї найголовнішої. Без неї не працює все інше.
Інна Підлуська. Я думаю, візії. От все-таки. Коли ви не знаєте, куди йдете і навіщо ви туди йдете, мабуть, цей шлях може виявитися не дуже довгим, а по цьому шляху, мабуть, буде не дуже, як то кажуть, успішно йти. Тому візія дуже важлива. Як її формувати, як її тестувати, як її, власне, міряти, чи ми, власне, ще до неї. Це окрема величезна розмова. Я певна, що у вас такі години і у вас такі розмови точно вже є і були. Але я би сказала, що організаціям класно. Хай це буде візя, хай це буде бачення, але бачити, хто ви, куди і навіщо, і для кого, воно помічне.
Сашко Кульчицький. Звісно, без цього точно нікуди. Дякую за цю розмову. Сьогодні ми спробували відійти від більш практичних речей і поговорити про загальну логіку і філософію того, як громадські організації можуть розвиватися, а донорські структури, і ми, зокрема, як Міжнародний фонд “Відродження” і Агенція “Хліб для світу”, яка є партнером цього проєкту, як ми можемо допомагати громадським організаціям в цьому ставати сильнішими, ставати стійкішими, вигадувати щось в своїх лабораторіях і шукати саме ті формули, які допоможуть бути їм стійкими і робити стійкішими їхні громади.
У випусках подкасту ведучий Олександр Кульчицький спілкується з грантерами програми «Лабораторія стійкості», представниками громадських ініціатив та активістами, які працюють у прифронтових регіонах України. Учасники діляться власним досвідом реалізації проєктів, розповідають про прийняті рішення, труднощі та інструменти, що довели свою ефективність у роботі з громадами.
Попередні епізоди:
- Броня і корінь: що таке стійкість? Розмова з Оксаною Дащаківською
- Танці і вареники з піском: як «Баба Єлька» робить традиції Кропивниччини трендом
- Playback вистави та фруктові вечірки: як «Сила майбутнього» допомагає освітянам та ВПО
- Як молоді обрати професію та знайти високооплачувану роботу: «Потрібні тут» у «Формулі стійкості»
- Диско всіх поколінь та благодійні ярмарки: «Центр допомоги переселенцям та ветеранам» допомагає ВПО
- Як допомогти ВПО почати нове життя (і не вигоріти). Інструкція від «Джерела підтримки»
- Як допомагати ветеранам і залучати до цього державу? Досвід «Веритас Спес» та «Громадянина»
- Зустрічі з блогерами та проєктний менеджмент. Як KOWO та «Ліга сучасних жінок» розвивають молодь
- Як зробити місто дружнім до людей: досвід «Зміст.Полтава» та «Міста розумних»
- Як зробити Одесу україноцентричною: досвід «Центру підтримки сучасної культури»
- Як організація “Змістом” згуртовує одеситів під час війни
