Вже за тиждень ми отримаємо відповідь Європейського Союзу на питання, що турбує нас з моменту підписання нашої заявки на вступ 28 лютого — то бути чи не бути Україні кандидатом на вступ до ЄС? Проте цьому передувало багато етапів довгого шляху, який Україна пройшла за роки незалежності.
Міжнародний фонд «Відродження», який є ровесником незалежної України, завжди був глибоко включений в ці процеси. Ми маємо партнерство з Представництвом ЄС в Україні та підтримуємо громадянське суспільство у його євроінтеграційній роботі майже на всіх рівнях. Відправною точкою для нас є той факт, що цінності відкритого суспільства, що лежать в основі стратегії та діяльності Фонду, цілком збігаються зі спільними європейськими цінностями, які лежать в основі ЄС.
З 2004 року у Фонді запрацювала окрема Європейська програма. Саме зараз, напередодні моменту «Х», ми вирішили згадати, який шлях до Європи пройшла Україна та наше громадянське суспільство, зокрема і через призму роботи Фонду «Відродження». Своїми спогадами та міркуваннями з нами поділився Дмитро Шульга, директор Європейської програми Фонду.
– Коли та навіщо з’явилася окрема Європейська програма у Фонді?
Я прийшов до Фонду навесні 2005 року, одразу в Європейську програму. Її якраз незадовго до цього створили — у 2004 році. Наскільки я пам’ятаю, рішення Правління Фонду створити таку окрему програму було обумовлене започаткуванням Європейської політики сусідства. Це відбувалось паралельно з розширенням Європейського Союзу на Схід, коли Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія, Словенія і Балтійські країни вступили в ЄС 1 травня 2004 року. Тож для нових сусідів ЄС, яким стала й Україна, була створена нова політика сусідства, аби «підтягнути» країни. Найкраще характеризувати її може заява тодішнього голови Єврокомісії Романо Проді: «Ми запропонуємо нашим сусідам усе, крім інституцій». Це по суті усе, крім безпосереднього членства — це вільна торгівля, безвізовий режим, залучення до різногалузевих програм ЄС.
Правління Фонду подумало, що важливо використати це як наш інструмент, наш важіль для євроінтеграції та пов’язаних реформ. Як казав Архімед — дайте мені точку опори і я переверну землю. Приблизно так само подумали і ми — дайте нам такий важіль, щоб перевернути країну в кращий бік. Щоб ми могли трансформувати наше суспільство відповідно до цінностей відкритого суспільства, які є тотожними цінностям європейським.
– Тобто формальною причиною створення програми був початок політики сусідства?
Формальним, так. Але крім цього було багато неформальних чинників. Бо з початком політики сусідства співпали й історичні події в Україні — наша друга мирна революція, Помаранчева Революція. Тоді вперше з’явилась серйозна політична увага до України з боку ЄС. Хавʼєр Салана (Генеральний секретар Ради Європейського союзу і Верховний представник із загальної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, 1999-2009 рр. — прим.) після неї заявляв, що ЄС запропонує Україні більше, ніж іншим сусідам, і так з’явились додаткові “10 пунктів” для України у політиці сусідства. Власне, з цих пунктів потім виріс і безвізовий режим, і Угода про Асоціацію. Тобто оцей злам 2004 — 2005 років задекларував, що європейська інтеграція — наша мета і цінність. Віктор Ющенко у своїй інавгураційній промові теж наголосив на цьому, сказавши: «Наше місце в Європейському союзі, моя мета – Україна в об’єднаній Європі!». І хоч перші рухи в цьому напрямку були ще за Кучми, саме у 2004 році євроінтеграцією перейнялась громадськість і про це почали серйозно говорити експерти.
