У березні директорка програми Фонду “Громадське здоров’я” Вікторія Тимошевська розповіла Open Society Foundations про поточну роботу її програми, активності партнерів та грантерів, а також про свій власний досвід зустрічі з початком повномасштабної військової агресії росії проти України.
За освітою я лікарка, спеціалізуюсь на акушерстві та гінекології. Я працюю над проблемами охорони здоров’я в українському Міжнародному фонді «Відродження» протягом останніх 12 років. Ми з чоловіком та двома дітьми живемо в Києві. Точніше, я маю сказати, що саме там я жила чотири тижні тому, коли російські бомби змусили мене та мою сім’ю тікати, рятуючи життя.
Ми почули новини про скупчення російських військ на кордоні та плани вторгнення. Мій батько і чоловік намагалися запевнити мене, що ці повідомлення були перебільшеними, що будь-яка агресія буде обмежена за масштабом, що ми будемо в безпеці в нашому домі в столиці країни. Я не була настільки впевнена і почала крадькома пакувати валізи дітей, складати аптечку та збирати документи, готуючись до швидкого від’їзду. Цей момент настав дуже швидко. Вранці, коли росія вторглася, ми прокинулися від дзвінка колеги: «Тікай. Це війна».
Ми помчали на дачу десь за 30 кілометрів від Києва. Сільська місцевість здавалась безпечнішою; у нас було тепло, вода, і було чути птахів над головою. Але невдовзі їхні голоси поступилися місцем шуму винищувачів, повітряних боїв прямо над головою, шуму літака, збитого неподалік від нашого будинку. Росіяни грабували сусідів. Прийшов час кинути в машину все, що можна було, і бігти у безпечне місце у Львові, у дводенній подорожі, яка раніше тривала б шість годин, бампер до бампера з машинами попереду і позаду, проїжджаючи повз палаючий збитий російський винищувач.
Протягом цієї важкої подорожі ми з колегами продовжували роботу. Це те, чим ми дуже пишаємося. За іронією долі, ми повинні дякувати COVID-19. Ми звикли працювати віддалено, кожен з нас знає свої ролі. Ми змогли удосконалити системи, щоб забезпечити зв’язок один з одним і нашим керівництвом, навчилися працювати віддалено з безпечних місць. Це дозволило нам продовжити нашу роботу, попри те, що бомби падали над головою. Ми жартуємо, що ми, як бджоли, кожен із нас робить свою частину та об’єднується на благо вулика.
Дзвінки почалися одразу, як тільки почалася війна, і тривають донині. Міністерство охорони здоров’я вжило заходів для підготовки системи охорони здоров’я до можливих масових жертв, але ніхто не був готовий до масштабів бійні. Я отримувала настійні прохання від головних лікарів великих лікарень Харкова та Київської області, від партнерів і грантоотримувачів: потрібні ліки, потрібні хірургічні засоби. «Чи можете ви допомогти надати гуманітарну допомогу»? «Водій логістичної компанії покинув роботу, щоб приєднатися до оборони міста; чи можете ви знайти машину швидкої, щоб допомогти переправити ліки медичним працівникам на передовій»?
Наше правління почало діяти, випустивши заяву про перерозподіл значних сум для надання прямої гуманітарної допомоги та евакуації. Ми поспішили закликати наших грантоотримувачів перенаправити кошти, незалежно від їхнього початкового призначення, на виплату заробітної плати в умовах війни.
Наша робота охоплює безліч проблем охорони здоров’я в умовах війни. Організації пацієнтів, які зазвичай контролюють Міністерство охорони здоров’я та місцеві департаменти охорони здоров’я щодо доступу до ліків та прозорості державних коштів, об’єдналися з фармацевтичними компаніями та співпрацюють з чиновниками щоб зібрати надзвичайні масові пожертвування на усі види ліків та їх розподіл між лікарнями, вивезення пацієнтів з лікарень на передовій та у небезпечних місцях. Один грантоотримувач, який керував притулком для жертв домашнього насильства, переїхав до безпечнішого місця і подвоїв потужність, приймаючи жінок і дітей, які шукають надійного притулку під час війни.
Інший грантоотримувач, 100% Життя, надавав допомогу тисячам ВІЛ-інфікованих українців і має офіси в кожному великому місті країни. Вони перетворили свої офіси на клініки й притулки та проводили тренінги щодо того, як забезпечити надходження допомоги та перевезення ліків, навіть якщо ворожі солдати рухаються їхніми вулицями.
Треті наполегливо працюють, сприяючи евакуації, забезпечуючи їжею, водою, одягом, ковдрами та тимчасовим притулком тих, хто подорожує на захід.
Я була вражена силою духу моїх колег із громадянського суспільства. Ні разу я не чула, як вони скаржилися, висловлювали розчарування чи відчай. Розмови, які я мала із грантоотримувачами, починалися словами «Слава Україні!». Перевіривши, чи усі ми в безпеці, ми переходимо до наших планів підтримки людей, з якими вони працюють — пацієнтів із хронічними захворюваннями, дітей з обмеженими можливостями, маргіналізованих груп, людей, які вживають наркотики. Вони роблять усе можливе, щоб протистояти несправедливому ворогу та підтримати свою країну.
Воєнна історія однієї з моїх грантоотримувачів запам’яталася найбільше. Вона займається боротьбою з дискримінацією жінок і людей похилого віку, а також надає соціальну підтримку тим, хто страждає на хронічні захворювання. Ми жили в будинках лише за кілька кілометрів один від одного. Приблизно на 10-й день вторгнення дві ракети впали біля її будинку, зірвавши дах і ґанок. Через кілька днів вона зателефонувала мені. «Я у Львові», – сказала вона, – «створюю групи підтримки для жінок, які тікають від війни». Внаслідок нападів одна з жінок втратила сина та онука. Будинок іншої спалили бомби. Наша грантоотримувачка знайшла їх і надала їм підтримку, а також організувала дзвінки з жінками, які зібралися у сховищах на станціях метро, щоб вони могли отримати притулок та психологічну допомогу. Такий рівень мобілізації, рішучості та зосередженості перед лицем зла викликає у мене мурашки по шкірі. Це дає мені надію і наповнює мене гордістю за те, на що здатна наша країна. Ось чому, якщо світ продовжить нас підтримувати, росія ніколи не переможе Україну.
