Майбутнє Європи: інтерв’ю з Джорджем Соросом

На сайті “The New York Review of Books” опубліковано інтерв’ю Ґреґора Петера Шміца, журналіста видання “Spiegel”, із Джорджем Соросом, Засновником Фундацій Відкритого Суспільства й Міжнародного фонду “Відродження”

На сайті “The New York Review of Books” опубліковано інтерв’ю Ґреґора Петера Шміца, журналіста видання “Spiegel”, із Джорджем Соросом, Засновником Фундацій Відкритого Суспільства й Міжнародного фонду “Відродження”. Частини цього інтерв’ю було надруковано в їхній спільній книжці “Трагедія Європейського Союзу: розпад чи відродження?”

Майбутнє Європи: інтерв’ю з Джорджем Соросом
Ґреґор Петер Шміц

Конфлікт у Криму й Україні змінив конфігурацію європейської та світової політики, і до цього ми ще повернемося. Але спочатку обговорімо те, про що Ви критично висловлювалися багато років, – про кризу Євросоюзу. У ситуації з євро найгірше вже позаду?

Якщо Ви стверджуєте, що євро нікуди не подінеться, то маєте рацію. Це було підтверджено на виборах у Німеччині, під час яких цю тему обговорювали дуже інтенсивно, і на коаліційних переговорах, де її було передано до Підкомітету 2А. Канцлер Анґела Меркель задоволена антикризовими заходами – так само, як і німецьке суспільство. Німці переобрали її переважною більшістю голосів. Вона завжди робила той абсолютний мінімум, який був необхідний для збереження євро. Це забезпечило їй прихильність і проєвропейськи налаштованого електорату, і тих, хто розраховує, що вона захистить національні інтереси Німеччини. Тут немає ніякого подвигу.

Отже, євро нікуди не подінеться, і за допомогою заходів, які було вжито у відповідь на кризу, у єврозоні встановили новий порядок. Це підтвердило мої найгірші побоювання. Я б сказав, що це страшний сон. Я сподіваюся, що вторгнення Росії до Криму буде сигналом тривоги. Німеччина – це єдина країна, здатна змінити нинішню ситуацію в єврозоні. Це не під силу жодній країні-боржнику; того, хто хоча б спробує це зробити, негайно покарають фінансові ринки та європейська влада.

Якби Ви сказали це німцям, вони відповіли б: ми вже міцно стоїмо на ногах. Ми стали щедрішими та переглянули свою політику жорсткої економії.

Визнаю, що Німеччина припинила прихований тиск на країни-боржники. Зараз вони отримали трохи кисню й починають дихати. Деякі з них, зокрема Італія, досі переживають спад, але його темпи суттєво зменшилися. Це дало поштовх фінансовим ринкам, тому що економіка, можна сказати, вдарилася об землю й майже автоматично підскочила знову.

Але перспектива тривалого застою ще не зникла. Всі погоджуються, що єврозона перебуває під загрозою дефляції, але протидія Конституційного Суду Німеччини та її юридичних відомств завадить Європейському центральному банку (ЄЦБ) успішно подолати дефляційний тиск, як це зробили інші центральні банки, зокрема Федеральна резервна система США.

Перспектива застою спричинила негативну політичну динаміку. Кожного, хто вважає вжиті заходи неприйнятними, виштовхують в антиєвропейський табір. З огляду на це я очікую, що набиратиме обертів процес дезінтеграції. Під час гострої фази кризи євро в нас була одна фінансова криза за іншою. Тепер має бути низка радше політичних, ніж фінансових криз, хоча вони можливі також.

Ви стверджуєте, що нинішні антикризові заходи неприйнятні. Що саме слід змінити? Що потребує реформування?

У розпал кризи євро Німеччина погодилася на низку системних реформ, найважливішою з яких було створення банківського союзу. Але щойно фінансовий тиск зменшився, як Німеччина тут же скасувала поступки, які вже зробила. Це призвело до нинішньої ситуації, що підтверджує мої найгірші побоювання.

