16 жовтня в Міжнародному фонді «Відродження» відбувалася зустріч Клубу відкритого суспільства на тему «Повернення політики» в Україну: що принесе відновлення справжньої політичної конкуренції та боротьби за владу»
Попри три роки великої війни, українська політика не зникла – вона просто міняла форму. Публічна політика ніби згорнулася, поступившись місцем фронту, безпеці й виживанню. Але політичний процес – живий: він триває всередині влади, у стосунках між центром і регіонами, у нових громадських ініціативах і навіть у мовчанні традиційної опозиції. Поки увага суспільства зосереджена на війні, за лаштунками триває рух: ухвалюються рішення, перетасовуються баланси, з’являються нові гравці.
Війна перекроїла політичний ландшафт: змінила обличчя держави, вимоги суспільства, поведінку еліт і ставлення міжнародних партнерів. Політика не зникла – вона просто перейшла в іншу фазу.
Сьогодні розмови про закінчення гарячої фази війни включають в себе і неодмінний фактор виборів. Виборів, які будуть продовжувати і підсумовувати ті політичні процеси, які тривали після повномасштабного вторгнення. Ми вже сьогодні спостерігаємо, як накопичена енергія проривається в медіа та суспільні дискусії, а політика знову стає публічною.
Під час дискусії відзначили наступні тенденції і проблеми:
- Політика в умовах війни не зникла, але стала «приглушеною» – зміщеною в тінь без реального публічного простору.
- Відсутність формального політичного життя не є підставою для припинення політичного діалогу про сутнісні речі в країні.
- Ключове питання не «чи час для політики», а якою має бути політика після війни.
- Війна стала “шоком паузи”, коли держава і суспільство ніби законсервували політичну динаміку.
- В суспільстві є і зростає запит на оновлення. Але він абстрактний і головна проблема – беззмістовний. Він все ще персоніфікується, а не торкається політик і сенсів.
- Найяскравішим і переконливим проявом повернення політики став «картонковий майдан».
- Війна зруйнувала горизонт політичного діалогу, бо критика сприймається як загроза єдності.
- Суспільство живе у «воєнній етиці мовчання»: є речі, які не можна публічно проговорювати без ризику бути звинуваченим у зраді. Простір самої публічності максимально звузився.
- Утім, війна не скасовує політики – навпаки, вона створює нові запити й рамки легітимності.
- Після початку вторгнення сформувалася «воєнна вертикаль довіри», де рішення приймаються вузьким колом без публічного обговорення.
- Така концентрація влади є виправданою у короткостроковій перспективі, але не може стати постійною моделлю управління.
- В Україні спостерігається відмова від демократії, посилення авторитаризму, деградація всіх державних інституцій з перспективою через 3-4 роки на військовий переворот, який може бути використаний в інтересах Кремля.
- Посилення авторитаризму означає посилення репресивного апарату. Найбільше зараз це спостерігається в напрямі цензури, але існують й інші підтвердження.
- Авторитарні тенденції в Україні безсумнівно присутні. Але це авторитаризм «оперетковий». У влади немає реального контролю над силовими структурами.
- Т.зв. «картонковий майдан» вже самим фактом, що він відбувся, підтверджує, що авторитаризм більше «на папері».
- Нерозуміння багатьох політичних феноменів, процесів та інституції – велика вада нинішньої влади, але яка буде, зокрема, заважати реальним авторитарним тенденціям.
- Також присутній запит на авторитарні методи, але не авторитарну владу загалом.
- Контрчинником авторитаризму є європейська інтеграція. Навіть умовний претендент на авторитарне правління потребуватиме підтримки України і, передусім, фінансової від ЄС. Це стримуватиме антидемократизм і примусить грати за правилами і настановами європейських партнерів.
- Реальною є загроза мілітаризації нашої політики. Але не через те, що будуть військові балотуватися, а в тому сенсі, що мілітаристичні, силові аргументи будуть приводитися на виборах.
- Середовище військових дуже диверсифіковане, має багато точок напруження і конфліктів. Це робить нереалістичним проєкт єдиної «політичної сили військових».
- Під час війни відбувалася фактична деолігархізація. Традиційні олігархи справді стали бідніші і менш політично включені. Але в країні вистачає коштів, які чекають можливостей бути інвестованими в політику.
