Кожен день з початку повномасштабного вторгнення українські правоохоронці фіксують близько 140 нових воєнних злочинів, скоєних російською армією. За три з половиною роки війни їх зареєстровано понад 185 тисяч. Проте до суду дійшло лише 446 справ, а вироки винесено у 156 випадках. Ці данні містяться у Дослідженні Української Гельсінської спілки з прав людини, презентація якого відбулась в Українському кризовому медіа-центрі.
Які чинники гальмують процес? Першим правозахисники відмічають те, що система фактично знаходиться на межі. Майже половина опитаних правоохоронців зазначила, що кадрове забезпечення підрозділів є недостатнім. Переважна більшість слідчих і майже половина прокурорів мають досвід у розслідуванні воєнних злочинів менше трьох років. При цьому навантаження на цих фахівців є колосальним.
67,2% прокурорів здійснюють процесуальне керівництво у понад 100 справах про воєнні злочини одночасно. Для порівняння: понад 100 справ мають у провадженні лише 27,4% слідчих. Така диспропорція неминуче відображається на якості процесуального керівництва та створює ризики для дотримання процесуальних стандартів.
Проблеми не обмежуються лише кадрами. Значна частина слідчих та прокурорів стикаються з браком технічних засобів: відсутність автотранспорту, в тому числі броньованого, індивідуального робочого місця, оргтехніки та засобів індивідуального захисту. Це створює не лише організаційні незручності, а й загрозу життю та здоров’ю працівників правоохоронних органів.
Відповідно до статті 216 Кримінального процесуального кодексу, досудове розслідування за статтею 438 має проводити Служба безпеки України. Однак на практиці третина справ розслідується Національною поліцією, і це є окремою проблемою.
Особливі складнощі виникають із розслідуванням справ in absentia — заочно, без присутності підозрюваних. Адже переважна більшість російських воєнних злочинців перебуває на окупованих територіях або в Росії.
Режим воєнного стану ускладнює традиційне повідомлення підозрюваних, що змушує правоохоронців на додаток до передбачених процесуальним законодавством способів використовувати альтернативні — через соціальні мережі, месенджери, які офіційно не передбачені ст. 135 КПК України.
Важливу роль у документуванні воєнних злочинів відіграють громадські організації, однак, відсутність чітких правових норм щодо допустимості доказів, зібраних недержавними організаціями, створює ризики оскарження таких доказів у суді та може знижувати ефективність їх використання.
За результатами дослідження експерти Української Гельсінської спілки розробили низку рекомендацій для Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Офісу Генпрокурора та МВС.
Насамперед потрібно збільшити кількість фахівців у спеціалізованих підрозділах системи правоохоронних органів, які розслідують воєнні злочини. Забезпечити їх броньованими автомобілями, сучасною технікою, засобами індивідуального захисту.
Необхідно врегулювати питання підслідності, внісши зміни до КПК, та удосконалити процедуру повідомлень у справах in absentia. Законодавчо визначити критерії особливої складності кримінальних проваджень.
При цьому важливо забезпечити рівномірний розподіл навантаження, налагодити системну взаємодію між слідчими, прокурорами та захисниками, організувати регулярне підвищення кваліфікації з міжнародного гуманітарного права.
Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко: «Ми працюємо разом з нашими правоохоронними органами на покращення ситуації з розслідуванням, тому що це величезний масив злочинів. В ньому понад 208 тисяч воєнних злочинів, і на жаль це число поки що має тенденцію збільшуватися. Нам потрібно думати, яким чином не просто статистика, а реалізація цієї статистики допоможе притягнути до відповідальності справжніх воєнних злочинців».
Директор програми Міжнародного Фонду «Відродження» Роман Романов: «Україна з самого початку заявила про намір розслідувати все, що відбувається в межах української юрисдикції. З одного боку був відважний крок, з іншого боку, звичайно, що такий намір має спиратися на інституційну спроможність, на якусь достатньо досконалу законодавчу систему, яка дозволяє цей намір ефективно реалізувати. Тому мені здається, що з позиції недержавних правозахисних організацій дуже важливо час від часу робити зріз і дивитися. Ми всі підтримуємо цей намір максимально розслідувати, але треба розуміти, які є для цього перешкоди і наскільки ефективно ця робота відбувається».
Джерело: УКМЦ.