Як ми знаємо, зараз європейські міністри фінансів готуються укласти угоду про банківський союз. Що Ви про це думаєте?

У процесі переговорів так званий банківський союз було перетворено на майже повну його протилежність: ідеться про відновлення національних “сховищ”, або банків із власним управлінням. Це перемога орвелівської новомови.

А що тут не так?

Інцестуальні стосунки між національними владами та керівництвом банків. Франція, зокрема, славиться своїми фінансовими інспекторами, які в остаточному підсумку й керують великими банками. Німеччина має свої Landesbanken, а Іспанія – свої сaixas, і вони мають нездорові зв’язки з місцевими політиками. Ці стосунки були основним чинником слабкості європейської банківської системи й відіграли важливу роль у банківській кризі, який ще й досі тисне на єврозону. Пропонований банківський союз мав би усунути їх, але значною мірою вони збереглися – переважно через наполягання Німеччини.

Це досить жорстка критика. Які у Вас є підстави для неї?

По суті, банківський союз залишить банківську систему без кредитора останньої інстанції. Пропонована схема настільки складна, а у прийнятті рішень бере участь настільки багато людей, що це буде абсолютно неефективно в надзвичайній ситуації. Ба більше, Європейському центральному банку юридично заборонено робити щось, на що він не має офіційних повноважень. Це відрізняє його від решти центральних банків, які в надзвичайній ситуації можуть діяти на власний розсуд.

Але Німеччина вирішила обмежити зобов’язання, які могла б отримати від ЄЦБ. Внаслідок цього країни-члени досі є вразливими для фінансового тиску, від якого звільняються інші розвинені країни. Це те, що я мав на увазі, коли казав, що найбільші боржники в ЄС перебувають у положенні країн третього світу, які взяли забагато кредитів в іноземній валюті. Банківський союз не виправить цього недоліку. Навпаки – він його закріплює.

Ви виглядаєте розчарованим.

Так і є. Я зробив усе можливе, щоб запобігти цьому, але тепер, коли це сталося, я не хочу й далі битися лобом об стіну. Я визнаю, що Німеччині вдалося нав’язати Європі новий порядок, хоча й вважаю це неприйнятним. Але я все ще вірю в Євросоюз і в засади відкритого суспільства, на основі яких його створювали, тому хотів би відновити їх. Я хочу зупинити процес розпаду, а не прискорити його. Тож більше я не кажу, що Німеччина має “очолити єврозону чи покинути її”. Вікно можливостей, через яке можна було домогтися докорінної зміни правил, що регламентують євро, вже закрилося.

Отже, по суті, Ви ставите хрест на Європі?

Ні. Я ставлю хрест на оновлених фінансових процедурах, на тих стосунках між кредиторами й боржниками, які усталилися сьогодні. Я й далі активно цікавитимуся політикою, тому що саме там я очікую серйозних змін.

Ясно. Очевидно, люди занепокоєні підйомом популістських рухів у Європі. Чи бачите Ви можливості для більшої політичної інтеграції, коли є тенденція до дезінтеграції?

Я переконаний, що для вирішення проблем Європи треба шукати загальноєвропейські рішення. Національні рішення тільки погіршують ситуацію.

Здається, проєвропейські активісти часто не висловлюються з важливих питань через те, що побоюються, що висловлення своєї позиції може збільшити підтримку екстремістів, – як, наприклад, у ситуації з біженцями з країн Близького Сходу й Африки, що сподівалися потрапити до Європи й були затримані на італійському острові Лампедуза.

Подобається нам це чи ні, міграційна політика буде одним із центральних питань на виборах. Ми повинні знайти альтернативу ксенофобії.

Що ви пропонуєте робити з цим?