- В Україні сформувався новий олігархат. Але проблема в тому, що «цей олігархат новий на 80-90% складається зі старих КГБшників». Він спирається на силовиків, які суттєво наростили свої ресурси і можливості за час повномасштабної війни.
- Суспільні проблеми, які накопичилися в Україні за останні роки (демографічні, втрата територій, ментальне здоров’я, проблеми демобілізованих тощо), особливо за час широкомасштабної агресії, не вирішуються автоматично виборами чи обранням нової влади. В самої України просто немає ресурсу на їхнє швидке вирішення. Ці проблеми залишаться з нами всередині України на тривалий період, незалежно від виборчих кампаній.
- Внаслідок воєнного стану система управління спрощується, і політична культура теж спрощується, по суті деградує. Спрощена політична культура правлячої вести переноситься зараз на бюрократію, на середній клас, фактично на все суспільство.
- Громадянське суспільство під час війни не послабилось, а вийшло за межі класичних форм активізму, часто замінюючи державу.
- Добровольці, волонтери, ініціативи – це нова форма політичної участі, навіть якщо вона не артикульована як “політика”.
- Водночас держава адаптується повільніше – відбувається інституційна інерція, коли політична бюрократія не встигає за суспільством.
- Довіра до держави стала “позиченою” довірою до армії, а не результатом політичної прозорості.
- Баланс між “воєнною дисципліною” і “цивільною політичністю” є ключовим викликом для відновлення політики після війни.
- Базові правила, чого не можна в ніякому разі робити, межі, які не можна переходити (як частина суспільного договору) може і має встановлювати громадянське суспільство. І воно ж має визначати санкції для тих, хто їх порушує.
- Громадянське суспільство буде виконувати функцію не арбітра, а тарану. Тому що, з одного боку, виконуючи вимоги євроінтеграції, з’явилося багато інструментів демократії (закони про лобіювання, про громадські консультації тощо), але поки звичайні громадяни не вміють їх використовувати. А, з іншого боку, влада намагається їх ігнорувати. І саме громадянське суспільство, в якого є компетентність, організованість і сила, має не дозволити ігнорувати ці механізми і навчати громадян їх використовувати.
- Хоч майбутні вибори й матимуть багато огріхів і будуть далекими до досконалості, громадянське суспільство мусить їх підтримати і зробити все для того, щоб вони були максимально демократичні та легітимні. І щоб просто відбулися.
- Роль інститутів громадянського суспільства в післявоєнний період витікає з того, що це фактично єдина сила, яка може тримати плюс-мінус в рамках ситуацію, в умовах зростаючою турбулентності, в яку ми вже зайшли.
- Телемарафон створив ілюзію єдності, але одночасно вилучив суспільство з обговорення майбутнього.
- Зняття обмежень на інформаційну сферу, які діяли під час війни, буде дуже травматичним для влади. Але й має багато ризиків для суспільства і політичної стабільності – «всі всім пригадають все».
- Відновлення публічної політики і, конкретно, виборча кампанія відбуватимуться не через конкуренцію програм чи навіть через політизацію ідентичностей, а через інформаційні кампанії проти конкурентів. Нас чекає велика «війн компроматів».
- Ми рухаємося до відновлення політичного процесу і виборів у ситуації, де два із 5 головних джерел інформації мають ворожі алгоритми – соціальні мережі «Телеграм» та «Тік Ток».
- Кошти «нових олігархів» вже навряд чи будуть так активно вкладатися в телевізійні канали. Саме через зміну орієнтацій виборця на джерела інформації. Цьому сприяв єдиний телемарафон, який наразі дивляться біля 16% громадян. Він відвернув потенційного виборця від телевізора загалом.
- Вибори не є тотожними політиці, але вони залишаються символом політичного суверенітету.
- Заборона чи відкладення виборів не повинна означати заборону політичної дискусії.
- Війна оголила брак політичних інституцій, здатних мислити стратегічно, а не ситуативно.
- Зникнення політики в перший період повномастабного вторгнення толерувало суспільство, а будь-які спроби активізації і просування з боку окремих політичних сил викликало незадоволення і, навіть, деякий ресентимент в соціумі.
- Готовність прийти на вибори зараз вже дуже висока. При цьому підтримка ідеї виборів під час війни низька. Але якщо такі вибори таки якось будуть організовані, то вони матимуть велику увагу і явку.
