Про цілий ряд тем, включаючи загрози, що становлять Північна Корея, великі технологічні монополії та зростання націоналізму. Та в той час, коли відкриті суспільства переживають серйозну кризу, він також знаходить деякі ознаки надії.
Ця мить історії
Доброго вечора. Ділитися, перебуваючи в Давосі, своїм баченням поточного стану справ у світі для мене вже стало свого роду щорічною традицією. Я планував витратити півгодини на виступ та ще півгодини відповідати на запитання, але вийшло так, що моя промова триватиме майже годину. Таку свою красномовність я пояснив би серйозністю проблем, які стоять перед нами. Незабаром я опублікую текст і відкрию його для ваших коментарів та запитань. Будьте готові!
На мою думку, сучасний період історії виглядає досить похмуро. Відкриті суспільства переживають кризу, а диктаторські та мафіозні режими різного штибу – одним із прикладів яких є путінська Росія – перебувають на підйомі. Президент США Трамп також волів би створити мафіозну державу, але йому не дозволяють цього зробити Конституція, інші інститути та активне громадянське суспільство.
Подобається це нам чи ні, але мої фундації, більшість наших стипендіатів та я особисто ведемо важку боротьбу, захищаючи демократичні досягнення минулого. Раніше мої фундації зосереджувалися на роботі у так званих країнах, які розвиваються, але тепер, коли під загрозою опинилося відкрите суспільство в США та Європі, ми витрачаємо понад 50 відсотків нашого бюджету «ближче до власної домівки» – адже те, що відбувається тут, справляє негативний вплив на весь світ.
У той же час, самого лише захисту демократичних здобутків минулого недостатньо; ми повинні також зробити цінності відкритого суспільства менш уразливими до можливих спроб у майбутньому звести їх нанівець. Відкрите суспільство завжди матиме ворогів, і кожне покоління повинне доводити свою відданість відкритому суспільству, якщо воно бажає зберегти його.
Найкращий захист – це рішуча контратака. Сьогодні вороги відкритого суспільства відчувають себе на коні, і це спокушає їх переходити межі у своїй агресивності, що, своєю чергою, викликає обурення та створює можливості для контрнаступу. Саме так зараз відбувається у країнах на кшталт Угорщини.
Раніше я визначав мету діяльності своїх фундацій як «захист відкритих суспільств від їхніх ворогів, забезпечення підзвітності урядів та сприяння розвитку критичного мислення». Але наразі ситуація погіршилася. Під загрозою не лише подальше існування відкритого суспільства, а й виживання нашої цивілізації в цілому. Ця загроза значною мірою пов’язана з приходом до влади таких лідерів, як Кім Чен Ин у Північній Кореї та Дональд Трамп у США. Схоже, заради збереження своєї влади обидва готові наважитися на ядерну війну. Але причини такого розвитку ситуації лежать іще глибше.
Здатність людства підкоряти сили природи – як для конструктивних, так і для деструктивних цілей – продовжує зростати; натомість наша здатність раціонально керувати власними діями постійно коливається, і наразі перебуває на низькому рівні.
Загроза ядерної війни є настільки жахливою, що ми схильні її ігнорувати. Але вона реальна. Ті ж США стали на шлях до збільшення цієї загрози, відмовляючись прийняти той факт, що Північна Корея теж приєдналася до ядерного клубу держав. Це дуже спокушає Північну Корею розвивати свій ядерний потенціал максимально швидко, що, у свою чергу, може підштовхнути США до превентивного використання своєї переваги в ядерній потузі; це означало б розв’язання ядерної війни з метою запобігти ядерній війні – стратегія, що явно суперечить сама собі.