Я започаткував Ініціативу Відкритого Суспільства для Європи – OSIFE. Одним із перших її проектів є “Солідарність зараз” у Греції. Початкова ідея полягала в тому, щоб стимулювати солідарність європейців із грецьким народом, який перебуває в тяжкому становищі, потерпаючи від кризи євро, і солідарність греків із мігрантами, що також перебувають у тяжкому становищі, живучи в нелюдських умовах і зазнаючи переслідувань із боку ультранаціоналістичної партії “Золотий світанок”. Нам був потрібен певний час, щоб зрушити проект із мертвої точки, і доки ми це зробили, було вже запізно стимулювати солідарність європейців із греками, бо інші країни з великою заборгованістю також потребували підтримки. Отже, на цей поїзд ми спізнилися, але наша ініціатива дала нам корисний побічний продукт – краще уявлення про проблему міграції.

Що саме Ви зрозуміли?

Що існує нездоланний конфлікт між Північчю й Півднем у питаннях політичного притулку. Країни Півночі, переважно кредитори, щедро надавали притулок усім охочим. Тож усі шукачі притулку хочуть туди, зокрема до Німеччини. Але їх було більше, ніж могли прийняти ці країни, тому країни прийняли європейську угоду під назвою “Дублін III”, яка вимагає від шукачів притулку зареєструватися у країні, через яку вони вперше потрапляють до ЄС. Це зазвичай південні країни, а саме Італія, Іспанія та Греція. Всі три мають величезну заборгованість і живуть в умовах жорсткої економії. Вони не мають належних ресурсів для шукачів притулку, і тому там виникають ксенофобські, антиіммігрантські, популістські політичні рухи.

Шукачі притулку потрапили в пастку. Якщо вони зареєструються у країні, в яку прибувають, то ніколи не зможуть попросити притулку в Німеччині. Тож багато хто воліє бути нелегалом, сподіваючись якось потрапити до Німеччини. Вони приречені бути нелегалами на невизначений термін. Жалюгідні умови, в яких вони живуть, сприяють посиленню антиіммігрантських настроїв.

Наскільки я знаю, поряд з іншими європейськими справами Ваші фонди також серйозно займаються проблемами ромів, так?

Так, ми опікуємося цими питаннями понад двадцять п’ять років. Ромський освітній фонд розробив ефективні методи навчання ромських дітей, які водночас сприяють збереженню ромської самобутності. Якби таке було зроблено в досить великих масштабах, це зруйнувало б ворожі стереотипи, що перешкоджають успішній інтеграції ромів. Бо наразі освічені роми можуть інтегруватися в більшість, тому що вони не підходять під стереотип, але стереотип є незмінним.

Це ще один випадок, коли діяльність Європейської комісії дала позитивний ефект. Я сподіваюся, що європейські структурні фонди розширять програми, які працюють.

Що Ви думаєте про нинішню політику Владіміра Путіна стосовно України, Криму та Європи?

Тепер Ви підходите до суті. Росія стає великим геополітичним гравцем, і Євросоюз повинен збагнути, що на сході знову з’являється супротивник. Росія гостро потребує Європи як партнера, але Путін позиціонує її як суперника. При цьому в межах російського режиму є впливові політичні сили, які досить критично оцінюють путінську політику в цій сфері.

Можете сказати конкретніше?

Важливо пам’ятати, що Путін управляє з позиції слабкості. Він був досить популярний у Росії, бо відновив певний порядок після хаосу. Новий порядок не дуже відрізняється від старого, але те, що він став відкритий для зовнішнього світу, – це очевидне поліпшення, важливий чинник його стабільності. Але оце сплановане “перемикання” з Дмітрієм Мєдвєдєвим – один президент, інший прем’єр-міністр – дуже розчарувало людей. Путін відчув загрозу для свого режиму від протестного руху. Він став репресивним у себе в країні й агресивним за кордоном.

Це виявилося, коли Росія почала у великих обсягах постачати зброю режиму Асада в Сирії та допомогла повернути ситуацію проти заколотників. Азартна гра окупилася через заклопотаність західних держав – США та ЄС – своїми внутрішніми проблемами. Барак Обама хотів помститися Сирії за використання хімічної зброї. Він попросив схвалення Конгресу та збирався дати відсіч Асаду, коли Путін прийшов на допомогу й переконав Асада добровільно здати хімічну зброю.