Ну от тоді у 2004 році Правління і прийняло рішення про створення окремої програми, яка повноцінно оформилась уже у 2005. Першою директоркою була Ірина Солоненко, а я тоді був координатором. Якийсь час наша програма шукала свій фокус, потім еволюціонувала відповідно до змін євроінтеграційного контексту. Спочатку пояснювали, що таке європейська інтеграція та політика сусідства загалом — що вони передбачають, що потрібно робити Україні, аби вступати до ЄС і так далі. До того як з’явився на порядку денному безвіз, ми адвокатували полегшення практики видачі віз, бо тоді між ЄС та Україною була своєрідна шенгенська paper certain (паперова завіса — прим.), яка суттєво ускладнила українцям поїздки до тієї ж Польщі після її приєднання до Шенгенської зони. Після цього займались уже адвокацією початку безвізового діалогу і самого безвізу для України. Це все зайняло багато років, але врешті решт — результату було досягнуто.
– А коли Фонд почав займатись темою євроінтеграції?
Ще до 2005 року. До цього у нас були програми міжнародного партнерства, наприклад «Схід-Схід». Наприкінці 1990-х був обмін досвідом реформ та процесу інтеграції з Польщею, яка тоді проходила свою трансформацію і вступала до Європейського Союзу. В рамках цієї програми Фонд підтримував і моніторинг практики видачі віз, роботи консульств ЄС в Україні.
Але знову ж таки, як ми трактуємо питання євроінтеграції? Якщо у вужчому сенсі — це окремі програми. Якщо трактувати її у ширшому контексті — як всі трансформаційні процеси, що відбуваються в країні, відповідно до утвердження цінностей відкритого суспільства, що є тотожними європейським цінностям, то можна сказати, що практично вся діяльність Фонду від самого початку була спрямована на євроінтеграцію. Ми може і не знали цього, але рухались саме у цьому напрямку. Реформи правосуддя, боротьба з корупцією, права меншин, робітників, захист довкілля — це ж усе має відношення до політик ЄС та нашого вступу.
– У 1995 році Україна вступила до Ради Європи? Чому цей крок був важливим?
Зрозуміло, що Рада Європи не є частиною ЄС, це окрема організація, але ж це не применшує її ваги як інституції. Рада Європи — це в першу чергу про європейські цінності.
На початку 2000-х я стажувався у департаменті зовнішніх відносин у секретаріаті Європарламенту. Наш департамент поділявся на два відділи — відносин з “європейськими країнами”, і з “не-європейськими країнами”. Я, звісно, одразу спитав, які ж критерії визначають приналежність країни до кола «європейських», і відповідь була дуже проста: членство у Раді Європи та участь у Конвенції з захисту прав людини. Якщо країна там, значить вона поділяє цінності ЄС, і значить є європейською.
Чому ще Рада Європи важлива? Тому що на її висновки та позиції посилаються у самому ЄС при прийнятті рішень. У будь-якому випадку, так було раніше. Наприклад, коли обговорювали вступ балтійських країн, росіяни щось там намагалися ставити під сумнів як вони виконують пункти по правам меншин. Але ЄС тоді послався на висновок Ради Європи, яка вважала, що з правами меншин у балтійських країнах усе “окей”.
– Який шлях Україна пройшла до підписання Угоди про Асоціацію та чи доклався до цього Фонд?
Спочатку була Угода про партнерство і співробітництво, ратифікована ще у 1998 році. Вона укладалась рівно на 10 років, тож у 2008-му логічним мало бути або її продовження, або інша угода на заміну. І хоч Хавʼєр Салана ще у 2005 році, відзначаючи нашу Помаранчеву Революцію, говорив, що ЄС готовий запропонувати Україні і безвізовий діалог, і нову посилену угоду між Україною та ЄС, це сталось не одразу. Спочатку в ЄС чекали, аби Україна провела вільні і демократичні парламентські вибори, сформувала свою переговорну позицію. Далі визначались зі змістом угоди, назвою і так далі. Так, навіть щодо назви спочатку не було ясності – так у 2007 році переговори і почались з робочою назвою про «нову посилену угоду», яка й мала замінити Угоду про співпрацю і партнерство. Лише через рік переговорів, у 2008 році, було домовлено, що це буде Угода про Асоціацію.
Наш слід у цих процесах теж можна віднайти. По-перше, ми підтримували зовнішню юридичну експертизу. Фактично, це було залучення академічних юристів-науковців у сфері міжнародного права, які допомагали українській переговорній команді аналізувати законодавство та готуватись до переговорів з ЄС.