Фактом є те, що Північна Корея стала ядерною державою, і військових способів запобігти тому, що вже сталося, не існує. Єдиною розумною стратегією є прийняти реальність, якою б неприємною вона не була, та знайти спільну мову з Північною Кореєю саме як з ядерною державою. Це вимагає від США співпраці з усіма зацікавленими сторонами – передусім, з Китаєм. Пекін має найбільше важелів впливу на Північну Корею, але не поспішає ними скористатися. Якщо Китай чинитиме надмірний тиск, північнокорейський режим може впасти, і до Китаю рине величезна кількість біженців. До того ж Пекін не прагне робити послуг США, Південній Кореї чи Японії, до яких Китай з різних причин плекає неприязнь. Налагодження співпраці вимагатиме масштабних переговорів, але в разі досягнення згоди альянс був би здатен вжити до Північної Кореї як «метод батога», так і «метод пряника». Примусові заходи можуть бути застосовані, щоб залучити Північну Корею до відвертих переговорів, а заохочувальні заходи потрібні для того, щоб мотивувати Пхеньян до контрольованого міжнародною спільнотою припинення розробки ядерної зброї. Чим швидше ми зможемо домовитися про обопільне припинення недружніх дій, тим успішнішою буде наша політика. Успіх можна виміряти кількістю часу, потрібного Північній Кореї для того, щоб зробити свій ядерний арсенал повністю боєздатним. Я хотів би звернути Вашу увагу на два щойно нещодавно оприлюднених Кризовою групою прогнозні звіти, присвячені перспективам ядерного конфлікту з Північною Кореєю.
Іншою серйозною загрозою для існування нашої цивілізації є зміна клімату, яка теж стає дедалі серйознішим чинником вимушеної міграції. Мені вдавалося не без успіху займатися проблемами міграції в інших країнах, але я повинен наголосити, наскільки серйозними та складними вони є. Я не хочу детально зупинятися на темі змін клімату, тому що ми добре знаємо, що саме ми повинні робити. У нас достатньо знань; чого не вистачає, то це політичної волі – зокрема, в адміністрації Трампа.
Безумовно, я вважаю адміністрацію Трампа небезпечною для світу. Але я розглядаю Трампа як суто тимчасове явище, яке зникне у 2020 році або навіть раніше. Я віддаю належне Президенту Трампу за його здатність блискуче мотивувати своїх прихильників, але він же добився появи ще більшої кількості не гірше мотивованих опонентів. Тому в 2018 році я очікую зміни настроїв виборців на користь демократів.
Моя особиста мета в США – сприяти відновленню працездатної двопартійної системи. Для цього необхідні не лише зміни настроїв виборців у 2018 році, а й така Демократична партія, яка добиватиметься неупередженого встановлення меж виборчих округів, призначення кваліфікованих суддів, якісного перепису населення та інших заходів, яких потребує працездатна двопартійна система.
Монополії цифрової економіки
Більшу частину часу, який у мене залишився, я хотів би присвятити ще одній глобальній проблемі: розквіту та монопольній поведінці гігантів IT-індустрії. Вони часто приносили в життя суспільства інновації та більшу свободу. Але в міру того, як Facebook та Google ставали дедалі впливовішими монополіями, вони перетворилися на перешкоду інноваціям та спричинили низку проблем, значення яких ми починаємо розуміти лише зараз.
Компанії заробляють гроші, експлуатуючи довкілля. Гірничовидобувні та нафтові компанії експлуатують фізичне довкілля, а соціальні мережі – соціальне. Останній спосіб викликає особливу тривогу, тому що соціальні мережі впливають на мислення та поведінку людей, які цього навіть не усвідомлюють. Це має далекосяжні негативні наслідки для функціонування демократії, зокрема, з точки зору забезпечення чесних виборів.
Унікальною рисою Інтернет-компаній є їх мережева структура та ставка на недорогий, але масовий продукт; саме цим пояснюється їх феноменальне зростання. Ефект мережі є безпрецедентним і трансформаційним для економіки, але при цьому не є стабільним. Facebook знадобилося вісім з половиною років, щоб охопити своїми послугами один мільярд користувачів, та вдвічі менше часу для того, щоб охопити другий мільярд клієнтів. За умов збереження такого темпу Facebook охопить усіх потенційних клієнтів менше ніж за три роки.