Для нього це була сенсаційна дипломатична перемога. Проте стихійний виступ українського народу мав би показати Путіну, що його мрія про відновлення того, що залишилося від Російської імперії, нездійсненна. Зараз він стоїть перед вибором – або вперто йти далі, або змінити курс і стати більш компромісним за кордоном і менш репресивним удома. Його нинішній курс приречено на провал, але він, очевидно, стоятиме на своєму.

Чи справді Росія становить реальну загрозу Європі, якщо її економіка така слабка, як Ви кажете?

Олігархи, які контролюють більшість російської економіки, не мають жодної певності в режимі. Вони посилають своїх дітей і гроші за кордон. Це дуже послаблює економіку. Навіть коли нафта коштує понад $100 за барель (це мінімум, який потрібен Росії, щоб збалансувати бюджет), економіка не росте. Путін став агресивним через слабкість. Він діє задля самооборони. Він не вагається, він може бути безжальним, але він є експертом із дзюдо, а не садистом. Тож економічна слабкість і агресивна поведінка узгоджуються цілком нормально.

Що Європа має робити у відповідь?

Вона повинна бути більш згуртованою, а надто в реакції на російську агресію проти України. Путін пишається тим, що він геополітичний реаліст. Він поважає силу, а слабкість його тільки розпалює. Але сьогодні немає потреби постійно змагатися. Незважаючи на нинішню ситуацію в Україні, Європейський Союз і Росія багато в чому доповнюють одне одного: вони потрібні одне одному. Існує багато можливостей для Росії відігравати конструктивну роль у світі – саме тому, що і Європа, і Сполучені Штати дуже зайняті своїми внутрішніми проблемами.

Як це вже є на практиці, зокрема на Близькому Сході?

Це повністю змінило геополітичну ситуацію. У мене є кілька конкретних ідей із цього приводу, але це дуже складно. Напевно, я не зможу пояснити добре, тому що це стосується дуже багатьох країн і всі вони взаємопов’язані.

Спробуйте.

Я маю почати з загального спостереження. Кількість невирішених політичних криз у світі постійно зростає. Це показник збою у глобальному управлінні. Наші системи дуже нерозвинені. В принципі, є тільки одна міжнародна інституція жорсткої влади – Рада Безпеки ООН. Якщо її п’ять постійних членів дійдуть згоди щодо якогось питання, вони можуть нав’язати свою волю будь-якій частині світу. Але є багато суверенних держав з арміями; і є недієздатні держави, які неспроможні забезпечити своє монопольне право на застосування сили чи влади.

Холодна війна була стабільною системою. Дві наддержави загнали себе в тупик загрозою гарантованого взаємного знищення, і вони мали стримувати своїх сателітів. Тож війни відбувалися переважно “по краях”. Після розпаду Радянського Союзу був короткий момент, коли Сполучені Штати виявилися безперечним лідером у світі. Але вони зловживали своєю владою. Під впливом неоконсерваторів, які стверджували, що Сполучені Штати повинні використовувати свою владу, щоб нав’язати волю всьому світу, Президент США Джордж Буш оголосив “війну з терором” і вторгся до Іраку під надуманим приводом.

Це було трагічне нерозуміння того, як має поводитися гегемон, або світова наддержава. Те, що забезпечує стабільність імперій, – це сила тяжіння, м’яка сила. Жорстка сила може бути потрібна для завоювання й самозахисту, але гегемон має піклуватися про інтереси тих, хто від нього залежить, щоб забезпечити їхню відданість, а не тільки відстоювати власні інтереси. Сполучені Штати дуже добре зробили це після Другої світової війни, коли заснували Організацію Об’єднаних Націй і започаткували план Маршала. Але Президент Буш забув цей урок і в найкоротший термін підірвав домінування Америки. Мрія неоконсерваторів про “нове американське століття” жила менш ніж десять років. Після цього Президент Обама повернув американську політику до реальності. Його здобутки у сфері зовнішньої політики кращі, ніж заведено вважати. Він здобув посаду в умовах величезної втрати Сполученими Штатами влади та впливу у світі і спробував “очолити ззаду”. У будь-якому разі він більше переймається внутрішньою, ніж зовнішньою політикою. У цьому сенсі Америка перебуває в тому ж становищі, що і Європа, хоч і з різних причин. Нині люди більше цікавляться внутрішніми проблемами, і вони втомилися від війни. Це створило вакуум влади, який призвів до того, що по всьому світу досі тліють невирішені конфлікти.

