У цьому дослідженні автори спробували вивчити кращі практики у сфері етнополітики у Румунії, Словаччині, Хорватії та Швеції (перелік кейсів визначено у ході попередньо проведених робочих консультацій з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС)) шляхом аналізу відповідних національних законодавств згаданих держав; аналізу шляхів фінансування національних меншин у згаданих країнах; аналізу моделей врядування національних меншин та їх представленості у органах влади (законодавчої, місцевої, тощо) та врахували дані щодо практичного виміру етнополітики на основі інтерв’ю з експертами.
Закон “Про національні меншини” був ухвалений в Україні у 1992 р. (зі змінами внесеними у 2012 р.). Упродовж часу, що минув, відбулися зміни як державної політики щодо меншин, так і міжнародного контексту. Україна стала підписантом низки міжнародних та міждержавних угод, подекуди змістилися акценти внутрішньої політики окремих сусідніх держав щодо питання власної етнічної спільноти, яка проживає за кордоном. Стаття 7 Закону України “Про освіту” від 2017 р. стала тригером ускладнень з рядом сусідніх держав, які не поділяють українського бачення політики щодо нацменшин. У деяких випадках ситуація вийшла за межі суто національних політик щодо меншин, а набула значно ширшого контексту. Наприклад, після ухвалення Україною Закону “Про освіту” президент Румунії К. Йоганніс відклав свій візит до Києва. Візит не відбувся дотепер, а Україна та Румунія, попри позитивну динаміку відносин у безпековій площині, продовжують інтенсивні дебати щодо питання румунської меншини в Україні. З Угорщиною ситуація видається ще складнішою. Уряд В. Орбана не лише виступає категорично проти українського підходу до угорської меншини, але й поставив співпрацю України з НАТО у залежність від розв’язання цього питання (Угорщина використовує право “вето” для блокування засідань Ради Україна-НАТО). Відсутність поступу у діалозі щодо цього суттєво позначається на двосторонніх відносинах і блокує можливість діалогу між президентом В. Зеленським та прем’єром Угорщини В. Орбаном.
Потенційно питання національних меншин може також спровокувати суперечності з урядами Болгарії, Республіки Молдова, тощо.
Уникнути цього можна шляхом врахування у національній етнополітиці кращих практик, оновлення та вдосконалення відповідного національного законодавства, розробки позиційних документів для забезпечення ефективного діалогу з європейськими державами-сусідами.
Відтак, у цьому дослідженні автори спробували вивчити кращі практики у сфері етнополітики у Румунії, Словаччині, Хорватії та Швеції (перелік кейсів визначено у ході попередньо проведених робочих консультацій з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС)) шляхом аналізу відповідних національних законодавств згаданих держав; аналізу шляхів фінансування національних меншин у згаданих країнах; аналізу моделей врядування національних меншин та їх представленості у органах влади (законодавчої, місцевої, тощо) та врахували дані щодо практичного виміру етнополітики на основі інтерв’ю з експертами.
На основі проведеного дослідження і вивчення релевантних практик було зроблено узагальнення, що можуть бути використані для удосконалення національного законодавства та етнополітики в Україні й позиціювання України у відносинах з європейськими державами-сусідами задля усунення тригерів, що кореняться у суперечливих поглядах на етнополітику.
Дослідження виконане Радою зовнішньої політики “Українська призма” у співпраці з Державною службою етнополітики та свободи совісті та за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та Посольства Швеції в Україні.
Думки та позиції у цій публікації є позицією авторів та не обов’язково відображають позицію Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду “Відродження”.