Facebook та Google контролюють понад 50 відсотків усіх прибутків від реклами в Інтернеті. Для збереження домінуючих позицій їм потрібно розширювати свої мережі та привертати до своїх продуктів увагу дедалі більшої кількості клієнтів. Наразі вони роблять це, надаючи своїм користувачам зручну платформу. Чим більше часу користувачі проводять на платформі, тим ціннішими вони стають для цих компаній.
Провайдери контенту також сприяють зростанню прибутковості соціальних мереж, тому що вони не можуть уникнути використання зазначених платформ на будь-яких умовах.
Виняткова прибутковість цих компаній значною мірою пов’язана з тим, що вони уникають відповідальності за контент, який публікується на їх платформах, а також не платять за нього.
Інтернет-компанії стверджують, що вони лише поширюють інформацію. Але той факт, що вони мають майже монопольний статус, робить їх постачальниками громадських послуг та вимагає застосування по відношенню до них більш жорстких норм, які повинні забезпечити наявність конкуренції, інновацій, а також справедливого, відкритого та загального доступу до послуг.
Бізнес-модель компаній-власників соціальних мереж базується на доходах від реклами. Їх справжніми клієнтами є рекламодавці. Але поступово постає нова бізнес-модель, яка базується не лише на рекламі, а й на продажі IT-продуктів та послуг безпосередньо користувачам. Інтернет-компанії користуються даними, які вони контролюють, консолідують свої послуги, застосовують дискримінаційні механізми ціноутворення та отримують більшість вигід, якими в іншому випадку мали б ділитися з клієнтами. Це ще більше підвищує їх прибутковість – але консолідація послуг в одному пакеті та дискримінаційні практики ціноутворення підривають ефективність ринкової економіки.
Компанії-власники соціальних медіа вводять своїх користувачів в оману, маніпулюючи їх увагою та керуючи ними у власних бізнес-інтересах. Вони навмисно стимулюють хворобливу пристрасть споживачів до своїх послуг. Це може бути дуже шкідливим, особливо для молоді. Є дещо спільне між Інтернет-платформами та компанії-організаторами азартних ігор. Казино створили прийоми, завдяки яким гравці програють усі гроші – навіть ті, яких не мають.
В нашу цифрову епоху з людською увагою відбувається дещо дуже шкідливе і, можливо, невідворотне. Йдеться не лише про нездатність зосередитися чи Інтернет-залежність; соціальні медіа підштовхують людей до відмови від самостійності. Ресурси, які дозволяють впливати на людську увагу, дедалі більше концентруються в руках кількох компаній. Необхідні серйозні зусилля, аби зберегти та захистити те, що Джон Стюарт Мілл називав «свободою розуму». Вірогідно, людям, які виросли у цифрову еру та втратили цю якість, буде важко знову її набути. Це може мати далекосяжні політичні наслідки. Людьми, які позбавлені свободи розуму, можна легко маніпулювати. Ця загроза стосується не лише майбутнього; вона вже відіграла важливу роль під час президентських виборів у США у 2016 році.
Але на обрії з’явилася ще одна, навіть більш тривожна, перспектива. Існує вірогідність утворення альянсу авторитарних держав та великих ІТ-монополій, які володіють велетенським масивом даних. Продуктом цього альянсу може стати поєднання корпоративної системи стеження, що постає в наші дні, з уже розвиненою системою нагляду, яка фінансується державою. Це цілком може призвести до створення мережі тоталітарного контролю, подібної до якої не могли й уявити Олдос Хакслі чи Джордж Оруелл.
У першу чергу, такі зловісні союзи можна уявити в Росії та у Китаї. Зокрема, китайські ІТ-компанії є абсолютно подібними до своїх конкурентів з США. До того ж, вони мають цілковиту підтримку та захист з боку режиму Сі Цзіньпіна. Китайський уряд є достатньо сильним і може захистити інтереси своїх важковаговиків ІТ-індустрії – принаймні, в межах Китаю.