Останнім часом у цей вакуум влади увійшла Росія, намагаючись знову заявити про себе як про геополітичного гравця. Це був сміливий маневр, інспірований внутрішньою слабкістю Путіна, і через слабкість Заходу це окупилося в Сирії. Росія змогла зробити те, чого не змогли західні держави, – переконати Асада “добровільно” здати хімічну зброю. Це цілковито змінило геополітичний ландшафт. Несподівано з’явилася перспектива розв’язання трьох основних невирішених конфліктів на Близькому Сході (у Палестині, Ірані та Сирії), коли цього найменше можна було б очікувати.

Сирійська криза, безумовно, найгірша, а надто її гуманітарні наслідки. Втручання Росії як основного постачальника зброї та втручання “Хезболи” як постачальника військ повернули ситуацію на користь Асада. Протистояння можна припинити тільки на основі політичних домовленостей, які нав’яже й забезпечить міжнародна спільнота. Без цього обидві сторони будуть воювати до нескінченності, отримуючи допомогу від зовнішніх прихильників. Але політичне врегулювання передбачає переговори, а вони можуть тривати місяцями або й роками. При цьому Асад провадить цілеспрямовану політику, спрямовану на унеможливлення доставок їжі та руйнацію системи охорони здоров’я, як спосіб підкорити цивільне населення. “Голодуйте чи здавайтеся” – такий його девіз.

Це веде до гуманітарної катастрофи. Якщо не доставити гуманітарної допомоги через лінію протистояння, за зиму більше людей помруть від хвороб і голоду, ніж від реальних бойових дій.

А як щодо Ірану?

Фактично в іранській кризі відбувся прорив у вигляді тимчасової угоди про ядерну зброю з новим Президентом Хасаном Рухані. Санкції, запроваджені західними державами, були дуже ефективні. Іранська революція сама дійшла до тієї точки, де потрапила в руки вузької кліки – Революційної гвардії; мулл значною мірою витіснили з влади. Як керівник мулл Верховний лідер не міг бути задоволений. Він також має знати, що переважна більшість населення глибоко невдоволена режимом. На відміну від попередніх спроб переговорів, сьогодні він, здається, схиляється до компромісу з США. Це покращує перспективи підписання остаточної угоди. Ми повинні взяти до уваги, як нещодавно написав Валі Наср, що Іран має другі за величиною запаси природного газу у світі після Росії; і він потенційно може конкурувати з Росією в постачанні газу до Європи.

Ще варто обговорити найтривалішу кризу – палестинську.

Останні події в Єгипті поліпшили шанси на прогрес у довготривалій палестинській кризі. Армія за активної підтримки Саудівської Аравії та країн Перської затоки скинула законно обраного Президента й жорстко пресує “Братів-мусульман”. Ці тривожні події можуть дати позитивний побічний ефект: вони підвищують шанси на мирне врегулювання конфлікту між та Ізраїлем і Палестинською адміністрацією (за винятком “Хамасу”). Ще кілька місяців тому це здавалося неймовірним. Держсекретар Джон Кері долучався до палестинських переговорів ще задовго до того, як з’явилася ця можливість, тож зараз він у грі. Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху дуже ненадійний, але при всій своїй непримиренності він не може відкрито виступити проти переговорів, тому що, публічно підтримавши Міта Ромні під час американських виборів, він перебуває у відносно слабкій позиції. У переговорах є прогрес, хоч і дуже повільний.

