Боротьбу України проти агресії Росії загалом можна назвати боротьбою проти несприятливості. Ми всі чекали і чекаємо, що міжнародна спільнота допоможе виправити цю несправедливість, не лише зброєю, а й притягненням винних до відповідальності. Одночасно з цим всі ми можемо по-різному бачити справедливість. То чи можна досягти єдиного бачення справедливості? Якою буде справедливості для України і чи можливо її досягти?
Всі ці питання обговорювалися на дискусії «Шлях до справедливості», що пройшла в рамках цьогорічного Форуму розвитку громадянського суспільства. У дискусії взяли участь Максим Буткевич (співзасновник ZMINA, правозахисник та військовослужбовець), Ангеліна Карякіна (українська журналістика та редакторка), Максим Єлігулашвілі (член правозахисної організації “Україна. П’ята ранку”), Оксана Довгопола (кураторака платформи культури Минуле/ Майбутнє/Мистецтво) та Олеся Островська-Люта, директорка “Мистецького Арсеналу”. Модераторкою дискусії виступила правозхисниця та письменниця Лариса Денисенко.
Ми хочемо поділитися ключовими висновками з цієї дискусії.
Що таке справедливість?
“Як емоції є суб’єктивним втіленням об’єктивних потреб, так і справедливість втілює внутрішню потребу, яка має реалізуватися” — зазначає Максим Єлігулашвілі. Ця потреба може реалізовуватися через політики та процедури, або, навпаки, шляхи обходження політик і процедур, які не є справедливими.
Ангеліна Карякіна стверджує, що справедливість є і дією, і процесом. Це підтверджується тим, що діяти і прикладати зусилля часто треба там, де здається, що справедливості досягнути неможливо. Наприклад, сьогодні для більшості українців справедливість означає путіна на публічному трибуналі, і одночасно здається, що задовольнити цей запит неможливо. Однак нам потрібно діяти у напрямку цього запиту, навіть якщо ми не знаємо, яким буде результат.
Справедливість також пов’язана з творенням сенсів. “Ми всі створюємо смисли, свідомо або несвідомо. Ми їх погоджуємо, їх конструюємо, випромінюємо, живемо в них. Це — те, що робить нас людьми” — додає Максим Буткевич. І коли наші смисли входять в жорсткий конфлікт з реальністю або з тим, що з нами роблять, тоді ми відчуваємо, що щось порушено і це треба виправляти. Треба відновлювати справедливість та інші поняття довкола неї.
Справедливість — це відповідність наслідків характеру дії. Злочинна дія має каратися, а позитивна дія — навпаки, нагороджуватися. “В цьому плані відчуття справедливості притаманно навіть тваринам, науково доведено, що вони готові діяти не на користь собі, щоб відстоювати справедливість” — зазначає Олеся Островська-Люта. Тому люди прагнуть справедливості навіть тоді, коли мало надії на те, що вона буде здійснена. Це — частина нашої природи.
Справедливість — це процес, а не результат?
Всі учасники дискусії погодилися з тим, що справедливість не є однією кінцевою точкою. Ангеліна Карякіна наводить суд над винними у розстрілах на Інститутській 20-го лютого 2014-го року як приклад справедливості-процесу. Тоді всім українцям здавалося, що це — найбільша трагедія, якої ми ніколи не забудемо, завжди будемо тримати у фокусі. “Однак пройшло 10 років з того моменту, і ми слухаємо вирок у цій історичній справі у маленькому Святошинському суді на Борщагівці. — продовжує пані Ангеліна. — Поруч звичайна радянська забудова, а в залі — менше ніж 10 журналістів. Думаю, 10 років тому нам важко було б уявити, що на цьому суді буде так мало людей”.
І так виходить не тому, що ми просто забули про цю трагедію, а тому, що наше життя змінилося за час цього судового процесу. Почалася повномасштабна війна, і багато людей, що брали участь в протестах на майдані, опинилися на фронті. Також після вбивств на Майдані ми як суспільство пережили трансформацію силових структур, реформи, євроінтеграційні процеси. Тож ми вже не відчуваємо такої гострої несправедливості, як 10 років тому. Адже цей процес відбувався і відбувалося його публічне висвітлення. Це демонструє, що часто, коли ми приходимо до відповіді на цей запит справедливості, ми можемо бути в іншому стані, ніж коли починали цей шлях.
Олеся Островська-Люта додає, що справедливість також є питанням релевантності покарання злочину. А ця релевантність, своєю чергою, є предметом суспільної дискусії. І цей процес постійно триває, він тривав протягом всієї історії людства. Так, наприклад, якщо ми подивимося на середньовічні кодекси права, то покарання, приведені там, будуть здаватися нам несправедливими. “Релевантність і домірність — це питання постійного щоденного плебісциту з певним фіксуванням в якихось текстах, чи в законах, чи в якихось інших культурних артефактах, котрі, власне кажучи, і виражають, що наше суспільство буде вважати справедливим” — уточнює пані Олеся.