По-друге, коли переговори стали вже більш предметними, ми намагались проводити обговорення деяких окремих питань, наприклад інтелектуальна власність, сфера медичних препаратів чи роль громадянського суспільства. От щодо останнього, то тут ми включались особливо. Десь у 2008 році ця стаття, про роль громадянського суспільства, уже була фактично погоджена між Україною та ЄС. Тоді потрібно було дуже швидко подавати пропозиції щодо її тексту та основних положень, і тодішня директорка Європейської програми Ірина Солоненко фактично взяла на себе ключову роль у наданні цих пропозицій. Ми проаналізували угоди та відносини ЄС з іншими країнами — з Туреччиною, країнами західних Балкан, Чилі і так далі, на предмет ролі громадянського суспільства у реалізації Угод про Асоціацію. Усіма нашими напрацюваннями ми ділились з МЗС, і значна їхня частина використовувалась для формування української переговорної позиції. У результаті, в тексті Угоди з’явилася стаття 469, яка передбачала створення окремого органу асоціації — Платформи громадянського суспільства. Можливо, якби ми формували наші пропозиції зараз, вони були би ще більш амбітними, але для 2008 року наші пропозиції були доволі прогресивними – по суті, ми домоглися створення окремого, громадського органу асоціації на додачу до тих, що функціонують на урядовому і парламентському рівнях.
Далі, на етапі, коли Угода про Асоціацію уже була майже сформована, в обох сторін почали виникати політичні сумніви. 2010 року, з обранням Януковича президентом, в Україні почався демократичний відкат. Разом з іншими організаціями громадянського суспільства ми тоді наполягали на потребі якомога швидше парафувати Угоду, тобто завершити усі технічні переговори щодо тексту і фіналізувати його – зафіксувати остаточний текст Угоди. Після певних вагань, ЄС таки пішов на це – причому Президент Європейської Ради ван Ромпей окремо згадав, що у цьому питанні вони почули єдиний голос українського громадянського суспільства. Далі, знову-таки, у відповідь на прохання українського громадянського суспільства, ЄС пішов на майже безпрецедентний крок і опублікував цей парафований текст Угоди ще до її офіційного підписання.
Чому для нас це було важливо? Тому що тоді, у 2012-13 роках, тривали активні дискусії всередині України, що обирати – Угоду про асоціацію з ЄС чи Митний Союз з Росією. Так, зараз вже важко уявити, що були часи, коли така альтернатива активно дискутувалась. Тоді різні агенти Росії активно продукували фейки і міфи про те, якими негативними наслідками загрожує українській економіці підписання Угоди про асоціацію. Тому, маючи доступ до парафованого тексту Угоди, ми змогли підтримати кілька аналітичних центрів, зокрема Інститут економічних досліджень та політичних консультацій та Київську школу економіки, які проаналізували наслідки Угоди про Асоціацію відповідно до оприлюдненого тексту – і показали, що, власне, умови Угоди є вигідними для України.
У 2013 році все дійсно виглядало так, ніби Янукович був більше зацікавлений у зоні вільної торгівлі з ЄС, ніж у Митному чи Євразійському Союзі з Росією. Але тут вже Європейський Союз сказав, що йому не подобається недостатній рівень демократії та верховенства права в Україні і виставив передумови для підписання Угоди. Одним із них, ключовим, був пункт щодо розв’язання питання політичного переслідування Юлії Тимошенко. Тоді у нас був окремий проєкт, де ми разом з експертами та юристами моніторили стан виконання цих пунктів. А потім була осінь 2013-го, коли Путін все-таки дотиснув Януковича і той відмовився підписувати Угоду, хоча ЄС був готовий до підписання навіть уже без додаткових умов. А тоді почався Євромайдан, і у Вільнюсі під час саміту Східного партнерства, де був Янукович і очікувалося, але так і не відбулося підписання Угоди – ми теж були з багатьма представниками українського громадянського суспільства і разом влаштовували мітинг. Ну а далі побиття студентів і вже інший Майдан… і вже тільки після його перемоги, ціною сотні жертв, демократичний лад у країні був відновлений і Угода про асоціацію з ЄС теж була підписана. Такий от складний шлях.
