Виклик, який Росія кидає Європі, загрожує самому її існуванню. Ні європейські лідери, ні громадяни європейських країн не усвідомлюють цю загрозу до кінця і не знають, як їй протистояти. Причину цього я бачу, головним чином, у тому, що Європейський союз в цілому і єврозона зокрема перебувають в розгубленості з часів фінансової кризи 2008 року.
Стаття Джорджа Сороса в The New York Review of Books
Виклик, який Росія кидає Європі, загрожує самому її існуванню. Ні європейські лідери, ні громадяни європейських країн не усвідомлюють цю загрозу до кінця і не знають, як їй протистояти. Причину цього я бачу, головним чином, у тому, що Європейський союз в цілому і єврозона зокрема перебувають в розгубленості з часів фінансової кризи 2008 року.
Бюджетні правила, прийняті повсюдно в Європі, викликають у суспільстві велике невдоволення. На останніх виборах антиєвропейські партії зайняли майже 30% місць в Європейському парламенті, але ще донедавна у них не було реальної альтернативи ЄС. Зараз Росія запропонувала альтернативу, яка підриває фундаментальні цінності і принципи, на яких з самого початку будувався Європейський союз. Ця альтернатива – на противагу верховенству права – заснована на застосуванні сили, що проявляється в репресіях всередині країни і в агресії, спрямованої за її межі. Як не дивно, Росія Володимира Путіна в деяких відносинах перевершує Євросоюз – вона демонструє більше гнучкості і постійно готова піднести новий сюрприз. Це дає Росії тактичну перевагу – принаймні, в короткостроковій перспективі.
Європа і Сполучені Штати – кожен з них за своїми власними причинами – категорично не хочуть якої б то не було прямої військової конфронтації з Росією. І Росія користується цим. Порушивши свої договірні зобов’язання, вона анексувала Крим і облаштувала сепаратистські анклави на сході України. В серпні на надії нового київського уряду виграти на сході країни війну з сепаратистами, яких підтримує Росія, президент Путін відповів вторгненням регулярних військ у порушення російського законодавства, яке забороняє використовувати призовників у закордонних операціях без їх згоди.
За 72 години ці війська знищили кілька сотень українських бронемашин, істотну частину бойової сили України. За даними генерала Уеслі Кларка, колишнього командувача збройними силами НАТО в Європі, росіяни використовували реактивні системи залпового вогню з касетними боєприпасами і боєприпасами об’ємного вибуху (важко уявити собі більш нелюдську зброю, яка має бути заборонена), результат застосування яких був спустошливим. Головний удар припав по міліціонерам з українського міста Дніпропетровська – вони розмовляли по мобільних телефонах, і росіянам легко було їх засікти і уразити. Президент Путін поки що виконує зобов’язання за угодою про припинення вогню, яка була підписана 5 вересня з президентом України Петром Порошенко, але залишає за собою вибір – продовжити режими припинення вогню стільки, скільки йому буде вигідно, або відновити повномасштабний наступ.
У вересні президент Порошенко відвідав Вашингтон, де йому влаштували сповнений ентузіазму прийом на об’єднаному засіданні палат Конгресу. У своїй промові він просив про «летальному та нелетальну» оборонну зброю, але президент Обама відмовився поставляти йому ручні гранатомети «Джавелін», які могли б застосовуватися проти наступаючих танків. Порошенко отримав радар, але до чого він без ракет? Європейські країни, побоюючись помсти Росії, також не схильні надавати військову допомогу Україні. Візит до Вашингтона дав президенту Порошенко лише видимість підтримки, яка майже нічого не коштує.
Не менш тривожним бачиться мені рішення лідерів країн світу утриматися від надання нових фінансових зобов’язань перед Україною до виборів, які повинні там відбутися 26 жовтня (після того, як ця стаття піде у друк). Це рішення викликало неминуче навантаження на валютні запаси України і загострило побоювання повномасштабної фінансової кризи в країні.