Однак справедливість, не є процесом, який завжди закінчується позитивним результатом. В залежності від різних обставин, цей процес може зупинитися, або навіть може відбутися регрес. Максим Єлігулашвілі приводить приклад Музею революції гідності. Хоча ще з часів Майдану існує суспільний консенсус щодо вшанування пам’яті Небесної Сотні, однак єдиний державний музей революції гідності є маленьким і малодоступним, за всі 10 років так і не було створено музей, що відповідає суспільному запиту. Отже, справедливість — це процес, який потребує постійного контролю і участі багатьох агентів. “У вас можуть бути інституції, які мають забезпечувати дотримання справедливості. Але якщо вони не спілкуються з людьми, то це — мертві інституції, які заганяють нас у фрустрацію і роблять заручниками всю країну і населення” – додає Максим.
Яку роль меморіалізація та культура пам’яті відіграють у справедливості та збереженні істини?
Як показує війна в Україні, меморалізація, на жаль, не гарантує неповторення трагічних подій. Адже всі європейські практики пам’яті щодо Другої світової війни не допомогли запобігти російській агресії.
Як відзначає Оксана Довгопола, в контексті цієї війни неможливим буде досягнення справедливості для всіх постраждалих. Відкрито і зафіксовано безліч кримінальних проваджень, але по левовій частці з них, них, найімовірніше, не буде судового вироку. В такому разі, пам’ять може працювати як те, що захищає гідність.
“Тут я пошлюся на історію, яку розповідав Антон Дробович — директор інституту нацпам’яті на одній з наших подій. — Каже пані Оксана. — Він розповідав про жінку з Херсонської області, чоловіка якої вбили росіяни під час окупації. Для неї було важливо те, що її чоловіка вбили саме за проукраїнську позицію. Вона хотіла, щоб було проговорено і зафіксовано, чому він помер, навіть якщо вбивць неможливо покарати”.
На початку повномасштабного вторгнення здавалося, що питання роботи з пам’яттю перестали бути актуальними. Однак, Оксана Довгопола розповідає, що ще ще в 2022-ому році до платформи Минуле/Майбутнє/Мистецтво почали звертатися мешканці постраждалих громад з питаннями щодо меморалізації. Вже на той момент для них створення меморіальних місць відігравало роль фіксації правди та збереження справедливості. “Тому, ми зрозуміли, що існує те, що ми позначили для себе як тактична комеморація. — Продовжує пані Оксана. — Стратегічна комеморація буде потім, а тактична — тут та зараз — навіть тимчасова — тому, що для людей важливо, щоб їхній біль чи їхня гордість були якимось чином видимими, щоб пам’ять про певну подію вже зараз була збережена”.
Культура загалом та культура пам’яті зокрема існують як поле для осмислення дійсності, рефлексій та їх втілення в творах. Це є ще однією причиною того, що запит на пам’ять є частиною запиту на справедливість. “Одного разу мене запитали, чи не думаю я, що наші згадки про загиблих українських поетів та поеток є надто обсесивними, постійно присутніми? — розповідає Олеся Островська-Люта. — І тоді я подумала, що вся справа в тому, що ми як спільнота дуже боїмося забути, ми дуже боїмося не пам’ятати. І нам здається, що не пам’ятати — це як ще раз вчинити цей страшний акт насильства з нашого боку”.
Важливо також, щоб мешканці постраждалих громад брали участь у створенні практик пам’яті, тільки так ці практики дійсно задовольнятимуть запит на справедливість. Ангеліна Корякіна згадує свій досвід участі у громадських обговореннях, які проводилися для мешканців Авдіївської та Ягіднянської громади. “Ми почули від людей запит на суб’єктність, на те, щоб їх включали у процеси, якими займаються різні інституції”, — пояснює пані Ангеліна. Наприклад, в Ягідному існує конкурс на створення музею в школі, в підвалі якої утримували людей. Однак, самі ягідняни не знають нічого ні про конкурс, ні про його переможців. “Це прості люди з села, вони не були у великій кількості музеїв, не знають, як вони мають виглядати. — Говорить пані Ангеліна. — Але під час цього обговорення вони були в змозі якраз розповісти, що ти маєш відчувати, пройшовши через цей музей”. Тому в творенні культури пам’яті мають бути задіяні не лише експерти та інституції, але й громадянське суспільство.
Чи можлива справедливість для українців?
Після початку повномасштабного вторгнення, у українців з’явився запит на притягнення до відповідальності всіх причетних до здійснення воєнних злочинів, який мав би задовольнити Міжнародний суд. Однак чи дійсно задовольнить це наш запит на справедливість?
