У цьому матеріалі розповідаємо головне з дискусії на Книжковому Арсеналі: про те, що таке гуманітарний канон і навіщо він потрібен Україні.
Що таке гуманітарний канон? Як він змінювався з 1990-х? І що треба зробити, щоб він працював ефективніше? Саме це обговорювали на дискусії «Від 90-х до сьогодення: як формується гуманітарний канон» у межах Книжкового Арсеналу.
У розмові взяли участь Євген Бистрицький – колишній виконавчий директор Фонду «Відродження», Клаудія Дате – перекладачка, яка знайомить німецьких читачів з українською літературою, та Анна Радченко – директорка видавничого дому «Академперіодика». Розмову модерував літературознавець Михайло Назаренко.
Гуманітарний канон та його суть
Упродовж останніх десятиліть в Україні формується певний корпус текстів – перекладних, оригінальних, перевидань класиків української гуманітаристики. Кожен із письменників робить свій внесок у те, щоб таких текстів ставало більше і вони поширювалися за межами країни. Це своєрідний канон, який важливий для формування національної ідентичності та культурної присутності України у світі.
Щоб пояснити детальніше, Євген Бистрицький розпочав з того, що канон – це правила, які лежать в основі будь-якого тексту й будь-якого мислення:
«Це свого роду фундамент, на якому будуються літературні та інші гуманітарні твори», – стверджує Євген.
Говорячи про гуманітарний канон, він має на увазі humanities – гуманітарні дисципліни загалом, включно з літературознавством. До цього кола певною мірою належать художні тексти і літературна критика. Як приклад Євген Бистрицький навів німецькомовну традицію, простеживши розвиток канону від Платона й Брюнетьєра до сьогодення.
Євген Бистрицький окреслив кілька етапів становлення українського гуманітарного канону. Перший етап – роки після здобуття незалежності. Тоді головним завданням було відстоювання української мови, культури та звернення до власної гуманітарної спадщини.
Другий етап – поступове формування громадянської ідентичності, яке завершилося кількома Майданами. Вони продемонстрували, що українська самосвідомість органічно поєднується з європейськими цінностями. Майдани завжди були одночасно і проукраїнськими, і проєвропейськими, тобто боротьбою за те, щоб Україна стала частиною Європи.
І третій етап – сьогодення. Це війна, фінансова криза та культурна агресія з боку росії, що порушує права людини і намагається знищити українську ідентичність.
Євген Бистрицький також згадав про два виміри гуманітарного канону. Перший вимір – звернення до української традиції та спадщини, що транслюється у творах Шевченка, Франка, Лесі Українки.
Також канон переосмислює значно ширше коло авторів – від Сковороди та Котляревського до Куліша, Підмогильного та Шевельова – тих, кого радянське літературознавство або замовчувало, або трактувало викривлено. Другий вимір – орієнтація на європейські канони. І саме взаємодія між українською традицією та європейською науковою думкою стала однією з найцікавіших рис розвитку української гуманітаристики за ці роки.
Як приклад Євген Бистрицький навів роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». За його словами, цей текст якраз і поєднує обидва виміри:
“З одного боку – осмислення української спадщини та колоніальної травми, яка робить людину неповноцінною у власних очах, з іншого – європейський погляд на ці проблеми. Де б українець не опинився – у Румунії, Польщі чи іншій країні – він все одно повертається до своєї країни, без якої відчуває себе ніким”.
Євген згадує, що цю думку раніше сформулювала Ганна Арендт – німецько-американська теоретикиня політології. Говорячи про здатність ООН захищати права людини, вона підкреслювала: без належності до національної держави людина залишається беззахисною, “голою особистістю”.
“Два виміри українського гуманітарного канону – національний та європейський – досі перебувають у протиріччі, яке ще не вирішене, адже Україна формально ще не є членом Європейського Союзу”.
Сприйняття українського канону за кордоном
Клаудія Дате підтримала думку про два виміри – національний та європейський. Також наголосила, що разом з колегами працює над масштабним перекладацько-коментаторським проєктом. Його мета – представити українську літературу німецькомовному читачеві: від козацьких часів до сьогодення, показати не лише головні історичні лінії розвитку української літератури, а й її зв’язок із загальноєвропейськими течіями.
