Вилка чи Виделка, або як фестиваль деколонізує український Південь

Цього року вже вдруге, і вдруге за підтримки “Відродження”, на півдні України проходив некомерційний фестиваль української культури «ВиделкаFest». Протягом чотирьох днів у Чорноморську Одеської області для жителів міста та гостей працювали такі сцени: літературно-дискусійна, музична, кіно та сцена воркшопів, а також книжковий ярмарок.

За рік фестиваль значно розширився і масштабувався. У 2023 році триденна програма фестивалю складалася з: 6 подій літературно-дискусійної програми; 7 виступів музичних колективів; 3 показів фільмів. Натомість цього року «ВиделкаFest» – це:

чотириденний фестиваль на 4 різних локаціях (Палац культури; кінотеатр «Атмосфера»; Бібліотека імені Раденка та музична сцена на території стадіону Ліцею № 7);
12 музичних гуртів (Хорея Козацька, Пиріг і Батіг; Христина Соловій, ДваТри; US Orchestra; Vivienne Mort; Забавка Дмитрик; МОВА; Тріо Жоржини; Сусіди стерплять; ESTETY; Renie cares);
показ 4 фільмів («Ми не згаснемо»; «Я і Фелікс»; «Сірі бджоли»; «20 днів у Маріуполі»);
14 подій літературно-дискусійної програми (про них розповімо детальніше далі);
3 воркшопи;
та книжковий ярмарок.

Примітним також є місце проведення фестивалю. У 2023 році він проходив у перлині українського Півдня, Бессарабії, на берегах Дунаю у Вилковому. Натомість на початку 2024 року були запроваджені додаткові обмеження на перебування у прикордонній смузі, зокрема необхідно зобов’язали мати дозвіл органу Державна прикордонна служба України. Крім того, зміни передбачають обмеження у вільному в’їзді, перебуванні, проживанні, провадженні робіт й пересуванні осіб у прикордонній смузі. Йдеться про ділянку місцевості завширшки 5 кілометрів від лінії державного кордону Одеської області. Інша дорога до Бессарабії веде через Затоку, де ще у квітні 2022 році російська армія двічі вдарила ракетами по автомобільно-залізничному мосту через Дністровський лиман, через руйнування та заборонений проїзд автотранспортом, а Укрзалізниця припинила рух приміських поїздів. Відтак безпечно та безперешкодно дібратися до Бессарабії нині практично неможливо, регіон став островом, транспортно відділеним від материкової частини Одещини. Тому організатори фестивалю прийняли рішення перенести фестиваль у місто Чорноморськ за 40 кілометрів від Одеси, де є була можливість дотриматися безпекових вимог.

Цей чинник «відірваності» став лейтмотивом дискусійної програми фестивалю. Брак зв’язку південців з новітньою українською культурою спричинює розлами між соціальними групами, сварки між умовними «пушкіністами» і «тарасиками», які варто латати тут і зараз, спокійно і виважено. Не випадково гасло цьогорічного фестивалю – «Пам’ятай» Борись! Плекай!» Засновник фестивалю Сергій Гнезділов по його завершенню написав: «Я по іншому побачив Український Південь. Йому так не вистачає української культури…».

Розмова «Розмаїття Півдня», в якій йшлося про специфіку регіону як Чорноморської України. Говорили про Південь, як Крим, який нині окупований рф, Херсонщину й Миколаївщину, які під час повномасштабного вторгнення проявили нечувану стійкість і спротив російській агресії, а Херсонщина ще й окупації. Про Одесу, яка воєдино об’єдналася від малого до великого, обороняючи місто від можливої загрози (йдеться про збирання у мішки піску, якими будувалися оборонні мури на набережних Одеси). Про південь Запорізької області, що нині в окупації, але є невіддільною частиною українського Півдня. І, звісно, про те, як зберегти колорит Півдня, і як розвивати регіон. Про це говорили Алім Алієв, член Правління Міжнародного фонду “Відродження” і заступник генерального директора Українського Інституту родом із Криму; Галина Дольник, галичанка, що 25 років тому переїхала в Одесу і заснувала першу в місті українську книгарню (до слова, саме пані Галина курувала книжковий ярмарок на фестивалі); Жанна Максименко-Довгич, режисерка-документалістка родом з Буджаку, а модерував цю розмову історик та публіцист родом із Херсонщини, Роман Кабачій.