І в США, і в країнах Європи відчувається тиск з боку донорів щодо тримачів українських державних облігацій, для яких збитки від інвестицій хочуть зробити обов’язковою умовою подальшої офіційної допомоги Україні, ставлячи під загрозу ще більше коштів платників податків. Це було б кричущою помилкою. Український уряд енергійно виступає проти цієї пропозиції, оскільки вона призвела б Україну до технічного дефолту і практично позбавило б приватний сектор можливості рефінансувати свій борг. Залучення приватних кредиторів заощадить дуже мало грошей, проте поставить Україну в повну залежність від офіційних донорів.
Ще сильніше заплутує ситуацію те, що Росія одночасно оперує і батогом, і пряником. Вона пропонує – але не підписує – угоду щодо постачання газу, яка вирішила б проблеми України цієї зими. Водночас Росія намагається не допустити транспортування газу з Європи через Словаччину, про яке Україна вже домовилася. Подібним чином, Росія домовляється з Організацією з безпеки і співробітництва в Європі щодо контролю над кордоном, що не заважає їй продовжувати атаки на донецький аеропорт і портове місто Маріуполь.
Легко передбачити, що буде далі. Путін дочекається результатів виборів 26 жовтня, а потім запропонує Порошенко газ та інші блага, якими він його дражнить, на тій умові, що той призначить прийнятного з точки зору Путіна прем’єр-міністра. Тобто не такого, який асоціюється з перемогою сил, що повалили уряд Віктора Януковича після місяців опору на Майдані – Майдані Незалежності. Я вважаю вкрай малоймовірним, що Порошенко прийме подібну пропозицію. Якщо він зробить це, від нього відмовляться захисники Майдану, а сили опору знову будуть набирати оберти.
Потім Путін може повернутися до ідеї менш великої перемоги, яка все ще буде в межах його досяжності: він може до зими силою захопити наземний шлях до Криму та Придністров’ї. Або ж він може не робити нічого і просто чекати економічного і фінансового колапсу України. Можливо, він виношує плани великої угоди: Росія запропонує допомогу Сполученим Штатам у боротьбі з Ісламською державою Іраку і Леванту (ISIS) – наприклад, утримавшись від постачання обіцяної Сирії ракетних комплексів S-300 і забезпечивши таким чином США панування у повітрі, – а сама отримає дозвіл влаштувати справи так, як їй хочеться, в «ближньому зарубіжжі», як називають більшість країн, що межують з Росією. І що ще гірше, президент Обама цілком може піти на таку угоду.
Це стане трагічною помилкою, яка матиме далекосяжні геополітичні наслідки. Цілком усвідомлюючи серйозність загрози, що походить від ІДІЛ (ISIS), я б назвав задачу збереження незалежності України більш пріоритетною; якщо вона не буде вирішена, розвалиться і альянс проти IДІЛ. Крах України стане жахливою втратою для НАТО, Європейського союзу та Сполучених Штатів. Разом з перемогою Росія отримає набагато більше впливу в ЄС і представлятиме собою загрозу країнам Балтії з їх численним російськомовним населенням. Замість того, щоб підтримувати Україну, НАТО зіткнеться з необхідністю захищатися на власній території. В результаті і ЄС, і США постануть перед небезпекою прямої військової конфронтації з Росією, якій вони так хочуть уникнути. Євросоюз стане ще більш роз’єднаним і некерованим. Навіщо США та іншим країнам НАТО доводити справу до цього?
І в Європі, і в США найчастіше наводять аргумент, що Путін – це не Гітлер, і якщо дати йому все, що він просить, його можна утримати від подальших силових дій. Тим часом санкції проти Росії, які передбачають, серед іншого, обмеження в сфері ділових операцій, фінансів і торгівлі, в довгостроковій перспективі вплинуть і змусять Росію відступити, щоб полегшити їх тиск.
Це хибні надії, вони похідними помилкового аргументу, не обґрунтованого жодними фактами. Путін вже не раз вдавався до сили і вдасться до сили знову, якщо не зустріне рішучого опору. Навіть якщо це припущення вірне, було б вкрай необачно не підготували «план Б».