“Наприклад, романтизм в Україні був надзвичайно потужним явищем, але про це майже ніхто за межами країни не знає. Проблема глибша: український культурний простір досі лишається майже невидимим для європейського читача. Він просто не знає, де шукати українську літературу, і чи існує вона взагалі як самостійна традиція”, – наголошує Клаудія.
Клаудія Дате також згадала кілька прикладів того, як українська література лишалася невидимою для світу. У 1918 році вийшла велика антологія текстів, що змінили світ після Першої світової війни. У ній є матеріали з Африки, Японії та багатьох інших регіонів, але жодного українського тексту.
Схожа ситуація з антологією 1995 року, присвяченою міжвоєнному періоду. У збірці представлені тексти з Іспанії та багатьох європейських міст, але немає згадки про українських авторів. На думку Клаудії Дате, це свідчить не про відсутність українського канону, а про те, що він досі не інтегрований у європейський культурний простір.
“Перед нами стоїть завдання не просто заповнити цю прогалину, а усвідомити, що українська гуманітарна традиція є повноцінною частиною європейської спадщини і має бути представлена як така”.
Комунікація між науковцями як умова збереження канону
Завершили розмову про кроки, які, на думку панелістів, необхідно робити, щоб зберегти та розвивати канон. Анна Радченко наголосила, що літературний канон не виникає сам собою. Щоб твори стали його частиною, їх потрібно читати, досліджувати, перекладати та обговорювати. Водночас на формування канону впливає і мода – видавнича та перекладацька.
“На початковому етапі багато залежить від того, хто працює з текстом. Наприклад, останніми роками українські видавництва активно перевидають літературу 1920–1930-х років. Твори Валер’яна Підмогильного та інших авторів дедалі частіше з’являються на книжкових полицях. Однак самого перевидання недостатньо. Щоб ці тексти повноцінно увійшли до канону, їх мають осмислити дослідники, пояснити їхню цінність для суспільства та показати, чому вони залишаються важливими сьогодні”, – наголошує Анна Радченко.
Щоб це відбулося, потрібна тісна співпраця між науковцями, перекладачами та фахівцями з різних галузей: літератури, історії, філософії, культурології. На думку Анни, зараз такої комунікації бракує.
Водночас українські дослідники стоять перед подвійним викликом. З одного боку, вони працюють над формуванням сучасного українського канону. З іншого – намагаються заповнити прогалини, які залишилися через тривалу залежність від російських перекладів і російської наукової традиції.
“Багато важливих праць ми досі знаємо лише через російське посередництво, і це потребує переосмислення. Саме тому комунікація надзвичайно важлива, бо допомагає поширювати знання, робити їх доступними для суспільства та сприяти формуванню українського канону”.
Анна окреслила ще одну проблему – поширення досліджень. Видавництво при Національній академії наук України щороку випускає понад 40 наукових журналів і орієнтовно 35 наукових книг. Однак середній тираж таких видань становить лише 200 примірників. Більшість із них виходить за державні кошти, тому не продається, а поширюється у відкритому доступі. Це означає, що тексти читає переважно вузьке коло науковців і фахівців.
“Ще одна проблема – швидкість. Сьогодні канон має формуватися в активному суспільному діалозі, але академічне книговидання часто не встигає за темпом сучасного життя. Від задуму наукової книги до її виходу можуть минути роки. За цей час суспільна дискусія вже змінюється, з’являються нові теми”.
На процес формування канону сьогодні також значно впливає війна. Українське суспільство має великий запит на дослідження, пов’язані з історією України, українським військом, державотворенням і боротьбою за незалежність.
Анна наголошує, що єдиною галуззю гуманітарної науки, де останніми роками зростає кількість публікацій, є історія. Водночас кількість публікацій з фізики, математики чи хімії щороку скорочується. Також історики частіше виходять за межі суто академічних досліджень і звертаються до науково-популярного формату, роблячи свої тексти доступнішими для широкої аудиторії.
Панельну дискусію завершили спільним висновком: український гуманітарний канон потребує науковців. Потрібно читати, досліджувати, перекладати та обговорювати українські твори. А ще важливо робити такі тексти доступними для широкої аудиторії, поширювати у відкритому доступі, залучати до дискусії людей. Адже канон живе й розвивається лише тоді, коли розповсюджується, стверджує Клаудія Дате.