Американські ІТ-монополії вже стикаються зі спокусою поступитися власними переконаннями, аби отримати доступ до цих велетенських ринків, які так швидко зростають. Диктаторські режими цих країн можуть лише радіти такій співпраці, тому що вони прагнуть удосконалювати свої методи контролю над власним населенням, а також розширити свою владу та вплив у США та інших країнах світу.
Власники ІТ-гігантів вважають себе володарями всесвіту, але насправді вони стали рабами необхідності зберігати домінуючі позиції на ринку. Втрата цих позицій американськими ІТ-монополіями – лише справа часу. Давос – саме те місце, де можна оголосити, що дні їх злічено. Законодавче регулювання та податки допоможуть покінчити з їх монопольним статусом, а європейський комісар з питань конкуренції Вестагер стане їх Немезидою.
Все очевиднішим стає і зв’язок між домінуванням ІТ-монополій та зростанням нерівності в світі. Певну роль у цьому процесі відіграє концентрація акціонерного капіталу в руках невеликої кількості осіб, але ще більше значення має особливе становище ІТ-монстрів у цьому світі. Вони здобули монопольну владу на ринку, але водночас конкурують між собою. Ці компанії достатньо великі, щоб поглинати старт-апи, які можуть стати їх конкурентами, але при цьому лише вони мають ресурси, які дозволяють їм «заходити на територію» одне одного. Позиції, зайняті ІТ-монополіями, дозволяють їм домінувати у нових зростаючих секторах, які з’являються завдяки розвитку штучного інтелекту – наприклад, у галузі виробництва безпілотних транспортних засобів.
Вплив інновацій на рівень безробіття залежить від державної політики. Європейський Союз та, зокрема, країни Північної Європи провадять набагато далекогляднішу соціальну політику, ніж США. Ці країни захищають працівників, а не робочі місця. Вони готові вкладати кошти у перепідготовку кадрів та пенсійне забезпечення. Відтак працівники у країнах Північної Європи почуваються більш захищеними і тому ставляться до технологічних інновацій позитивніше за працівників у США.
Інтернет-монополії не мають ані волі, ані бажання захищати суспільство від негативних наслідків своєї діяльності. Це робить їх небезпечними, а справа захисту суспільства лягає на плечі регуляторних органів. У США державні регулятори є недостатньо потужними, щоб протистояти політичному впливу ІТ-гігантів. Європейський Союз знаходиться у більш виграшному становищі, тому що власних таких компаній він не має.
Визначення монопольного становища в Європейському Союзі відрізняється від норм, які застосовуються в США. Законодавство США приділяє основну увагу монополіям, створеним у результаті придбання інших компаній, тоді як законодавство ЄС забороняє зловживання монопольним становищем незалежно від того, у який спосіб воно було досягнуте. Європейське законодавство про захист приватної сфери та даних є набагато жорсткішим, ніж американське. Крім цього, законодавство США застосовує дивну доктрину: згідно з нею, заподіяння шкоди визначається як підвищення ціни, яку споживачі повинні платити за отримані послуги – а це майже неможливо довести у випадку, коли більшість послуг надається безкоштовно. Така норма залишає поза увагою цінні дані, які Інтернет-компанії отримують від користувачів.
Комісар Вестагер є яскравим представником європейського підходу. Європейському Союзу знадобилося сім років для підготовки процесу проти компанії Google, але успішна робота пані Вестагер допомогла суттєво його прискорити. Її місіонерські зусилля посприяли тому, що європейський підхід у цій галузі почав справляти вплив і на громадську думку в США.
Піднесення націоналізму та як йому протидіяти
Я навів деякі з найбільш нагальних та важливих проблем сьогодення. Наприкінці я хочу зазначити, що ми живемо у революційний період. Усі наші традиційні інститути наразі перебувають у перехідному стані, який відзначається, передусім, високою вірогідністю помилок та саморефлексією.
