XIX Форум «Україна–Польща», який відбувся у Києві 14–16 травня 2026 року, став однією з ключових українсько-польських експертних подій напередодні червневої Конференції з відбудови України (Ukraine Recovery Conference, URC) у Гданську. Форум, який уже багато років спільно проводять Міжнародний фонд «Відродження» та Фундація імені Стефана Баторія, традиційно залишається одним із найважливіших майданчиків діалогу між громадянськими суспільствами України та Польщі — про безпеку, демократію, європейську інтеграцію та майбутнє двосторонніх відносин.
Втім, цьогорічний, XIX Форум мав помітно інший акцент. Якщо попередні зустрічі значною мірою були сфокусовані на політичному вимірі українсько-польських відносин, то тепер організатори свідомо поставили в центр дискусії людей і ті соціальні групи, які найбільше визначатимуть перспективи майбутнього відновлення України. Саме тому ключовою темою форуму став «людський вимір» війни та відбудови: ветерани і військові, прифронтові громади, внутрішньо переміщені особи, українці на окупованих територіях та біженці у Польщі. Фактично форум став спробою сформувати спільний українсько-польський порядок денний напередодні URC у Гданську — із наголосом на тому, що відбудова України не може зводитися лише до інфраструктури, інвестицій чи економічних показників.
І символічно, що саме перша панель форуму була присвячена темі «Люди на передовій: військовослужбовці, поранені, ветерани та їхні родини». Адже війна — це не лише про зброю, оборонну промисловість, дрони, міжнародну допомогу чи архітектуру безпеки. Передусім це — про людей. Про тих, хто сьогодні тримає фронт, проходить через поранення, втрати й виснаження, знищує російського агресора і водночас залишається основою української державності. Саме ці люди — військові, ветерани, їхні родини — уже зараз визначають не лише здатність України вистояти у війні, а й те, якою буде країна після неї: її безпекова модель, соціальна структура, економіка, політика пам’яті та сама суспільна атмосфера і політичний розвиток.
Вона фактично задавала рамку для всіх наступних розмов — про стійкість громад, внутрішньо переміщених осіб, українців у Польщі чи життя на окупованих територіях.
Тому дискусія про ветеранів на форумі звучала значно ширше, ніж розмова про соціальну політику чи реабілітацію. Фактично йшлося про новий суспільний договір для країни, де мільйони людей матимуть досвід фронту, служби, втрат або життя поруч із війною. І про те, чи зможе держава та суспільство не лише підтримати цих людей, а й побачити в них ключовий потенціал майбутнього відновлення України.
«Людина — на першому місці»
Першим тон дискусії задав тимчасовий повірений у справах Польщі в Україні Пьотр Лукасєвіч. І зробив це не через дипломатичні формули, а через принципову для польсько-української розмови тезу: війна — це насамперед про людей.
«Якщо світові лідери говорять про обмін територіями, то українці наголошують: тоді відбудеться обмін людьми. Якщо говорять про справедливість – то треба говорити про повернення всіх наших в’язнів і дітей з окупованих територій», — заявив Лукасєвіч.
Для польського дипломата тема ветеранів виявилася продовженням цієї логіки. Україна вже не може дозволити собі сприймати ветеранів як окрему соціальну групу, для якої достатньо створити кілька державних програм чи пільг. Йдеться про формування нової макроспільнотиі — людей із фронтовим досвідом, досвідом втрати, поранення, мобілізації та тривалого життя у війні. Лукасєвіч окремо наголосив: головний ризик полягає не у самих ветеранах, а у можливому провалі держави та суспільства у роботі з ними. Він прямо застеріг від сприйняття ветеранів як «проблеми», зазначивши, що такою проблемою вони можуть стати лише у випадку, якщо суспільство залишить їх напризволяще — як це сталося після Першої світової війни.
«Місток» до Гданська
Модератор дискусії та виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Сушко запропонував дивитися на нинішній форум як на частину підготовки до Ukraine Recovery Conference у Гданську.
За його словами, цьогорічна концепція форуму стала нетиповою, адже якщо раніше дискусії були сфокусовані передусім на двосторонніх польсько-українських відносинах, то тепер форум вирішили побудувати як «своєрідний місток» до конференції з відновлення України.
Сушко наголосив: питання полягає не лише у тому, що Україна чи Польща можуть запропонувати на URC, а у спробі сформувати ширший спільний порядок денний — про стійкість суспільства, відновлення та розвиток України як частини європейського простору.
У цій логіці ветеранська тема фактично стає центральною для розуміння всієї післявоєнної перспективи.