Якщо всі три кризи буде вирішено, на Близькому Сході настане новий порядок. Це довгий шлях, тому що різні конфлікти пов’язані між собою і той, хто програє в одному конфлікті, може суттєво зіпсувати ситуацію в іншому. Нетаньяху, наприклад, виступає категорично проти договору з Іраном, тому що мир із Палестиною призведе до завершення його політичної кар’єри в Ізраїлі. Але, попри це, сьогодні вже можна розрізнити загальні обриси нового порядку, хоча ми не можемо спрогнозувати наслідки нинішньої кризи в Україні. Росія може стати більш впливовою, відносини між Саудівською Аравією та США можуть погіршитися, а Іран може перетворитися на найближчого союзника Америки, поступаючись тільки Ізраїлю. Але ситуація дуже мінлива, і вона може змінюватися практично щодня.

Останнім часом криза в Україні затьмарила решту подій.

Це правда. Україна, і зокрема Крим, становлять значно більший інтерес для Росії, ніж будь-що на Близькому Сході. Але Путін серйозно недооцінив ситуацію. Восени минулого року він без жодних труднощів переграв Євросоюз, який був ослаблений своїми внутрішніми політичними й фінансовими проблемами. Під керівництвом Німеччини він запропонував Україні замало, а зажадав забагато. Путін просто запропонував українському Президентові Януковичу більш вигідну угоду. Але український народ вийшов на протест, порушивши розрахунки обох сторін.

Цей протест уразив Путіна в його ахіллесову п’яту. Спонтанний народний виступ просто не входив у його розрахунки. На його думку, світом править сила, а можновладці можуть легко маніпулювати громадською думкою. Нездатність контролювати людей є показником слабкості.

Відповідно він погодився надати допомогу за умови, що Янукович придушить протест. Але застосування сили збурило громадськість, і зрештою Янукович змушений був капітулювати. Це могло б призвести до патової ситуації та збереження статусу-кво, коли Україна небезпечно балансує між Росією та Європою, а корумпована й недолуга влада створює всілякі перешкоди громадянському суспільству. Це була б погана рівновага, бо втрати від неї перевищували б вигоди для всіх зацікавлених сторін.

Але Путін і далі наполягав на своїй контрпродуктивній позиції. Спочатку Янукович ліг у лікарню, а потім поїхав у Сочі, де Путін дав йому прочухана. Інструкції Путіна довели ситуацію до кипіння. Усупереч усім раціональним очікуванням, групи громадян, озброєні переважно палицями та щитами з картонних коробок і кришок сміттєвих баків, подолали силовиків, що стріляли бойовими патронами. Було багато жертв, але протестувальники таки перемогли. Це було справжній диво.

Як таке могло статися? Як Ви це поясните?

Це відповідає моєму принципу людської невизначеності, а також це демонструє разючу подібність між людськими справами та квантовою фізикою, з якою я раніше не був знайомий. Згідно з Максом Планком, зокрема, субатомні явища мають подвійну природу: вони можуть проявлятися або як частинки, або як хвилі. Щось подібне і з людьми: частково вони є автономними індивідами, або частинками, а частково – складовими більших утворень, що проявляють себе як хвилі. Їхній вплив на реальність залежить від того, яка з альтернатив зумовлює їхню поведінку. Існують потенційні переломні моменти, коли ці альтернативи змінюються, але неясно, коли саме вони настануть, і знайти закономірності в цій невизначеності можна тільки постфактум.

Один із таких переломних моментів настав 20 лютого, коли люди на Майдані настільки самовіддано захищали Україну, що пожертвували власним життям. Історичне значення цієї самопожертви полягає в тому, що вона була недаремною. Завдяки їй радикально розколоте суспільство відійшло від прірви громадянської війни та здобуло безпрецедентне відчуття єдності. Революції зазвичай завершуються крахом. “Помаранчева революція” 2004 року виродилася у гризню між її лідерами. Але було б помилкою вважати, що нинішню революцію спіткає така ж доля. Насправді партії, представлені в тимчасовому уряді, сповнені рішучості уникнути цього. У майбутньому протест на Майдані можуть оцінити як народження нації. Це була пряма відповідь на зовнішній тиск. На жаль, це спричинило ще більший тиск із-за кордону, тому що успішний протест в Україні є реальною загрозою для подальшого панування Путіна в Росії.