“Я для себе змирилася з тим, що справедливості не буде. — Говорить Олеся Островська-Люта. — Ми розуміємо, що справедливості як такої просто не може бути, навіть якщо ми доживемо до того, що ми побачимо путіна в Гаазі. Якщо він решту життя проведе за гратами, то чи будемо ми це сприймати як справедливість? Навряд”. З цим погоджується Максим Буткевич, який додає, що, можливо, зараз не існує покарання, передбаченого міжнародним правосуддям, яке задовольнить запит українців на справедливість.
І тут постає питання лімітів справедливості. Адже ми стикаємося з безпрецедентними масштабами несправедливості: це стосується і руйнувань, і економічних наслідків війни, і катування військовополонених, і порушення міжнародних гуманітарних норм. Чи можлива справедливість для всіх постраждалих від різноманітних злочинів?
Максим Єлігулашвілі звертається до результатів опитування щодо покарання винних у воєнних злочинах, яке було проведено в серпні 2024-го року. Серед респондентів були як українські цивільні, так і військові. Їм задали питання, чи можливе досягнення справедливості, якщо винні не постануть перед судом у найближчі роки. І 76% опитуваних відповіли, що ні, неможливе. І для всіх них, пріоритетом є саме покарання винних, а не компенсація чи встановлення правди. При цьому більшість українців не повністю довіряють українським судам і хочуть формату, де українські суди будуть поєднуватися з міжнародною експертизою. “І тут постає проблема пов’язана з тим, що ми хочемо негайного правосуддя. Три чверті населення хоче вже побачити це правосуддя, і це — не міжнародна система. — Пояснює Максим. — Ви можете подивитися на історію попередніх міжнародних трибуналів, швидким був лише трибунал 45-го року. Всі інші тягнулися роками”. Це — ще один ліміт справедливості.
Також варто враховувати, що судочинство, навіть всередині країни, передбачає бюрократію і пов’язану з нею роботу. Відповідно, зараз прокурори на прифронтових територіях мають фіксувати нанесену шкоду і фактично займатися адміністративними процедурами замість того, щоб розслідувати злочини. Виникає дисбаланс: в Рівненській області на одного працівника припадає приблизно 120 справ, а в Миколаївській — приблизно 700. І чи може зараз Україна, як держава, що воює, оплачувати роботу додаткових прокурорів? “Мені здається, що настав час відвертої дискусії про ці аспекти правосуддя в суспільстві. — Говорить Максим Єлігулашвілі. — Щоб правосуддя не стало черговим доказом неспроможності суспільства та держави забезпечити потреби постраждалих“.
Справедливість для українських військових та військовополонених
Українські військовополонені — це ті, хто на собі відчув несправедливість судової системи росії, був засуджений за фіктивні злочини. Максим Буткевич наголошує на тому, що таке кривосуддя позбавляє людину суб’єктності. “Я не лише правозахисник, а й донедавна військовополонений. — Говорить Максим. — Полон — це перетворення на предмет. Тебе перетворюють на предмет, з яким, в принципі, можна робити все, що заманеться”.
Максим Буткевич відбував покарання в колонії на Луганщині, а до цього був засуджений за абсурдними звинуваченнями. “Що здивувало мене, так це їх бажання обов’язково дотримуватися процедури”, — згадує Максим. Всі судові протоколи обв’язково заповнювалися, а на засіданнях були присутні прокурор, адвокат та суддя, хоч жоден з них насправді не виконував своїх функцій. Судові засідання відбувалися незважаючи на те, що не було справжнього судового процесу. “Це посилило в мене відчуття необхідності саме системи правосуддя. — Говорить Максим. — Адже коли стикаєшся з формою, позбавленою змісту, на контрасті відчуваєш необхідність змісту справедливості”.
Людям, які пережили таку несправедливість, важливо забезпечити справедливість після повернення в Україну. Йдеться саме про соціальну справедливість. Максим Буткевич розповідає про те, що більшість його побратимів в ЗСУ були людьми, які працюють руками — фермерами, водіями, слюсарями. Вони розуміли, що після повернення з війни вони знову можуть опинитися в ситуації, де їх діти мають менше можливостей для самореалізації, ніж діти людей іншого класу. “Вони точно не входять до цих 60%, які вважають, що в нас працює система правосуддя. — Говорить Максим. — Вони багато знають про несправедливість в нашій країні, яку вони, тим не менше, пішли захищати абсолютно чітко усвідомлюючи, чим це може для них закінчитися”. Питання в тому, чи зміниться їх життя після війни і чи буде задоволено їх запит. Це — важливий рух до справедливості, до якого нам як суспільтву треба докладати свої зусилля.