Сказати, що без нас Угода не була б підписана, звісно не можна. Але ми намагались допомагати в переговорах, аналізували законодавство і прецеденти, підтримували запити громадянського суспільства, яке прагнуло Угоди про Асоціацію і доносило цю позицію і до ЄС, і до українських органів влади – навіть коли там не дуже воліли чути.
– А як щодо безвізу? Яку нішу він займав у роботі Фонду?
Починали ми ще з моніторингу видачі віз, який показав безліч проблем. Спочатку, основна наша задача була запропонувати якісь рішення по спрощенню візових процедур — щоб візи були багаторазовими, безплатними і на довший термін. А потім сталося розширення Шенгенської зони, яке поставило логічне питання про новий візовий режим України з сусідами. Бо до цього, ще у 1990-х, між Україною і Польщею не було візового режиму. Тому після вступу Польщі та інших наших сусідів до Шенгенської зони, Україні запропонували Угоду про спрощення оформлення віз. Тоді ми взялись уже за моніторинг виконання цієї Угоди, і так само пропонували її покращення. Ну і, звичайно, почали адвокатувати початок «візового діалогу», який мав би привести до формулювання плану дій по візовій лібералізації та переліку критеріїв отримання Україною безвізового режиму. Це не була нова ідея, ми брали підхід, який вже був апробований у балканських країнах. Наша пропозиція була не вигадувати велосипед, а взяти набір безвізових критеріїв, які уже були застосовані на Балканах — адаптація законодавства, створення відповідних інституцій, які мають забезпечувати міграційну політику й боротьбу з корупцією, щоб не можна було підробити документи. Плюс важливо було розвивати антидискримінаційну політику, щоб не було ситуацій, коли дискриміновані меншини шукали б притулку у ЄС та використовували безвіз для міграції. Тут мова і про національні, і про сексуальні меншини. ЄС, як завжди, певний час вагався, але все-таки надав Україні план дії для візової лібералізації – тобто набір безвізових критеріїв.
Ми тоді витратили купу часу, аби переконати ЄС опублікувати його, так само як була опублікована Угода про Асоціацію ще до підписання. Ми аргументували це тим, що нам потрібна публічність цього процесу, інакше нам буде важко забезпечити громадський тиск.
За каденції Януковича все відбувалось дуже повільно, вибірково і складно. Але весь цей час ми моніторили виконання безвізових критеріїв, так само як і після Євромайдану. На останньому етапі ми навіть включились у міжнародну адвокацію. Бо у 2016 році Україна уже виконала майже всі умови отримання безвізу — було прийняте відповідне законодавство, запущені інституції, отримано схвалення Єврокомісії. Але серед деяких країн-членів ЄС почали виникати скептичні заперечення. Приклади того, до чого може призвести заперечення навіть однієї країни ми бачимо сьогодні, коли ЄС не могло ухвалити енергетичне ембарго для Росії через позицію однієї Угорщини. Тож ми їздили столицями цих країн, спілкувались з національними урядами, переконуючи їх у готовності України до безвізу. В різних форматах ми проводили заходи, на яких делегація українських громадянських експертів представляла аргументацію на користь України. А коли про це говорять представники громадянського суспільства, відомі своїм критичним ставленням до роботи уряду і до того, як виконуються реформи, — це сприймається краще. Тому ця адвокація мала успіх, бо зрештою уряди країн-членів дослухались до неї та надали Україні у 2017 році безвіз.
Ця робота тривала майже 10 років — від Угоди про спрощення оформлення віз у 2007 році, до фактичного надання безвізу у 2017-му.
– Після прийняття Угоди про Асоціацію Фонд багато вкладався у моніторинг її виконання. Що робив Фонд окрім моніторингу та як це допомогло підготувати ґрунт для подання заявки на вступ?
Якщо коротко — адвокація та моніторинг. Моніторинг виконання європейських зобов’язань Україною був одним із ключових напрямків роботи нашої програми ще з 2005 року. Але тоді була інша рамка — План дій «Україна — Європейський Союз», в рамках Політики сусідства ЄС. Це було таке собі «домашнє завдання», яке Україна мала виконати, аби наближатися до ЄС. Але про Асоціацію ще не йшлося. Наш Фонд тоді підтримав моніторинг виконання Україною своїх європейських зобовʼязань, який проводив Консорціум аналітичних центрів. Потім ми так само моніторили виконання документа «Порядок денний Асоціації» — теж перелік рекомендацій та вимог до України по наближенню законодавства і практик його застосування до стандартів ЄС. І вже потім була наша робота з Угодою про Асоціацію, яка на відміну від тих попередніх документів була юридично зобов’язальним документом. Ми так само підтримували і досі підтримуємо моніторинг її виконання.
Але було зрозуміло, що документ занадто комплексний, аби ми змогли охопити усе. Ба більше, одна з проблем, чому виконання Угоди йшло так складно, полягала в тому, що цей текст дійсно важкий для розуміння. Він складно написаний, його складно читати і ще складніше зрозуміти, а тим паче виконувати. На додачу, ми побачили, що відсутнє і розуміння того, що крім зобовʼязань України, які вона взяла на себе по адаптації законодавства до європейського, є також зобовʼязання ЄС – які можна розглядати як певні заохочення для України робити свою частину. Бо, відповідно до Угоди, коли ми виконаємо наше «домашнє завдання», ЄС може в тому чи іншому секторі відкрити полегшений доступ до Єдиного внутрішнього ринку. Чи то технічне регулювання для промислових товарів – угода ACAA (Agreement on Conformity Assessment and Acceptance of Industrial Products, або так званий «Промисловий безвіз» — прим.), чи санітарні заходи для нашого аграрного експорту, або митниця з можливими полегшеними процедурами, якщо ми виконуємо відповідні реформи. Це також різні варіанти послуг — від телекомунікаційних і цифрових до фінансових, і так далі.
По низці напрямків Угода про Асоціацію, виявляється, є угодою про інтеграцію. Це не була чергова угода про співпрацю, вона передбачала можливість поступової інтеграції до Єдиного Ринку ЄС. Насправді, коли я особисто це зрозумів і ми порадились з експертами, виявилось, що цієї «фішки» Угоди не розумів навіть багато хто на рівні самого ЄС. Тому ми вирішили не просто моніторити, а у першу чергу пояснювати, що таке Угода про Асоціацію, і не лише для української аудиторії, а і для європейської. Відповідно ми стали робити звіти «Інтеграція в рамках Асоціації», де пояснювали, на якому етапі виконання свого «домашнього завдання» знаходиться Україна, та де перебуває ЄС у підготовці своїх рішень про інтеграцію України у тих секторах, в яких ми демонстрували прогрес.
І я чув схвальні відгуки про цю роботу як з нашого боку, так і з боку європейських інституцій. Для нас ставало зрозуміліше що таке Угода про Асоціацію, а в ЄС могли відстежувати наш прогрес. Тому мені дійсно здається, що це був наш внесок — покращити розуміння суті та вигоди Угоди для обох сторін. І що це справді вже про інтеграцію, а не план дій, який Україна може виконувати протягом невизначеного часу та без зрозумілих перспектив.
Як це допомогло підготувати грунт для подачі заявки на вступ? Зараз, коли ми її таки подали, один з ключових аргументів на нашу користь полягає в тому, що ми не починаємо нашу євроінтеграцію зараз, у 2022 році. Фактично, ми почали її понад 20 років тому, а юридично — з моменту підписання Угоди про Асоціацію, у 2014 році. Це вісім років адаптації нашого законодавства до європейського у рамках виконання Угоди, і за цей час уже була запроваджена Зона вільної торгівлі та почалась поглиблена секторальна інтеграція до спільного ринку. За цей час Україна продемонструвала неабиякий прогрес по деяким секторам. Саме тому останні пару років ЄС почав запускати процеси аналізу виконання Україною своїх зобовʼязань для того, щоб приймати відповідні рішення щодо інтеграції України.
І зараз цей багаж виконання Угоди і взаємна обізнаність уряду і Єврокомісії щодо європейських вимог, з одного боку, і стану справ в Україні, з іншого – реально допоміг у рекордні строки підготувати висновок Європейської Комісії з рекомендацією надати Україні статус країни-кандидата на вступ до ЄС.
– Як такому активному включенні Фонду у євроінтеграційні процеси допомогла співпраця з Представництвом ЄС в Україні, зокрема в межах проєктів Громадська синергія та EU4USociety?
Власне, у 2016 році ми отримали підтримку ЄС в рамках проєкту “Громадська Синергія”, на посилення діяльності двох громадянських платформ в рамках євроінтеграції. Одна була створена ще до підписання Угоди про асоціацію — Національна платформа Форуму громадянського суспільства Східного партнерства. Інша, що була створена вже після підписання Угоди — Українська сторона Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Її створення, до речі, було передбачене статтею 469 Угоди про Асоціацію.
Тоді було відчуття сильної громадянської енергії, яку потрібно підтримувати і спрямовувати, зокрема і через ці інституційні форми. В рамках цих платформ було проведено безліч якісних дискусій, заходів, і аналітик по різних сферах, до яких були залучені і ми. Власне, ці доповіді й звіти стосовно виконання Україною Угоди про Асоціацію, та і розуміння Угоди, її виконання обома сторонами — були нашим фокусом в рамках проєкту Громадська синергія. Те, що ЄС підтримав цей проєкт, певним чином допомагало нам. Адже вони сприймали його і як свій продукт, що формувало відповідне позитивне ставлення до роботи громадянського суспільства в цих напрямках.
За останні роки наше партнерство з Європейським Союзом розширилось і набуло нової форми. Наприкінці 2019 року ми були визначені рамковим партнером Європейського Союзу щодо ровитку громадянського суспільства в Україні, і у 2020 році розпочали багаторічний проєкт EU4USociety, що охоплював значно більше сфер нашого включення у євроінтеграцію – від посилення демократичних практик до кліматичних змін. Втім, цього року проєкт був повністю переформатований під потреби кризового реагування на виклики, породжені російською агресією – і недавно, наприклад, за кошти ЄС ми підтримали два десятки волонтерських організацій у рамках конкурсу “Тримаймо стрій”.
Ми розглядаємо ЄС не просто як донора, а як нашого стратегічного довгострокового партнера. І, відповідно, ЄС розглядає нас як важливого стратегічного партнера по розвитку громадянського суспільства в Україні. Тому у нас ще багато спільної роботи попереду.
– Зараз в України є немалий шанс отримати кандидатство в ЄС, хоч і дуже дорогою ціною. Як ти думаєш, скільки часу може зайняти наша євроінтеграція у випадку позитивного рішення щодо членства? І що Фонд може робити, або вже робить, аби сприяти цьому?
Це залежить від багатьох факторів і потрібно розуміти, що ми маємо пройти ще кілька етапів. Зараз ми на етапі активного обговорення отримання статусу кандидата. А процедура така: спочатку отримується статус кандидата, а потім, так само окремим спільним рішенням країн-членів, відкриваються переговори про вступ. Далі самі переговори, тоді підписання Угоди про вступ, її ратифікація і, нарешті, набуття повноправного членства в ЄС. Це не одномоментний процес. Ніхто і ніколи не вступав до ЄС за кілька місяців, чи навіть за рік. Багато технічних речей потрібно проговорити, привести наше законодавство до відповідності європейському, у дуже багатьох сферах. А якщо накладаються політичні моменти, а без них ніяк, то це забере ще більше часу. Досвід є різний, якщо дивитись як Європейський Союз розширювався та не розширювався раніше. Наприклад, є кейс Туреччини, яка ще у 1999 році отримала статус кандидата і навіть розпочала переговори, які нікуди не привели, і не факт, що колись приведуть.
