У виданні "Буковинське віче" опубліковано інтерв'ю Лесі Воронюк із директоркою видавництва "Букрек" Дариною Туз про видавничу справу в Україні
У виданні “Буковинське віче” опубліковано інтерв’ю Лесі Воронюк із директоркою видавництва “Букрек” Дариною Туз про видавничу справу в Україні. Матеріал підготовано за підтримки Європейської програми Міжнародного фонду “Відродження”.
Видавець Дарина Туз: “Порівнювати нас з Європою можна буде тоді, коли європейські закони запанують у нас”
Леся Воронюк
– Чи багато читають українці, на вашу думку? Чому європейці читають більше?
– На книжкових виставках, де читаючі люди – книголюби збираються в одному місці, у мене складається враження, що українці читають найбільше від усіх. Стежать за новинками, скажімо, ми лише анонсуємо вихід книги, а до нас уже приходять, чи є книга на стенді. На Форум до Львова, скажімо, не встигли приїхати з тиражем книги «Ольга Кобилянська. Твори в 10 томах. Том 1», мали лише сигнали для презентації. Бажаючі записувались у бланк заявки. Тепер уже з’явився тираж і всі підтвердили своє бажання мати Кобилянську, придбати книги.
Думаю, що твердження нібито українці читають менше за європейців – від некоректних порівнянь різнопланової статистики. У європейських країнах книг більше випускається на душу населення, ніж в Україні – це правда. І купується більше, бо статки більші. А в нас інтелігенція та читаючий люд не завжди мають гроші на книжки, які хотіли б прочитати, тож позичають у бібліотеці, у друзів, знайомих, рідні, легально і нелегально скачують з інтернету.
Щоб там не розповідали про європейську читабельність, мене вразив гарно оформлений магазин з масою красивих книг у центрі Люксембурга, де ми з моєю українською подругою були єдиними відвідувачами.
– Чи є видавнича справа в Україні рентабельною?
– З огляду на те, що більшість видавництв ще живуть, можна сказати, що вона є не дуже збитковою. Довести видавництво до банкрутства може багато факторів, але найголовніший з них – несумлінні книгорозповсюджувачі. Таких ми називаємо «книгопродавці». Це книжкові мережі, які набирають багато книг, а потім хочуть розчинитися, не віддавши ні гроші, ні книги. Таку спробу робив «Логостранс». Це і дрібні книжкові магазини, які продавши книги, пускають гроші на свої потреби, а з видавництвами не розраховуються.
– Чи мають видавництва менші податки, ніж інший бізнес?
– Так. Саме завдяки податковим пільгам на книговидання і вдається триматися на плаву. Вже близько десяти років українські видавництва мають нульову ставку оподаткування на ПДВ і податок на прибуток. Це дуже гарні умови і мені важко зрозуміти, коли непрофесіонали говорять, що це не так. Інша справа, що новий податковий Кодекс планував покінчити з цим у наступному році. Але Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів і, зокрема, її голова Олександр Афонін зробили все можливе, щоб ці пільги були продовжені. Хочу сказати, що саме завдяки таким податковим пільгам нам вдалося придбати друкарську техніку, яка тепер надзвичайно виручає нас, бо друкуємо і виготовляємо книги не лише для «Букреку», а й для інших видавництв з цілої України.
– З якими труднощами зіштовхуються видавництва в Україні?
– Гріх плакатися, але ризиків для книговидання в Україні зараз більше, ніж було раніше. Неплатежі торговельних мереж, відсутність гарних маркетингових схем, дорогі енергоносії і поліграфічні матеріали. Обсяг продажів паперових книг падає, це процес об’єктивний. До електронної книги доростаємо повільно. Думаємо, що нас обмине…
– Як відбувається співпраця автора з видавництвом? Чи часто видавництво може дозволити видати автора за власний кошт, повернути витрачені кошти і навіть заробити?