Протягом свого життя я бачив подібні етапи; останній з них трапився приблизно тридцять років тому. Саме тоді я створив мережу моїх фундацій у колишній радянській імперії. Головна відмінність між цими двома періодами полягає у тому, що тридцять років тому пануючими ідеями були міжнародне врядування та співпраця. Європейський Союз набував сили, а Радянський Союз занепадав. Але сьогодні основною рушійною силою є націоналізм. Росія відновлює свою силу, а Європейський Союз ризикує втратити свої цінності.
Як вам відомо, попередній досвід виявився для Радянського Союзу негативним. Радянська імперія розпалася, а Росія перетворилася на мафіозну державу, яка взяла на озброєння ідеологію націоналізму. Робота моїх фундацій була досить успішною: найбільш прогресивні з колишніх складових Радянської імперії приєдналися до Європейського Союзу.
Тепер ми маємо допомогти зберегти Європейський Союз, щоб радикально його перебудувати. ЄС з ентузіазмом підтримували люди мого покоління, та це змінилося після фінансової кризи 2008 року. ЄС втратив орієнтири, тому що покладався на застарілі угоди та помилкову віру до політики економії. Утворення, яке мало бути добровільним об’єднанням рівноправних держав, перетворилося на систему стосунків між кредиторами та боржниками, за якої боржники не могли виконати свої зобов’язання, а кредитори ставили умови, яких боржники не могли дотримуватися. Такий союз не був ані добровільним, ані рівноправним.
В результаті значна частина сьогоднішнього покоління стала сприймати Європейський Союз як ворога. Один з важливих учасників ЄС, Великобританія, збирається його залишити, а принаймні у двох країнах, Польщі та Угорщині, до влади прийшли уряди, які аж ніяк не поділяють основоположних принципів Євросоюзу. Ці уряди гостро конфліктують з різними європейськими інституціями, які намагаються закликати їх до дисципліни. У кількох інших країнах антиєвропейські партії також здобувають усе більше підтримки. В Австрії ці політичні сили представлені в урядовій коаліції, а долю Італії буде вирішено на виборах, які відбудуться у березні.
Як ми можемо запобігти втраті цінностей, на яких побудовано Європейський Союз? Ми повинні реформувати його на всіх рівнях: на рівні самого ЄС, на рівні країн-учасників та на рівні виборців. Ми живемо у революційні часи; змінитися може абсолютно все. Рішення, які ми ухвалюємо зараз, визначатимуть наше майбутнє.
На рівні ЄС головне питання полягає в тому, що робити з європейською валютою. Чи має кожна країна-учасник ЄС врешті-решт прийняти євро, чи ми повинні погодитися зі збереженням існуючої ситуації на невизначений період? Маастрихтська Угода вимагала реалізації першого варіанту, але євро має певні недоліки, які не були передбачені Угодою і потребують виправлення.
Чи можна дозволити проблемам євро поставити під загрозу майбутнє Європейського Союзу? Я з цим категорично не погоджуюся. Насправді країни, які не відповідають встановленим вимогам, бажають приєднатися до системи євро, а от країни, які ці умови виконують, воліють залишатися поза єврозоною (за винятком Болгарії). Окрім цього, я хотів би, щоб Великобританія залишилася членом ЄС або повторно приєдналася до нього, а цього не може статися, якщо умовою такого приєднання стане вхід до зони євро.
Вибір, який стоїть перед ЄС, можна більш точно сформулювати як вибір між багатошвидкісним та багатовекторним підходами. Багатошвидкісний підхід означає, що країни-учасники повинні заздалегідь узгоджувати бажаний результат; за багатовекторного підходу країни-учасники можуть утворювати ситуативні коаліції для реалізації тих чи інших цілей. Очевидно, що багатовекторний підхід є більш гнучким, але євробюрократи надавали перевагу багатошвидкісному підходу. Це було важливим чинником утворення недостатньо гнучкої структури ЄС.
