З 27 по 30 листопада у Полтаві відбувся воркшоп «Зав’язь» культурної агенції «Терени» для дієвців культури із Полтавщини та Харківщини. Учасники й учасниці, відібрані за відкритим конкурсом, долучилися до тренінгів із менеджменту, комунікацій, фандрейзингу, а також до подій, що дарують натхнення для майбутніх проєктів та співпраць.
«Ми обрали для воркшопу назву “Зав’язь”, бо вона символічно відсилає нас до однойменної повісти Григора Тютюнника — майстра короткої прози, чиє життя безпосередньо тісно переплетено з полтавським регіоном. А ще “завʼязь” означає паростки, початок зростання. І ми хотіли, щоб цей освітній проєкт став початком відновлення міст, містечок і сіл через культуру. Щоб учасники та учасниці повернулися додому після навчання і через свої ініціативи допомагали зшивати розірвані спільноти, будувати мережі підтримки, проговорювати досвід війни», — коментує координаторка воркшопів та резиденцій культурної аґенції «Терени» Катерина Сова.
Під час чотирьох днів сформувалося десять команд із учасників воркшопу, які разом із тренерами вдосконалювали свої ідеї та наприкінці навчання презентували цілісне бачення майбутніх проєктів у сфері культури. Серед них: ініціативи з підтримки жінок, осмислення й роботи з історичною пам’яттю, створення ігрових просторів та івентів для молоді.
Протягом воркшопу десяток фахових спікерів і спікерок — менеджерів та кураторів культурних ініціатив у регіонах — ділилися як баченням культурної сфери, так і власним досвідом. Зокрема, Альона Гончаренко, керівниця та фандрейзерка «Містохаб», розповіла про партнерство в культурних проєктах на кейсі полтавського простору; Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею, поділилася досвідом побудови роботи в культурній інституції в умовах війни; Тетяна Пушнова, журналістка, яка з 2022 по 2025 керувала розділом «Культура» на «Українській правді», була продюсеркою інформаційного мовлення на «1+1», «Громадському» та «5 каналі», провела тренінг із комунікацій для культурних ініціатив.
Проєкт «Зав’язь» відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Фото з воркшопу
«Ми бачимо “Зав’язь” як початок партнерства, яке завʼязалося у спільноті учасників воркшопу. За чотири дні вони не лише навчалися в експертів — вони створили зв’язки, знайшли однодумців, побудували мережу взаємопідтримки. Віримо, що саме ця спільнота змінюватиме культурне обличчя Полтавщини та Харківщини», — зазначає очільниця культурної аґенції «Терени» Тетяна Терен.
У матеріалі зібрали ключові тези з подій першого міжрегіонального воркшопу «Зав’язь».
«Містохаб»: як Полтава вчиться партнерству
Керівниця та фандрейзерка проєкту Альона Гончаренко розповідає про чотири роки роботи над «Містохабом» — простором, який став першим і єдиним в Україні об’єктом історичної спадщини, відновленим зусиллями громади. На думку Альони, цей кейс став доказом: у Полтаві можливі масштабні партнерства на довгу дистанцію.
«Найбільший опір був: “Альоно, це неможливо у Полтаві”. Казали, що такі формати — лише для заходу України. Але для мене це був виклик: зробити те, про що кажуть, що неможливо».
Керівниця та фандрейзерка «Містохаб» Альона Гончаренко
На початку ініціаторів підтримувала закоханість у спільну ідею — однак реальна робота одразу відкрила труднощі.
«Проблеми почались з першого кроку — ми почали знімати штукатурку, а вона буквально тримала будівлю».
Головним страхом на цьому етапі були не лише технічні ризики, а й інформаційні — що замість відновлення громада побачить заголовки про «розвалили й віддали забудовникам».
Повномасштабна війна додала викликів. Майже півтора року, до грудня 2023-го, команда не проводила робіт, а лише підтримувала збори й комунікацію. Попри все, бюджет, зібраний за цей час, вражає: 15 287 522 грн. Зараз до проєкту долучилися 156 людей і 13 компаній.
У «Містохабі» переконані — партнерство починається з довіри, чесних очікувань і готовності всіх сторін до спільної відповідальності.
«Поки ти не знаєш, яке бажання у твого партнера, — не треба лізти в кооперації. На старті кожен має чесно сказати, що хоче отримати».
Команди, які співпрацюють із хабом, різні за досвідом, ресурсами, корпоративною культурою. Тому Альона наголошує: важливо не вимагати, а шукати спільну вигоду.
«Ми всі хочемо жити в класному місті, але часто думаємо, що це має зробити хтось інший, а я — отримати бонуси».
«Містохаб». Фото з воркшопу
При цьому вона визнає: не кожне партнерство спрацьовує. Наприклад, колаборація з великим фондом не принесла очікуваної впізнаваності в місті:
«Я думала, що привернемо багато уваги. А виявилось, що рівень впізнаваності фонду в Полтаві дуже малий — і моя ставка не спрацювала».
Щоб будувати сталі зв’язки, у «Містохабі» застосовують принцип чітко сформованих пропозицій — так зване «пакування партнерства».
«Ми описуємо, що пропонуємо за кожен рівень підтримки: від інформаційної взаємодії до конкретних благ. Інвестори, наприклад, мають щомісячні години оренди безкоштовно».
Зазвичай компанія обирає середній із трьох варіантів — і психологія вибору працює на зменшення відмов.
Дуже важливі емоційні цінності: причетність, відчуття спільності, віра у зміни.
«Ми об’єдналися не проти когось, а заради чогось. Це складніше, але саме це рухає місто вперед».