Під час розмови про некомерційні фестивалі, засновниця Фестивалю «Протасів Яр» пам’яті Романа Ратушного, Світлана Поваляєва, розповіла про те, як з’явилася ідея меморіалізовувати героїзм її загиблого сина через продовження його справи – розвитку громади Протасового Яру у Києві і створення культурно-освітнього майданчику для цього (нині фестиваль проходить вже другий рік поспіль і вже не є локальним, а радше вагомою культурницькою родзинкою київського літа). Алім Алієв, розповідав, як у 2014 році під час окупації вимушено полишив рідний Крим і переїхав до Львова, де заснував «Кримський дім», а пізніше у 2018 році став ініціатором та координатором українсько-кримськотатарського літературного конкурсу «Кримський Інжир / Qırım İnciri» і однойменного фестивалю.

А Сергій Гнєзділов, який родом із Вилкового (саме від назви цього колоритного бессарабського міста походить назва фестивалю), а з 2018 служить у ЗСУ та веде активну громадську діяльність, розповів, як у зоні проведення бойових дій у Донецькій області в нього з’явилася ідея організувати фестиваль української культури для цього багатоетнічного й роками зросійщеного регіону. Модерувала розмову Радослава Кабачій, менеджерка програми “Соціальний капітал” Міжнародного фонду “Відродження”

Під час розмови «Одещина: де ми є і куди ми йдемо» говорили про перспективи і виклики для краю. Письменниця та експертка з комунікацій Зоя Казанжи, розглянула питання з перспективи культурно історичних контекстів, а підприємець і громадський діяч Олександр Славський розглянув питання у контексту економічних перспектив. Цікавим аспектом виявилося також обговорення того, що нині Одеса має всі можливості для того, аби стати об’єднавчим фактором для інших південних регіонів, аби формувати новий звитяжний наратив Українського Півдня. Модерувала розмову також Радослава Кабачій.

Розмова «Деколонізація як політика чи як практика», яку модерувала представниця Українського PEN Тетяна Огаркова, була присвячена гострим кутам у процесах деколонізації, «діркам» у законодавстві, що дозволяють залишатися на мапі безликим «фруктово-ягідним» топонімам радянського часу, ба більше – множитися. Також мова йшла про можливості меморіалізації героїв сучасної війни, чому активно багато хто намагається ставити «палиці в колеса» в Одесі та області. Говорили про це голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, керівник Південноукраїнської філії УІНП Сергій Гуцалюк, представник бізнеспроєкту Odesa Decolonization Максим Михалочкін, режисерка Жанна Максименко-Довгич та Роман Кабачій з Національного музею історії України в Другій світовій війні.

Останній навів, для прикладу, казус села Виноградівка біля Болграда, яке за законом не мусить міняти назву, до не прославляє ані імперію, ані радянську ідеологію, ані не має ознак русизму, а проте має історичну гагаузько-болгарську назву Курчю. Історичну справедливість мешканці села спробували відновити, пославшись лиш на те, що після укрупнення районів у Болградському тепер три Виноградівки. Хоч громада Болграда проголосувала за перейменування, відразу знайшлися противники, і справа тепер у суді. На що Антон Дробович зауважив: «Але практики комуністів ми не можемо повторювати».

Кульмінацією літературно-дискусійної програми «Виделки» став вечір пам’яті загиблої письменниці та документалістки воєнних злочинів, Вікторії Амеліної. Друзі і колеги, члени Українського ПЕН: Алім Алієв, Володимир Єрмоленко, Катерина Калитко, Тетяна Огаркова, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка; а також Сергій Гнезділов, який бачив Вікторію за кілька годин до трагедії у Краматорську та Радослава Кабачій, яка дружила з Вікторією, – згадували про знайомство з Вікою; її невтомну працю: документування воєнних злочинів, пошук і віднайдення щоденника замордованого росіянами письменника Володимира Вакуленка-К, заснування Нью-Йоркського літературного фестивалю і допомога дітям цього прифронтового містечка на Донеччині; про те, якою щиро, чуйною і водночас сильною й безстрашною та іронічною була ця прекрасна жінка.