Ветеранська політика — під час війни
Колишня міністерка у справах ветеранів Оксана Коляда, яка сьогодні представляє Коаліцію ветеранських просторів, нагадала: Україна є, ймовірно, єдиною країною у світі, яка змушена будувати повноцінну ветеранську політику просто під час повномасштабної війни. І саме це створює принципово нові виклики.
За словами Коляди, з 2024 року «цільовою аудиторією» ветеранської політики стали не лише самі ветерани, а й їхні родини. Водночас українська ситуація унікальна ще й тим, що значна частина людей після отримання статусу ветерана продовжує службу.
Це означає, що ветеранська політика більше не може бути вузьким соціальним напрямком. Вона має стосуватися сектору безпеки, освіти, медицини, ринку праці, місцевого самоврядування та навіть демографічної політики. Одним із ключових викликів Коляда назвала утримання ветеранів всередині країни. Їхній досвід — це не лише моральний чи політичний ресурс. Це питання майбутнього стримування Росії та обороноздатності держави. Саме тому критичним стає перехід від військового до цивільного життя, особливо для людей, які роками існували виключно у військовому середовищі.
При цьому, наголошувала Коляда, українська система супроводу ветеранів має починатися не після демобілізації, а ще на етапі рекрутингу та служби.
Не співчуття, а спроможність
Одним із найбільш емоційних і водночас прагматичних виступів стала промова ветерана та голови Спілки поранених військових «Міцні 300» Андрія Кучера.
Він прямо заявив, що тема ветеранів досі недостатньо представлена на міжнародних майданчиках, присвячених відбудові України. За словами Кучера, на минулорічній конференції у Римі ветеранська проблематика фактично залишилася на периферії уваги. І це, на його думку, потрібно змінити вже у Гданську.
«Це сором, коли європейці та представники інших країн говорять про співчуття до ветеранів і при цьому забувають про нашу спроможність», – заявив він. Ключова думка Кучера звучала просто: ветерани не потребують жалю. «Ветерани не шукають співчуття — їм потрібні спроможності та партнери», — наголосив він.
Водночас Кучер закликав відмовитися від сприйняття ветеранів як потенційної загрози. «Вони є ресурсом і якщо його правильно використати — від цього виграють всі», — підкреслив ветеран.
Російські наративи про ветеранів
Саме тема страхів і стереотипів навколо ветеранів стала однією з найгостріших у дискусії.
Польський експерт Марчін Валецький прямо назвав три базові російські наративи, які вже поширюються навколо українських ветеранів:
- нібито повернення ветеранів призведе до «військового перевороту»;
- спричинить вибух злочинності;
- викличе масштабні психологічні проблеми та домашнє насильство.
Валецький закликав не підсилювати ці меседжі й особливо уважно ставитися до теми можливого «нового Майдану ветеранів», назвавши її «дуже небезпечною».
Фактично йшлося про ще один вимір війни – інформаційний. Кремль уже зараз намагається представити майбутню ветеранську спільноту як джерело нестабільності. І від того, як українська держава та суспільство реагуватимуть на ці наративи, залежатиме не лише соціальна інтеграція ветеранів, а й політична стабільність країни.
«Є над чим працювати»
Радник IREX з питань ветеранів Костянтин Татаркін запропонував дивитися на проблему ширше — через призму довгострокової безпеки.
На його думку, модель «повернення до цивільного життя» не повинна означати масового виходу ветеранів із системи оборони. Навпаки — велика частина з них після звільнення залишатиметься резервістами, а отже ветеранська політика має бути інтегрована в оборонну стратегію держави.
Татаркін визнав, що за останні роки Україна пройшла великий шлях: ще донедавна самого поняття переходу до цивільного життя фактично не існувало. Але зараз «ще є над чим працювати».
Окремо він звернув увагу на іншу проблему — величезну, але малодосліджену мережу ветеранських організацій. За його словами, через відкриті джерела можна ідентифікувати лише 20-30% реально існуючих ветеранських ГО.
Це означає, що ветеранське середовище в Україні вже зараз значно масштабніше й складніше, ніж його бачить держава чи міжнародні партнери.
Відбудова починається з людей
Під кінець дискусії стало очевидно: тема ветеранів для України вже давно перестала бути лише соціальною політикою.
Йдеться про те, як виглядатиме сама українська держава після війни. Чи зможе вона інтегрувати мільйони людей із фронтовим досвідом. Чи навчиться використовувати їхню спроможність як ресурс розвитку, а не сприймати як проблему. І чи зрозуміють міжнародні партнери України, що відбудова – це не тільки про мости, дороги чи енергетику.
Бо в українських умовах відбудова починається з тих, хто сьогодні тримає фронт.