Ви говорите про російське вторгнення до Криму. Як Ви бачите розвиток подій?

Якщо все обмежиться Кримом, це буде додатковим стимулом до більшої національної єдності в Україні. Крим не є невід’ємною частиною України. Хрущов 1954 року адміністративним указом передав Крим Україні. Більшість населення півострова росіяни, і це база російського Чорноморського флоту. Саме тому Путін готовий до військового й економічного тиску на Україну, а вона не в змозі протистояти йому самостійно. Вона потребує підтримки західних держав. Майбутнє України залежить від того, як реагуватимуть західні держави, зокрема Німеччина.

Що мають робити західні держави?

Вони повинні зосередитися на підтримці України, а не на покаранні Росії. Вони не могли завадити чи запобігти анексії Криму. Звісно, вони зобов’язані протестувати, бо це порушує Будапештський меморандум 1994 року, яким було гарантовано територіальну цілісність України включно з Кримом, але вони не можуть протистояти анексії військовим шляхом. Навіть санкції слід застосовувати обережно, щоб зберегти їх як стримувальний засіб проти реальної небезпеки, а саме прямого військового чи економічного наступу на Україну. Російські війська вже зайняли газотранспортний завод, що займається постачанням Криму, і можуть окупувати велику територію, якщо їх не спинити.

Економічні санкції є потужним стримувальним чинником, якщо їх застосовують розумно. При цьому заморожування іноземних активів російських олігархів – це не розумні санкції, а їх протилежність. Олігархи, відправляючи свої прибутки та своїх дітей за кордон, послаблюють російську економіку. Дотепер відтік капіталу більш-менш компенсували прямі іноземні інвестиції. Натомість ефективні санкції могли б завадити притоку коштів – чи то прямих інвестицій, чи то банківських кредитів. Крім того, США можуть узяти нафту зі своїх стратегічних запасів і дозволити її продаж за кордон. Це може спричинити дефіцит російської економіки. Економіка Росії досить крихка й тому вразлива для розумних санкцій.

Чи не вийде так, як у тій приказці – “не копай іншому яму, бо сам у неї впадеш”? Німеччина має в Росії великі інвестиції, які так само вразливі.

Ефективні санкції проти Росії спершу мають бути тільки загрозою, певним стримувальним чинником. Якщо загроза є ефективною, їх не буде застосовано. Але канцлер Меркель постала перед вирішальним вибором: Німеччина має керуватися своїми вузькими національними інтересами чи вона має утверджувати своє лідерство в Євросоюзі та готувати загальноєвропейську відповідь? Від її рішення залежить не тільки доля України, а й майбутнє Європейського Союзу. Її пристрасна промова в парламенті Німеччини 13 березня вселяє надію, що вона збирається зробити правильний вибір.

А який, на Вашу думку, правильний вибір?

Масштабна програма технічної та фінансової допомоги Україні. ЄС і США під керівництвом Міжнародного валютного фонду формують багатомільярдний пакет антикризових заходів, який врятує країну від фінансового краху. Але цього не досить. Україна також потребує зовнішньої допомоги, яку може забезпечити тільки ЄС, – досвід управління й доступ до ринків.

Україна є потенційно привабливою для інвестицій. Але для реалізації цього потенціалу слід поліпшити бізнес-клімат, вирішивши проблему повальної корупції та недосконалих законів. Нова влада в Україні сповнена рішучості досягти цього. Але тільки ЄС може відкрити свій внутрішній ринок і забезпечити страхування політичних ризиків для тих, хто інвестує в Україну. Україна, зі свого боку, заохочуватиме свої компанії поліпшувати менеджмент через пошук європейських партнерів. Завдяки цьому Україна стане більш інтегрованою у спільний європейський ринок. Це може також забезпечити необхідні фінансові стимули для європейської економіки і, що більш важливо, допомогти відродити той дух, який надихав людей при створенні Євросоюзу.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: