У повсякденній комунікації ми часто взаємодіємо з людьми, чий досвід війни непомітний зовні. Ветеранів не завжди можна впізнати за формою чи поведінкою, але наслідки травми впливають на їхні рішення та потреби. Усвідомлення цього — важлива передумова коректної взаємодії та підтримки.
Сучасний образ ветерана суттєво змінився: це переважно люди 35+, серед яких стає дедалі більше жінок — близько 20% тих, хто служить у ЗСУ. Вони виконують різні бойові та командні ролі, і військова служба стала сферою професійної реалізації як для чоловіків, так і для жінок.
Сьогодні кожен третій громадянин має досвід служби, тому питання чутливої комунікації є ключовим. Ветерани працюють поруч із нами, створюють бізнеси, долучаються до громадського життя. Понад 51% не повертаються на попередню роботу, а 62% розглядають можливість власної справи, що потребує нових програм підтримки.
Взаємодія з ветеранами має виходити не лише з «як говорити», а з побудови спільного простору, де ветеран не «повертається в суспільство», а є рівним учасником цього суспільства. Йдеться про партнерство, яке визнає і поважає досвід кожного.Тому поговоримо про процеси адаптації та потреби військових, які повертаються з фронту. Про те, що треба знати сім’ям, фахівцям з ГО і просто всім, хто взаємодіє з ветеранами в повсякденному житті. Зрозуміти цю тему допомогла Марія Петришин, керівниця Першого жіночого ветеранського простору Re:Hub, психологиня, волонтерка.
Що треба знати про повернення ветерана додому
Повернення ветерана додому — виклик не лише для нього/неї, а й для родини, яка стає першою точкою входу, бере на себе значне навантаження і так само потребує підтримки. Саме в сім’ї триває опрацювання емоцій та адаптаційних процесів, тому комунікація громадських організацій має охоплювати не лише ветеранів, а й їхнє найближче оточення.
Перші тижні та місяці після повернення можуть бути складними. Те, що для цивільних є «зоною компромісів», для військових залишається чорно-білим досвідом. Перехід у більш гнучке середовище потребує часу, а надмірні поради та нав’язування допомоги часто створюють додатковий тиск. Декому потрібен тривалий період спокою — інколи до шести місяців, щоб вийти зі стану напруги, сформованої бойовим досвідом.
Після тривалого перебування в бойових умовах нервова система військових виснажена. Сон, який у мирних умовах відновлює сили, на фронті часто стає маркером небезпеки, і тіло утримує людину в стані постійної пильності. Тому навіть під час короткої відпустки перехід до мирного ритму відбувається повільно: психіка не одразу сприймає середовище як безпечне, і це природна частина адаптації.
Сильне почуття провини, зокрема провини вцілілого, є поширеним переживанням. Воно пов’язане з втратою побратимів, яких часто називають «другою сім’єю». Це одне з найскладніших емоційних навантажень, що потребує тривалої роботи з фахівцями.
Ще один характерний механізм — уникання. Людина може відмовлятися говорити на певні теми не через небажання спілкуватися, а як спосіб самозахисту від перевантаження. У таких випадках важливо не тиснути, не ставити болючих запитань і не вимагати пояснень. Формулювання на кшталт «скільки ти був на фронті», «чи доводилося стріляти», «що ти бачив» — категорично недоречні. Найкраща підтримка — дати простір і час без нав’язування розмови.
ПТСР та психологічна допомога
У суспільстві часто вважають, що більшість ветеранів матимуть ПТСР. Насправді психіка людини має великий потенціал відновлення: лише приблизно 30% ветеранів потребують професійної психологічної або психіатричної допомоги. Однак, проблема в тому, що з них лише 20% звертаються до фахівців, а 80% намагаюся справитися самостійно. Однією з причин недовіри є негативний досвід: якщо людина вже мала невдалу консультацію, вона уникає повторного звернення, а спеціалістів, що натреновані працювати саме з військовими та ветеранами, досі недостатньо.
Буває так, що ветерани приходять від лікарів інших спеціальностей. Спочатку люди звертаються до невролога, сімейного лікаря або соціального працівника, які можуть помітити наслідки вибухової травми чи психологічне виснаження й скерувати до відповідного фахівця. При цьому діагноз ПТСР має право встановлювати лише психіатр.
Іноді запит на допомогу надходить навіть не від ветерана/ветеранки. Зміни в стані часто першою помічає родина — порушення сну, апетиту, зниження активності — і саме родичі звертаються по консультацію.
Психологічна допомога не може бути примусовою: якщо людина не готова до контакту, нав’язування лише посилює опір і недовіру. У роботі громадських організацій важливо не примушувати, а правильно пропонувати допомогу. У реабілітаційних програмах ефективним може бути структурований підхід: коли консультація психолога є частиною загальної програми, подається як елемент дисципліни й командної роботи, знайомий військовим. Такий формат пояснює правила й не позбавляє людини вибору: підтримка існує, але проходити її можна тільки за згодою.
Військові не завжди можуть говорити відверто з близькими, але часто відкриваються волонтерам чи фахівцям. Інколи це дуже важкі історії або навіть шокуючі деталі, на які неможливо підготуватися. У такі моменти найважливіше — просто бути поруч і слухати. Якщо людина прийшла до вас, значить, вона довіряє. Завдання волонтера чи спеціаліста — залишатися емпатійним, професійним і давати простір для висловлення, не намагаючись «зрозуміти» чи пропонувати швидкі поради.
Головний принцип — працювати з повагою до готовності, темпу та кордонів ветерана, забезпечуючи безпечний простір для можливого звернення в майбутньому.
Що мають знати родини тих, хто повертаються до цивільного життя
Після повернення з фронту людині потрібен психологічний «карантин» — простір і час для відновлення. Найбільша підтримка родини в цей період — не активність, а ненав’язливість. Важливо дати можливість виспатися, звикнути до тиші, повернутися у своє ліжко, провести час наодинці. Нічого не вимагати й не квапити: лише м’яко пропонувати, дозволяючи поступово повертатися до роботи, спілкування, соціальної активності. Особливо це стосується подружніх стосунків: війна змінює ролі обох партнерів, і важливо говорити про ці зміни без претензій і тиску.
Четвертий рік війни залишив багатьох родин у стані довгої роз’єднаності: партнери живуть окремо, вчаться виживати поодинці, і це створює дистанцію. Саме тому важливо не наполягати на допомозі, а пропонувати її делікатно: іноді краще прийти на консультацію разом, ніж змушувати людину «піти до психолога». Психіка має здатність відновлюватися сама, але спільність, близькість і слухання роблять цей процес швидшим і безпечнішим.
У розмовах із ветеранами важливо пам’ятати: підтримка — це не поради. Також варто пам’ятати, що фрази «я тебе розумію» або «головне, що ти живий» можуть ранити, навіть якщо сказані з любов’ю. Ми не можемо знати їхній досвід, якщо не прожили його, тому найкраща позиція родини — слухати, приймати і не порівнювати. Запитувати «Чим я можу допомогти?» замість «Я знаю, як правильно». І головне — не примушувати говорити про бойові події, якщо людина цього не хоче: право мовчати — така ж частина відновлення, як і право говорити.
Загальні поради по комунікації з військовими
У спілкуванні з ветеранами важливо уникати нав’язливої турботи та жалю. Те, що нам здається підтримкою, може викликати у них агресію, напруження або відчуття безсилля. Тому головне правило — не робити за людину те, що вона може зробити сама, а спершу запитувати: «Чи хочеш ти моєї допомоги?». Добрі наміри легко перетворюються на приниження, коли ми зосереджуємося на травмі чи інвалідності. Бувають випадки, коли люди, не запитуючи, відчиняють двері людині з ампутаціями, і отримують не подяку, а гнів, тому що такі дії підкреслюють вразливість, а не повагу як до рівного.
Ветерани дуже чутливі до щирості, і найважливіше, що може дати суспільство — це чесна, не показова повага. Емоційна фальш ранить сильніше за мовчання, тому краще сказати менше, але з увагою, ніж говорити штучно. Це стосується і взаємодії дітей: природні реакції не є проблемою, якщо ми пояснюємо, як коректно поводитися. Важливо зберігати емпатію й не персоналізувати військовий досвід. Замість пафосних звернень «ти — герой», які нерідко викликають дискомфорт, варто використовувати прості нейтральні формулювання: «Дякую за службу», «Дякую за захист». Вони не приписують людині емоцій чи ролей, а виражають повагу без тиску.
Потенційні ризики у цивільному до житті
У цивільному середовищі ветерани можуть залишатися в стані внутрішньої напруги, тривалий час стримуючи емоції. Іноді це напруження проривається раптово, і в такі моменти найважливіше — просто бути поруч спокійно, без оцінок і без спроб швидко «вирішити проблему». Інший ризик — спроби самолікування. Часто військові самостійно починають приймати психотропні препарати або використовують поради «з інтернету», що може мати серйозні наслідки. У побуті без лікаря доречно рекомендувати лише базові речі — чай, воду, спокій. Усе інше має визначати виключно фахівець.
До факторів ризику належать і залежності — алкоголь, азартні ігри, психоактивні речовини. Це швидкий спосіб зняти напругу через короткий «дофаміновий підйом», але після нього настає спад, що запускає новий цикл. Тому важливо не стигматизувати ветеранів і не зводити їхній образ до травми чи проблем, а підтримувати й пояснювати, що безпечний шлях — у професійній допомозі, а не в легких «рішеннях» чи самопризначених ліках.
Окремий ризик — суїцидальні стани, які зараз зростають як серед цивільних, так і серед військових. Важливо знати, що більшість людей, які намагаються вкоротити собі життя, часто вагаються й подають багато сигналів. Фрази на кшталт «я не знаю, як далі жити» потребують уваги. Запитувати про це прямо не небезпечно, навпаки, це допомагає людині відчути, що її чують. Якщо відповідь тривожна, головне — не залишати людину наодинці, забезпечити постійний контакт і, якщо можливо, залучити родину або людину, якій вона довіряє.
У разі реальної загрози потрібне втручання психіатра та гарячих ліній кризової підтримки, які працюють цілодобово. Саме вночі надходить найбільше дзвінків. Найважливіше — не засуджувати, не тиснути й не лишати людину саму в момент кризи.
Головне — бути безпечним контактом, емпатійним співрозмовником і людиною, яка не тисне, а слухає. Це — найцінніше, що можна дати.
Взаємодія з людьми, що пережили полон
Люди, які повернулися з полону, часто мають особливий травматичний досвід. Полон — це не лише про травму, а й про здатність зберегти внутрішню силу в умовах, коли людина повністю позбавлена контролю над собою та своїм життям. Найтемніша сторона цього досвіду — катування, тобто абсолютна залежність від того, хто завдає насильства. Саме тому після повернення люди з полону особливо гостро потребують відчуття безпеки та можливості знову самостійно керувати своїм життям.
Повернувшись, вони можуть прагнути контролювати простір, людей і ситуації, а будь-які спроби впливати на них «ззовні» сприймають особливо болісно. Це природна реакція на досвід, коли контроль був відібраний. Після 2014–2015 років допомогу таким людям часто забезпечували волонтери та громадські ініціативи, які шукали зниклих, документували тортури, зустрічали звільнених. Сьогодні існують державні механізми підтримки, але масштаб потреб значно зріс, а досвід полону залишається надзвичайно складним і тривалим для опрацювання.
Люди, які пережили полон, не потребують тиску, розпитувань чи поспішних порад. Їм важливо мати безпечний простір, де їхню історію не переписують і не примушують ділитися нею. Підтримка полягає не в тому, щоб «виправити» їхнє минуле, а в тому, щоб допомогти повернути контроль — там, де вони його втратили.
Зустріч людей, які повертаються з полону
Зустріч людей, які повертаються з полону, потребує тиші, безпечного простору й мінімального втручання. Натомість часто відбувається протилежне: натовпи, камери, обійми, мікрофони, спроби «взяти коментар». Для людини, яка місяцями була повністю позбавлена контролю, будь-який дотик, погляд чи надто близька присутність може бути тригером. Багато повернених описують цей стан як «немає шкіри» — усе відчувається болісно, кожен звук або жест сприймається як напад.
В Україні досі не існує єдиних правил зустрічі людей, які повертаються з полону: хто має супроводжувати, як забезпечити безпечне середовище, як підтримати родину. Тому громади діють інтуїтивно — щиро й з любов’ю, але іноді без розуміння емоційного стану цих людей. Святкові зустрічі з прапорами та музикою стають проявом вдячності, але після них починається найважчий етап — адаптація.
Повернені часто уникають навіть тих прав і можливостей, які їм належать. Держава не завжди знає, де вони зараз, а громади не мають алгоритмів підтримки. Саме тому ключову роботу нині виконують громадські організації: документують злочини, пояснюють, супроводжують, забезпечують психологічну та правову підтримку. Без фіксації катувань і покарання винних процес повернення не може вважатися завершеним — це частина справедливості та реінтеграції, яку суспільство має розуміти і підтримувати.
Як комунікувати з людьми, які пережили полон
Людина, яка повернулася з полону, прагне не лише безпеки — вона шукає справедливості, покарання тих, хто завдавав болю. Але поруч із цим нам варто пам’ятати: будь-який контакт з нею може ненавмисно завдати нового травматичного удару. Тривале життя без права вибору навчає виживати, а не взаємодіяти. Тому повернений може відмовитися від обстеження, не виходити на зв’язок, уникати допомоги. Це не про небажання — це спосіб захиститися, бо в полоні кожна дія могла каратись.
Тому основний принцип спілкування — жодного тиску. Не «ви повинні прийти», а «у вас є вибір, коли ви будете готові». Пропозиція зробити простий вибір — вода чи чай, сказати «як вам зручніше» — це повертає людині контроль над власним життям. Саме з таких дрібниць починається довіра й відчуття безпечного простору.
У полоні людей позбавляли не лише свободи, а й контролю над тілом та гідністю. Тому після повернення будь-яке необережне слово чи надмірна цікавість можуть знову ранити. Неприпустимо випитувати подробиці, намагатися «дізнатися правду», робити сенсацію чи вимагати «сповіді». Підтримка має бути професійною та стриманою — без тиску, без публічності, без нав’язаних розмов.
Особливо болючою може бути героїзація. Людина повернулася додому, але пам’ятає тих, хто досі в неволі. Фраза «ти герой» може викликати не гордість, а провину й безсилля: «я тут, а вони — там». Наша задача — не вимагати сили, не підштовхувати до розповідей, не витягувати травму на публіку, а просто бути поруч і дати людині право на тишу, межі й власні емоції. Це не про геройство — це про виживання і крихке повернення до контролю над власним життям.
Звичайні деталі можуть стати тригером: інтонація, запах, певні слова, російська мова, навіть предмети. Особливо для тих, хто пережив сексуальне насильство. Вони можуть роками не говорити про це, не шукати допомоги, уникати теми через сором і страх. Тому замість запитань — чутливість. Замість «розкажи, що з тобою робили» — прості слова: «я поруч», «я готовий підтримати», «чи тобі щось потрібно?».
Ці люди вижили завдяки внутрішній силі, але їм не потрібне пафосне возвеличення — воно лише збільшує тягар. Потрібне суспільство, яке не контролює, не моралізує й не вимагає відкритості. Підтримка — це бути поруч рівно настільки, наскільки людина сама дозволяє. Це повага до кордонів, до болю, до права повертатися у власному темпі.
Повернення ветеранів і людей, які пройшли полон, — це не «повернення до минулого», а тривалий процес відновлення контролю, гідності й безпеки. У цивільному житті їм важливо не співчуття чи героїзація, а партнерська взаємодія, без нав’язування, тиску та втручання в особисті межі. Родина, громада та фахівці мають пропонувати підтримку, залишаючи право вибору за самою людиною. Найцінніший ресурс, який ми можемо дати, — це тиша, повага, присутність і визнання їхнього досвіду без спроб переписати чи пояснити його.