На рівні країн-учасників слід зауважити, що їх політичні партії є переважно застарілими. Традиційні відмінності між лівими та правими відступили на задній план, визначальними ознаками стали про- та антиєвропейський курси. Ці відмінності по-різному проявляють себе у різних країнах.
У Німеччині альянс «сіамських близнюків» – християнських демократів та Християнсько-соціального союзу – втратив стабільність за результатами останніх виборів. З’явилася ще одна партія, AfD, яка обіймає більш праві позиції, ніж CSU у Баварії. Це спонукало CSU позиціонувати себе «правіше» перед майбутніми місцевими виборами у Баварії наступного року. Через це відмінності між CSU та християнськими демократами (CDU) стали занадто відчутними, що серйозно порушило працездатність партійної системи Німеччини аж до можливого розриву між CDU та CSU.
У Великобританії консерватори чітко позиціонуються як права політична партія, а лейбористи представляють лівий напрямок, але у кожній з цих партій спостерігається розкол, пов’язаний зі ставленням до виходу Великобританії з ЄС. Це неймовірно ускладнює переговори між Великобританією та ЄС і надзвичайно заважає Сполученому Королівству формулювати та коригувати свою позицію у стосунках з Європою.
Схожих за масштабом змін у політичному ландшафті можна очікувати і в інших країнах Європи за винятком Франції, де політична революція вже відбулася.
На рівні виборців ініціативи «згори», започатковані невеликою групою далекоглядних мрійників під керівництвом Жана Моне, рухали процес європейської інтеграції протягом тривалого часу, але вони вже втратили колишню динаміку. Зараз нам потрібна комбінація ініціатив «згори» від європейських владних інституцій та ініціатив «знизу», започаткованих активними громадянами. На щастя, ми бачимо чимало таких громадських ініціатив; подивимося, як на них відгукнуться органи влади. Наразі найбільш активним є Президент Франції Макрон. Він побудував свою виборчу кампанію на проєвропейському курсі, а його теперішня стратегія фокусується на виборах до Європейського Парламенту у 2019 році – а це вимагає залучення електорату.
Хоча я більш докладно аналізував ситуацію в Європі, з історичної точки зору набагато важливішою є ситуація в Азії. Китай стає новою супердержавою. Колись у Китаї було чимало палких прибічників ідеї відкритого суспільства, але під час «культурної революції» їх відправили «на перевиховання» до сільських районів. Ті з них, хто залишилися серед живих, згодом повернулися та обійняли посади в уряді. Відтак питання майбутнього напрямку руху Китаю залишалося відкритим – та зараз це вже не так.
Прибічники відкритого суспільства досягли пенсійного віку, а Сі Цзіньпін, який має більше спільного з Путіним, аніж із так званим Заходом, почав створювати нову систему партійного контролю. Я боюся, що перспективи на найближчі двадцять років тут залишатимуться доволі сумними. Тим не менше, дуже важливо залучити Китай до інститутів глобального врядування. Це може допомогти уникнути світової війни, яка могла б повністю зруйнувати нашу цивілізацію.
Ми також повинні звернути увагу на регіональні проблеми в Африці, на Близькому Сході та у Центральній Азії. Мої фундації активно працюють в усіх цих регіонах. Ми особливо сфокусовані на Африці, де потенційні диктатори у Кенії, Зімбабве та Демократичній Республіці Конго скоїли безпрецедентні за масштабом маніпуляції під час виборів, а громадяни в буквальному сенсі ризикують своїм життям, опираючись народженню нових диктаторських режимів. Ми повинні дати громадянам цих країн можливість впоратися зі своїми проблемами, допомагати вразливим групам населенням та максимально зменшити страждання людей. На виконання цих завдань знадобиться значно більше часу, ніж триватиме моє життя.
Оригінальний текст англійською мовою опубліковано на веб-сайті Джоржа Сороса: https://goo.gl/gYLxEC
