25 березня в межах Docudays UA обговорювали різні моделі державної політики щодо секс-роботи.
25 березня в межах Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA відбулася публічна дискусія «Секс за гроші – робота чи рабство?», організована Центром інформації про права людини. Прибічники різних підходів дискутували про соціальні наслідки та наслідки для громадського здоров’я від впровадження різних моделей державної політики щодо секс-роботи.
Міжнародний фонд «Відродження» протягом багатьох років підтримує зусилля громадянського суспільства з утвердження поваги до прав людини, серед яких недискримінація та право на доступ до медичного обслуговування. Законодавче врегулювання сфери секс-роботи – це, в тому числі, забезпечення рівного доступу секс-працівників(-ць) до лікування й медобслуговування. Секс-працівники(-ці) є уразливими до різноманітних захворювань й насильства, тому законодавство має бути таким, яке б унеможливлювало безкарність за насильство і, в той же час, забезпечувало право на доступ до медицини на рівні з людьми інших професій.
Нині у світі є багато моделей державної політики щодо врегулювання секс-роботи. Наприклад, у Німеччині та Нідерландах секс-робота дозволена і регулюється законом, зокрема діють норми стосовно вікових обмежень і ліцензування борделів. А в Швеції секс за гроші є протизаконним і тягне за собою кримінальне покарання у вигляді штрафів для клієнтів.
Україна тільки на початку шляху щодо визначення моделі державної політики щодо секс-роботи. Слід зазначити, що обираючи модель, до консультацій необхідно залучати й секс-працівників(-ць), щоби не повторити досвід Швеції. Адже шведська модель позбавила секс-працівників(-ць) суб’єктності в процесі – державна політика в цій сфері виходить з припущення, що всі секс-працівниці є жертвами. Проте це викривлене розуміння ситуації, адже секс-робота може бути добровільним і свідомим вибором.
Наразі українське законодавство передбачає адміністративне покарання за секс-роботу – статті 181.1 Кодексу про адміністративні правопорушення за проституцію. Хоча альтернативні пропозиції також були – ще у 2015 році на розгляд Верховної Ради України був винесений законопроект «Про регулювання проституції та діяльності секс-закладів». Проте того ж року законопроект було відкликано.
«Варто розділяти поняття «торгівля людьми» та «добровільна секс-робота». Не варто ототожнювати ці явища. Наші опоненти, ототожнюючи ці поняття, часто маніпулюють ними у своїй риториці, і на цьому будують аргументацію та відповідні політики (як то шведська модель)», – наголошує менеджерка програмної ініціативи «Громадське здоров’я» Олена Кучерук.
За її словами право на розпорядження своїм тілом – це не лише про свободу від насильства і тортур. Право розпоряджатись своїм тілом має значно ширше тлумачення, яке стосується трансгендерних людей, абортів, евтаназії, рішення заповісти для трансплантації органи після смерті тощо. «Це дуже «незручні» і непопулярні теми, тому при ухваленні рішень у цих сферах, часто превалюють популістські рішення. Однак рішення мають будуватись на основі доказових даних, а не на суб’єктивних оцінках чи уявленнях», – пояснює Олена Кучерук.
Правозахисники наголошують – декриміналізація секс-інсдустрії необхідна, аби покращити якість життя секс-працівників(-ць) і забезпечити дотримання прав людини. У світі є успішні приклади такого підходу. У 2003 році Нова Зеландія декреміналізувала проституцію, чого багато років домагався місцевий Колектив проституток. Також у Новій Зеландії створили Комітет з нагляду за реформуванням проституції, до складу якого ввійшли самі секс-робітниціта представники й представниці кількох міністерств. Завдання комітету — моніторити дотримання закону і стежити за наслідками від його впровадження для секс-робітниць. Дослідження показали, що секс-працівникам(-цям) стало легше відмовляти клієнтам, легше спілкуватися з поліцією, і що ставлення поліції до секс-працівників покращилося.
Яку б модель не обрала для себе Україна, головне, про що слід пам’ятати, це те, що секс-працівники є уразливою групою, тому законодавство має бути таким, яке унеможливлю безкарність за насильство і в той же час забезпечує право на доступ до медицини на тому ж рівні, що й для людей, які обрали для себе інші професії.
