У той день, коли росія вторглася в мою країну, я знав, що мені потрібно буде залишити свою домівку в Києві. Навіть коли почали падати перші бомби, було важливо підтримувати роботу українського фонду, який я очолюю, і продовжити підтримувати наших грантерів, партнерів та союзників громадянського суспільства. Коли збройні сили президента росії путіна почали атаку на столицю України, я сів у автомобіль і поїхав на захід. Поїздка, яка зазвичай займає п’ять годин, зайняла п’ятнадцять. Але така ж подорож сьогодні тривала б набагато довше, оскільки тисячі моїх співвітчизників заполонили шосе у відчайдушних пошуках безпеки.
Для мене було важливо залишитися в Україні. Цій злочинній війні росії вже майже два тижні, і у нас багато роботи. Наш звичний розпорядок дня поступився місцем поїздкам до госпіталів, перевезенню важливих ліків та припасів для поранених. Хтось доставляє матеріали для ЗСУ та допомагає нашим сусідам будувати укріплення для захисту міст. Інші співпрацюють з місцевими бізнес-асоціаціями, щоб допомогти побудувати ланцюги поставок. Армія волонтерів допомагає людям похилого віку, людям з інвалідністю, жінкам і дітям, які потребують допомоги з переміщенням чи евакуацією – від купівлі пального для переїзду до забезпечення їжею, необхідною для виживання.
Наші правозахисники займаються документуванням воєнних злочинів РФ. Росія навіть перестала вдавати, що фокусується на воєнних об’єктах і без розбору обстрілює підприємства, магазини та житлові будинки. На тлі найгіршого наземного наступу з часів Другої світової війни, можуть бути знищені цілі міста. Важливо буде зібрати та зберегти докази того, що зробив путін, надати ці свідчення міжнародним судам і трибуналам, щоб одного дня було здійснено правосуддя. Захищеними мають бути і голоси активного сектору громадянського суспільства в Україні, оскільки ми знаємо, що захисники демократії та свободи займають перше місце в розстрільному списку путіна.
Це лише частина тієї роботи, яку виконує громадянське суспільство щоб протистояти жорстокій і незаконній агресії росії та зберегти прогрес, якого наш народ досяг за останні 30 років, коли ми відродились з попелу колишнього Радянського Союзу та почали наш шлях до демократії. Я пишаюся тим, що Фундації «Відкрите суспільство», наш материнський фонд, оголосив про початкові інвестиції в розмірі 25 мільйонів доларів у запуск Фонду Демократії в Україні, щоб допомогти зберегти та розвивати те, що тут побудовано, і закликав інших донорів приєднатися до цієї важливої місії.
Потреби – величезні, а ставки вже не можуть бути вищими. Чого б путін не говорив російському народу, щоб виправдати цю огидну й несправедливу війну, ми знаємо – вона не схожа на більшість воєнних агресій в історії людства, спричинених не будь-яким фактичним конфліктом між націями, а небезпечною мрією диктатора в лихоманці.
Більшість битв у нашому житті мали очевидну першопричину: релігійні розбіжності; зіткнення між етнічними ідентичностями; боротьба за доступ до землі, моря чи природних ресурсів. Кривавий напад путіна на Україну не стосується жодної з них. Йдеться про його божевільне бажання повернути собі статус великої держави Російської імперії. Він придумав казку про землі навколо Києва, запозичивши ідеї з міфологій XVII-XVIII століть. На його думку, моя країна, природно, належить його країні.
Ні. І так ніколи не було. Але зі своїм викривленим світоглядом він не може визнати самого існування України.
Його ненависть до моєї батьківщини підігрівається рішенням України відійти від радянської моделі і піти в зовсім іншому напрямку. Росія побудована на ієрархії та підпорядкуванню сильній центральній владі. Україна ж має спадок самовизначення і обрала шлях до демократичного, плюралістичного, відкритого суспільства. Ми ще не там, але ми вже на шляху. Ми не будемо підкорені. І для путіна це нестерпно.
Він бачить себе людиною долі. Він встановив сильне авторитарне правління в росії, арештував кожного, хто наважився виступити проти нього. Знищив громадянське суспільство та відновив певну економічну та військову могутність після розпаду Радянського Союзу. Він отримав усе, що хотів – крім України. Він неодноразово намагався, але не зумів загнати цю націю під свій каблук. І з кожним роком він злився через це все більше й більше.
Він вважає, що росіяни та українці – це одна нація. Але саме це фундаментально неправильне розуміння ситуації допомагає пояснити, чому опір України був таким сильним. Погляди путіна на Україну – це екзистенційна загроза для нашого народу. Це не про шматок землі. Це про наше право на існування. І саме тому люди так рішуче захищають те, що належить їм. Прагнучи перемогти Україну, путін об’єднав українців міцніше, ніж вони будь-коли були.
Коли я їхав на захід після початку бомбардувань, мене супроводжував мій син. Йому 21 рік, тож він приблизно того ж віку, що і незалежна Україна. Ми працювали разом кілька днів, але незабаром він відчув потребу повернутися до Києва. Там у нас є літні члени сім’ї, які не змогли поїхати з нами, і він вважав своїм обов’язком залишатися поруч із ними у ці темні дні. Я пишаюся своїм сином. Я пишаюся своєю країною.