Є ще два контраргументи – менш очевидних, але при цьому навіть більш суттєвих. По-перше, Захід ігнорує важливість того, що я називаю «нової Україною», народженою в ході успішного протистояння на Майдані. Багато представників західного істеблішменту, які мають досвід взаємодії з Україною, не можуть встигнути за революційними змінами, які відбулися в цій країні. Підписана нещодавно Угода про асоціацію України та ЄС спочатку обговорювалося на переговорах з урядом Януковича. Цю дорожню карту тепер необхідно скоригувати відповідно до абсолютно нової ситуації. Наприклад, дорожня карта передбачає поступове заміщення і перенавчання суддівського корпусу протягом п’яти років, тоді як суспільство вимагає негайних і радикальних змін. Як висловився новий мер Києва Віталій Кличко, «якщо покласти свіжі огірки в бочку з солоними огірками, вони теж незабаром перетворяться в солоні».
На противагу поширеним чуткам, на чолі опору на Майдані були кращі сили громадянського суспільства: молоді люди, багато з яких навчалися за кордоном і після повернення не пішли в політику або бізнес, тому що і те, і інше викликало у них огиду. (Крайніх націоналістів і антисемітів в рядах протестувальників проти Януковича було зовсім небагато.) Ці молоді люди і є лідери нової України, непохитні противники повернення «старої України» з її повальної корупцією та неефективним управлінням.
Нова Україна змушена боротися з російською агресією, з опором бюрократії – своєї власної та іноземної, – і з розгубленістю, що охопила суспільство. Як не дивно, нову Україну підтримують багато олігархів, починаючи з президента Порошенко, і більшість населення. Існують, зрозуміло, глибокі відмінності в історії, мові і поглядах між східною і західною частинами країни, але Україна – більш єдина і проєвропейськи орієнтована, ніж будь-коли у своїй історії. Однак ця єдність представляється вкрай тендітною.
Нову Україну не квапляться визнавати тому, що вона не одразу змогла змусити відчути свій вплив. Коли вона народжувалася, у неї практично не було сил безпеки. Силовики старої України активно брали участь у придушенні повстання на Майдані, і цього літа виявилися в розгубленості – їм віддавав накази уряд, сформований з прихильників цього повстання. Не дивно, що новий уряд з самого початку не зміг перешкодити створенню сепаратистських анклавів на сході України. Тим більше дивно, що президент Порошенко через кілька місяців після свого обрання зміг зробити наступ, який ледь не покінчив з цими анклавами.
Для того, щоб оцінити переваги нової України, потрібен досвід особистої взаємодії з нею. Я можу говорити, спираючись на особистий досвід, хоча не можу не визнати, що буду упереджений. Я заснував в Україні фонд в 1990 році, коли країна ще навіть не здобула незалежність. Його керівництво і співробітники є українцями і він має чудові зв’язки з громадянським суспільством. Я часто бував в Україні, особливо на початку, але жодного разу не приїжджав туди з 2004 по 2014 роки, перш ніж повернутися, щоб побачити народження нової України.
Мене вразили величезні зміни в зрілості та компетентності, що відбулися за цей час в моєму фонді і в громадянському суспільстві в цілому. Зараз залученість українців в суспільні й політичні процеси, напевне, вища, ніж деінде у Європі. Люди довели свою готовність жертвувати життям заради своєї країни. В цьому прихована сила нової України, яку недооцінює Захід.
У ставлення Європи до України є ще один недолік: Європа не бачить, що напад Росії на Україну непрямим чином означає напад на Європейський союз, на його принципи і структуру управління. Повинно бути очевидним, що країні або спільноті країн, які у стані війни, не варто продовжувати політику жорсткої бюджетної економії, як це робить Євросоюз. Усі наявні ресурси необхідно змусити працювати у військовому режимі, навіть якщо це спричинить збільшення бюджетного дефіциту. Уразливість нової України робить байдужість Заходу ще більш згубною. Під загрозою не лише виживання нової України, а й майбутнє НАТО і самого Євросоюзу. За відсутності узгодженого опору не можна сподіватися на те, що Путін задовольнить лише одна Україна, і тоді перспектива розпаду Європи та її підпорядкування Росії постане цілком реальною.
Вказавши на деякі слабкі місця в нинішньому європейському підході, я спробую накреслити маршрут, по якому повинна йти Європа. Санкції проти Росії необхідні, але вони – необхідне зло. Вони завдають депресивний вплив не тільки на Росію, а й на економіку європейських країн, в тому числі і на економіку Німеччини. В результаті посилюються вже існуючі рецесійні і дефляційні тенденції. Але в той же час, допомагаючи Україні захиститися від російської агресії, Європа надасть стимулюючий поштовх не тільки Україні, а і собі. Це і є принцип, якому Європа повинна слідувати у своїй підтримці України.
Німеччині, головному прибічнику заходів жорсткої бюджетної економії, слід розуміти, що в цьому курсі закладено внутрішнє протиріччя. Стосовно загрози з боку Росії, канцлер Ангела Меркель повелася як справжній європеєць. Вона однією з перших рішуче виступила за введення санкцій і проявила готовність вступити у конфлікт з громадською думкою та інтересами ділових кіл своєї країни з цього питання більшою мірою, ніж по якомусь іншому питанню. Громадська думка Німеччини стала на її сторону тільки в липні, після того, як був збитий малайзійський авіалайнер. Проте, у тому, що стосується продовження курсу жорсткої економії, нещодавно вона знову підтвердила свою прихильність ортодоксальної позиції Бундесбанку – можливо, у відповідь на електоральні посягання євроскептиків з партії «Альтернатива для Німеччини». Мені здається, вона не до кінця розуміє, наскільки непослідовними є такі дії. Їй скоріше варто було б більш активно допомагати Україні, ніж відстоювати санкції проти Росії.
Нова Україна має політичну волю як для того, щоб захистити Європу від агресії Росії, так і для того, щоб провести радикальні структурні реформи. Для того, щоб зберегти і затвердити цю волю, Україні потрібна адекватна допомога з боку її союзників. Без цієї допомоги результат не відповідатиме очікуванням, а надія перетвориться в розчарування, яке вже пустило перші паростки після того, як Україна, зазнавши воєнної поразки, не отримала зброї, яка їй була необхідна для самозахисту.
Країнам Євросоюзу час прокинутися і почати вести себе так, як личить непрямим учасникам війни. Вони захистять себе краще, допомагаючи Україні, ніж якби їм довелося захищати себе самим. Так чи інакше, має бути усунуто внутрішнє протиріччя: не можна бути одночасно в стані війни і проводити курс жорсткої бюджетної економії. Було б бажання, а конкретний спосіб вирішення цього завдання обов’язково знайдеться.
Звернімося до конкретики. В своїй останній доповіді, що була опублікована на початку вересня, МВФ в найбільш песимістичному варіанті оцінив суму додаткової фінансової допомоги Україні в $19 млрд. З тих пір ситуація погіршилася. Після виборів в Україні МВФ буде змушений, проконсультувавшись з українським урядом, переглянути свій базовий прогноз. МВФ повинен буде провести негайні грошові вливання в розмірі не менше $20 млрд, пообіцявши дати більше грошей в разі потреби. Партнери України мають надати їй додаткову фінансову підтримку в залежності від ходу реалізації програми, підтриманої МВФ, причому зробити це – на свій страх і ризик – відповідно до стандартної процедури.
Витрачання позикових коштів контролюється угодою між МВФ та українським урядом. На сьогоднішній день на покриття дефіциту по виплатах Україні потрібно $4 млрд, ще $2 млрд необхідно виділити на ремонт підконтрольних Києву вугільних шахт на сході країни і нарешті $2 млрд слід було б відкласти на закупівлю додаткового газу на зиму. Решта коштів поповнить валютні резерви Центробанку.