У нашому випадку головна не так швидкість, як якість. Хоча зараз ми активно залучені у те, щоб всюди пояснювати Європейському Союзу, що він має рухатись швидко. Зараз такий історичний момент, що всі мають рухатись швидко, бо ситуація війни на Європейському континенті — безпрецедентна. Ми вже маємо позитивний висновок Європарламенту, і щойно отримали позитивний висновок Єврокомісії. А за тиждень країни-члени ЄС мають одноголосно прийняти рішення щодо надання статусу кандидата. Ну, або якесь інше рішення…
Що робить Фонд зараз? Ми на різних рівнях намагаємось вести адовокаційну дискусію, допомагаємо українським експертам доносити їхній голос до міжнародного експертного середовища, формуємо спільні звернення і так далі. Буквально сьогодні я брав участь в онлайн-заході для німецької аудиторії, де все це пояснював.
Чи отримаємо ми статус кандидата в червні, чи ні — все ще важко сказати. Східноєвропейські країни уже висловили свою тверду і однозначну підтримку. Але країни, які ще сумніваються, скоріш за все опиратимуться на рішення Німеччини та Франції – а вони, схоже, теж зрештою змінили свою думку на позитивну. Тому сподіваємося на позитивний результат уже наприкінці червня. Але навіть у найгіршому сценарії може бути так само як з безвізом — довго, але все ж обов’язково станеться.
Але кандидатство – це лише проміжний етап. Далі – виконання умов для відкриття переговорів про вступ, власне самі переговори, які не будуть простими, далі підписання і ратифікація угоди про вступ всіма сторонами… Тут у будь-якому випадку роботи на роки вперед.
– Як ти оцінюєш шлях, який Україна пройшла до євроінтеграції за ці 17 років, що ти працюєш у Європейській програмі Фонду?
Ми йшли повільно, не так швидко, як я сподівався. У 2003 році, коли я завершував навчання в Німеччині, я побився об заклад зі своїм професором, що до 2020 року Україна стане членом ЄС, або бодай матиме точні гарантії вступу. Обʼєктивно, я винен професору пляшку французького лікера. Бо у 2020 році ми все-таки ще не були на шляху до вступу. Хоча ми підписали Угоду про Асоціацію, і фактично були на шляху інтеграції.
Чому це все так повільно? З одного боку, Україна раніше не демонструвала, що готова рухатись швидко. Якщо ми відмотаємо назад у часі і подивимось на громадську думку, урядовців, розуміння самої євроінтеграції та її вимог, стане зрозуміліше чому. Банально, багато урядовців тоді навіть не знали англійської на достатньому рівні. Згадаймо бодай уряд Азарова, або і раніше. Крім профільних міністерств та міністрів, до ґрунтовних секторальних діалогів наш уряд не був готовий. Це зараз у нас урядовці молоді, комунікабельні, говорять англійською, орієнтуються в європейських реаліях та можуть спілкуватись майже на рівних з єврокомісарами. Ці 17 років ми дозрівали. За цей час підросло інше покоління громадянського суспільства, політиків, урядовців, бюрократів. Зараз у нашому уряді уже добре розуміють і що таке Угода про Асоціацію, і що таке інтеграція, і взагалі орієнтуються у таких тонкощах, в яких інші країни, що вступали до ЄС раніше, не встигали розбиратись. Тож ми маємо належну експертизу.
А з іншого боку, Європейський Союз був довго заклопотаний іншими проблемами. Після першого великого розширення на Схід у 2004 році відбулося кілька «обломів» — провал Європейської Конституції, фінансова криза 2008 року, банкрутство деяких членів ЄС та безліч інших проблем. Розширення ЄС стало дуже непопулярним, це видно на прикладі країн західних Балкан. Далі Брекзіт, ковід… Все це не сприяло активному просуванню нашої євроінтеграції.
Але російсько-українська війна пришвидшила ці процеси. У порівнянні з тим, як це відбувалось останні 17 років — це космічна швидкість. Сьогодні ЄС теж переживає кризу, але, я сподіваюсь, вона буде розглянута ним як можливість. Зокрема і можливість відіграти свою «історичну роль» — збереження миру, стабільності і безпеки на континенті.
Фото з facebook-сторінки Дмитра Шульги
Інтерв’ю підготовлено в межах за підтримки Європейського Союзу в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