– Здебільшого, ми видаємо авторів за їх власний кошт чи спонсорське фінансування. Випадків, коли фінансуємо видання книги самі, небагато. Заробити вдається хіба що на підручниках, словниках, на різного штибу утилітарних виданнях. Заробити на художній літературі ще ні разу не вдавалося. Видно, недостатньо розкручуємо своїх авторів. Тоді, як бачу, наші колеги вміють розпіарити книги не дуже високого художнього ґатунку. Для бізнесу це треба, а совість не дає змоги видавати чорне за біле. Зате є багато наших буковинських авторів, які цього піару заслужено потребують. Тут ми недопрацьовуємо. На жаль. Треба виправлятися.
– Чи часто автори видаються за власний кошт?
– Так, багато авторів видаються за власний кошт. У випадку, коли автор приносить недостатньо зрілий твір і згідний на редагування, його поліпшення і дотягування, то ще нічого. Набагато гірше, коли приносять гроші і не дозволяють поправити навіть явні дурниці, видаючи їх за особливості авторського стилю. Боремось до останнього…
– Чи є державні дотації для видавництв?
– Прямих дотацій немає. Є програми підтримки книговидання на місцевому і державному рівнях. Завдяки такій програмі в Чернівецькій облдержадміністрації ми змогли видати чимало гарних книг. Навіть окремі районні держадміністрації долучалися в попередні роки до видання гарних мистецьких книг.
– Чи є державні програми фінансування для літературних книг? Наприклад, автор подає рукопис на цю програму, і держава платить за видання книги. Наскільки ефективні такі програми?
– Існують різні державні програми. Скажімо, в цьому році Міністерство культури України мало 10 мільйонів гривень для закупівлі книг для бібліотек. Хоча й був оголошений тендер, механізм його проведення виявився геть непрозорим. Змахлювали панове культуристи настільки, що непотрібними для бібліотек виявилися твори Кобилянської і трьох лауреатів Шевченківської премії, яких ми пропонували.
– В Україні для середньостатистичного українця книга коштує дорого. Це пов’язано з вартістю друку, розповсюдженням, націнками книгарень. Який вихід з даної ситуації?
– Не можу погодитися з тим, що книга є вже такою недоступною за ціною. На Заході книга коштує ще дорожче.
Скажімо, роман «Апостол черні» у нас можна купити за 50 гривень. Це менше, ніж коштує пляшка горілки. Якщо, відмовивши собі в плящині, батько принесе додому книжку, то сім’я матиме духовний харч на кілька поколінь. Треба культивувати культ читання не серед тих, хто відвідує книжкові виставки, а серед тих, хто читає мало. Потрібні читацькі клуби, фестивалі читання не лише серед дітей, а й дорослих. Книга має знову стати найкращим і престижним подарунком.
– Чимало українських видавництв друкують книги аж в Китаї, і це дешевше, ніж надрукувати в Україні. Чому так?
– Я знаю лише одне видавництво, яке це робить – «Абабагаламага». Запрошувала його директора Івана Малковича з друком до нас, а потім зауваження, що це дуже по-українськи – друкуватися в Китаї.
– Чи зустрічали ви в інших країнах закони про видавництва, які варто було б запозичити Україні?
– Мені починає здаватися, що будь-які найкращі закони в Україні все одно перетворяться у непрозорі процедури. Будьяке державне фінансування буде розпиляно між своїми, столичними видавництвами. І порівнювати нас з Європою можна буде лише тоді, коли європейські закони запанують у нас.
Контакти:
“Буковинське віче”
Леся Воронюк
lesiavoroniuk@gmail.com
***
Європейська програма Міжнародного фонду “Відродження” сприяє європейській інтеграції України через поєднання зовнішних вимог Європейського Союзу, які випливають із підписаних міжнародних домовленостей, з підтримкою їх відстоювання та просування з боку українського громадянського суспільства, громадських організацій, які працюють заради утвердження європейських цінностей відкритого суспільства в Україні.