Новий пакет допомоги має передбачати конвертацію заборгованості, яка перевела б поточний борг України в валютних євробондах (на суму майже $18 млрд) в довгострокові, менш ризикові облігації. Це полегшило б боргове навантаження на Україну і знизило б ризикову премію. Своєю участю в конвертації власники облігацій погодилися б на більш низькі процентні ставки і більш тривалий термін очікування повернення своїх грошей. Конвертація повинна бути добровільною і заснованою на ринкових механізмах, інакше її можуть кваліфікувати як дефолт. Власники облігацій підуть на конвертацію добровільно, оскільки нові довгострокові облігації отримають гарантії-хоча б часткові – з боку США та Європи, аналогічно тому, як США допомогли Латинській Америці вийти з боргової кризи в 1980-х роках за допомогою «облігацій Брейді» (названих так на ім’я тодішнього міністра фінансів США Ніколаса Брейді).
Такого роду конвертація забезпечить кілька переваг. Одна з них полягає в тому, що протягом критичного періоду, двох або трьох років, уряд зможе менше витрачати свої мізерні валютні запаси для того, щоб розплачуватися з тримачами облігацій. Зекономлені кошти можна направити на інші важливі цілі.
Конвертація не тільки призведе до скорочення виплат України в рахунок погашення боргу протягом декількох років, але і скоротить імовірність суверенного дефолту, перешкоджаючи відтоку капіталу і сповільнюючи масове вилучення вкладів з банків. Це полегшить завдання переконати власників українських банків (багато з яких належать іноземцям), надати їм критично важливий додатковий капітал. Для того, щоб уникнути повномасштабної банківської кризи в Україні, банки критично потребують збільшення свого капіталу, але акціонери розуміють, що боргова криза може викликати банківську кризу, яка знищить їх активи.
І нарешті Україна зможе таким чином підтримати зацікавленість власників облігацій, які інакше б залишилися без прибутку після закінчення терміну виплати поточного боргу. В результаті Україні буде простіше знову вийти на міжнародних ринок облігацій, коли криза опиниться позаду. У нинішній ситуації з боку США та Європи було більш практично і рентабельно не використовувати свій власний кредит безпосередньо для того, щоб гарантувати виплату Україною її боргу, а вдатися до посередників, таких як Європейський банк реконструкції та розвитку або Всесвітній банк і його дочірніх структур.
Українська державна компанія «Нафтогаз» представляє собою чорну діру в бюджеті і невичерпне джерело корупції. Зараз «Нафтогаз» продає газ домогосподарствам по $47 за тисячу кубометрів, купуючи його по $380 за тисячу кубометрів. Сьогодні люди не можуть контролювати температуру у своїх квартирах. Радикальна реструктуризація всієї системи «Нафтогазу» могла б привести до скорочення споживання газу домогосподарствами щонайменше наполовину і повністю усунути залежність України від Росії в газовій сфері. Для цього буде потрібно ввести оплату газу домогосподарствами за ринковою ціною. Першим кроком на цьому шляху має стати встановлення у квартирах газових лічильників, другим – надання грошових субсидій тим хто їх потребує.
Воля до проведення цих реформ сильна в новому уряді, але завдання, що стоїть перед ним є вкрай складним (як визначити, хто потребує субсидій, а хто ні?), а досвіду не вистачає. Всесвітній банк і його структури могли б фінансувати створення команди з українських і зарубіжних фахівців, які допомогли б конвертувати існуючу політичну волю в ефективні проекти. Початкові витрати можуть перевищити $ 10 млрд, але частина цієї суми можна було б покрити облігаціями, випущеними Європейським інвестиційним банком, а реалізація проектів обіцяє принести великий дохід.
Крім того, Євросоюзу час подивитися на себе критичним поглядом. З Євросоюзом щось не так, якщо путінська Росія виявляється настільки успішною, навіть у короткостроковій перспективі. У бюрократії ЄС більше немає монополії на владу і дуже мало того, чим варто було б пишатися. Вона повинна навчитися бути більш єдиною, гнучкою та ефективною. А самі європейці повинні пильніше подивитися на нову Україну. Це допоможе їм повернути той дух, який дозволив створити Європейський союз. Рятуючи Україну, Євросоюз врятує самого себе.