Керівниця та фандрейзерка «Містохаб» Альона Гончаренко
І головний принцип, за словами Альони:
«Ніколи не розглядайте партнера як одноразову історію. У місті не так багато людей, готових вкладатися в зміни. Партнерство — це шлях, а не разова послуга».
Музей як відкрита система
Музей — це не просто зібрання старих речей. Харківський музей літератури, про який розповідає його директорка Тетяна Пилипчук, від самого початку створювався як інша, жива інституція. Його завдання — розширити уявлення про культурну спадщину та суб’єктність суспільства.
Перший імпульс для створення музею виник ще в 1988 році — коли в Україні вже відчувалися масштабні політичні й культурні зрушення.
«Україна ставала незалежною — і вже тоді стало зрозуміло, що музей не може бути традиційним. Ми не могли й не хотіли бути інструментом пропаганди».
Початковою ідеєю було зібрати артефакти Слобожанщини. Але команда швидко зрозуміла: історія, яку ми знали, потребує переосмислення. Архіви не лише збирали — шукали те, що було заборонено і витіснено радянською системою.
Директорка Тетяна Пилипчук про Харківський літмузей
Музеї часто використовують для формування «правильної» картини світу, бо вони дають людині можливість долучити власний досвід до більшої історії.
«Дуже легко об’єднуватися проти чогось. Але коли музей дає відчуття причетності, люди починають відчувати відповідальність, стають суб’єктними».
Тут важливою стає партисипація — участь громади у творенні музею і міста.
У музеї Пилипчук переосмислює і сам предмет колекціонування:
«Музейний предмет — це не стара річ. Це те, що не стало сміттям. Воно накопичує досвід і енергію тисяч людей, які жили до нас».
Культурна спадщина тут — не про минуле як архів, а про ресурси стійкості. Колекція стає доказом опірності й здатності України репрезентувати себе самостійно.
«Ми не маємо бути провінцією, яку хтось інший репрезентує світу».
Тетяна наголошує: музей має виходити за межі штатного розкладу і формальних процесів. «Коло музею значно ширше за команду. Деякі ідеї можуть реалізуватися лише за участі спільноти».
Так з’явився, зокрема, проєкт «Читання на драбині» — відповідь на запит містян, але зі збереженням кураторських підходів до контенту.
Ще один напрям — робота з відсутностями, розривами пам’яті. Виставка «Антитекст» саме про це: про те, чого ми не успадкували, бо покоління до нас не мали можливості це артикулювати.
Виставка «Антитекст», Харківський літературний музей
Пилипчук говорить і про культурну експансію як інструмент імперії — проєкт «Пушкінопад» став реакцією на маркування міського простору ідеологічно чужими символами.
Та тут музейна робота — тонша, ніж просто демонтувати назву.
«Люди мають право на персональну пам’ять. Для когось вулиця Пушкінська — не про Пушкіна, а про мультики й теплі емоції дитинства».
Тому музей шукає, як створити такі ж емоційні зв’язки між харків’янами та своїми власними героями, наприклад, Миколою Хвильовим.
«Краще зберігається не те, що просто охороняють, а те, чим користуються постійно».
Саме тому збереження творчого середовища в Харкові — теж частина музейної місії. Партнерства і фінансова підтримка йдуть не на стіни, а на майбутні твори, які ці стіни наповнюватимуть сенсом.
Директорка Харківського Літмузею Тетяна Пилипчук
Культура як інструмент й об’єкт комунікації
Під час тренінгу з комунікацій для культурних ініціатив Тетяна Пушнова, комунікаційна менеджерка та журналістка, поділилася думками про те, як сприймаємо культуру сьогодні і які є вдалі рішення та способи залучити більше людей до теми.
«Наша задача — провести чесний ребрендинг культурних проєктів. Сьогодні чимало інституцій залежать від державного фінансування, і ми бачимо наслідки цього: державні культурні структури часто залишаються нудними й нецікавими. Нам потрібно долати стереотип, що культура — це щось нудне й непотрібне.
Коли люди виснажені, їхня увага розфокусована, вони роздратовані — і ми всі живемо в такому стані. Це виклик для комунікації: як говорити з людьми нетоксично?»
Комунікаційна менеджерка і журналістка Тетяна Пушнова про культуру
Тетяна також міркує про виклики, з якими можемо зіткнутися, говорячи про культурні проєкти, й можливі рішення:
«Ми маємо залучати цих роздратованих людей до спільного “танцю біля багаття” — як шамани. Ми працюємо для них і служимо їм. Момент служіння — те, що в нашій сфері часто витісняють. Наше завдання — робити життя людей хоч трохи легшим, знаходити способи зацікавити їх історією української культури.
Ми прагнемо об’єднувати — зокрема військових і родини ветеранів, допомагати їм відновлювати зв’язки. Нам потрібно думати про живих людей і розвивати в них емпатію. Це і є комунікація».
Комунікаційна менеджерка і журналістка Тетяна Пушнова про культуру
«Одна з проблем нашої культури — ми дуже віримо у слова, але реагуємо передусім на те, що бачимо. Ми живемо в культурі візуального. Тому у комунікації необхідно приділяти значну увагу зовнішньому вигляду: візуальним рішенням, мові тіла, світлу.
Коли людина створює ідею, вона не завжди може пояснити її повною мірою словами.
Представники культурної сфери часто не люблять, коли їх закликають говорити простими словами. Проте ми мусимо глибоко розуміти предмет своєї комунікації й шукати спосіб пояснити складне доступно».
Джерело: Сенсор