- Виборець сьогодні значною мірою дезорієнтований, не знає за кого проголосувати. Всі нинішні рейтинги значною мірою ефемерні. Більшість реальних учасників майбутніх кампанії перебувають в тіні.
- Але з 2023 постерігається сплески очікувань виборів – сезонно, переважно на осінь чи на весну. В суспільстві зростає затребуваність та інтерес до виборчого процесу.
- Соціологія по суті не визначає рейтинги реальних чи реально можливих політичних сил, а фіксує певні настрої громадської думки на момент досліджень.
- На ці настрої впливає не політичний діалог, а інформація про ситуацію з бойовими діями, про міжнародну підтримку України, а також внутрішня ситуація, але вона в умовах, що склалися, не є політично артикульованої.
- Хоча офіційних політичних партій не видно, фіксується зростання (до третини політичного поля) підтримки сил, які орієнтовані на радикальні рішення для вирішення більшості проблем. Дуже умовно це може розумітися як «партія військових», точніше окремих відомих підрозділів.
- Ці потенційні сили цікавляться механізмами «швидкої справедливості» – «злочин, суд, вирок за один день». Також вони зацікавлені в декріміналізації парамілітарних структур, в формалізації ролі військових в політичному процесі, соціальному захисті на користь ветеранів і військових навіть за умови шкоди іншим категоріям, що отримують соціальну допомогу.
- Запит на нові політичні сили знову є переважаючим в суспільстві, але він відрізняється від того, що був в 2019. Ключове «вхідне» питання для «нового політика»: що ти робив під час війни? А вже потім: що ти пропонуєш?
- Наразі також спостерігається тенденція зменшення довіри до місцевої влади.
- Завершення війни для України і її суспільства може викликати не піднесення, а навпаки – складну психологічну яму.
- Важливо не тільки відновити вибори, але й те, як вони будуть організовані. На жаль, наприклад, на відкриті виборчі списки чи інші елементи, які б демократизували процес і ускладнили фальсифікації важко сподіватися.
- Післявоєнна політика буде грунтуватися на засадах військово-цивільної співпраці.
- Ліберальна демократія, яка була до війни буде трансформована. Після завершення війни в нас будуть елементи воєнної демократії. І не лише тому, що там будуть представники військових у владі, але ще й тому, що вона буде базована на лідерстві, на інституті лідерства я на єдиному системо-утворюючому принципу для політичної боротьби.
- Позиція влади – вибори лише після війни. Але війна може тривати нескінченно довго – до кінця фізичного існування Путіна.
- Однак, непроведення виборів підтримує і вся нинішня політична еліта. Бо це означає продовження її перебування в політичному полі і статусі. По суті з цього приводу є консенсус еліт.
- Сценарій входження в виборчу кампанію при розморозці демократичного процесу включатиму участь силових структур, парамілітарних організацій, «утримати-зламати», ставка на певні суспільні болі тощо. Наслідком наймовірніше стане хаотизація, втрата інституцій, підрив стабільності.
- Більш важливими для розвитку країни будуть не президентські вибори, а парламентські.
- Дуже багато залежить в почерговості виборів. Проведення першими виборів парламентських – це сценарій високого конфлікту між різними групами, що претендуватимуть на входження в політику та владу. Перші президентські вибори означатимуть, що на наступних за ними парламентських вже буде певна система координат і арбітражу у вигляді нової президентської влади. Якщо першими пройдуть вибори місцеві, то є ризик універсалізації і нормалізації насильства. Саме на них можна очікувати найактивнішого використання нових парамілітарних груп та залучення «нових корупційних коштів».
- Велике значення має тривалість виборчої кампанії. Влада зацікавлена в максимальному її скороченні. Аж до «супершвидкого» варіанту – 30 – 45 днів.
- Швидка виборча кампанія може привести до суттєвих викривлень. Зокрема, в можливості скористатися виборчим правом українцями, що перебувають за кордоном.
- Також швидка кампанія фактично унеможливить участь міжнародних спостерігачів і це може вплинути на легітимність виборів.
- Але є ймовірність, що західні партнери можуть прийняти швидкі вибори і їхній результат, особливо якщо це дуже передумовою виходу на угоди по припиненню війни.
- Приклад Румунії показує, що кандидат, який здатен стати лідером на виборах, може з’явитися «нізвідки», але насправді із соціальних мереж. Таки сценарій цілком можливий і в Україні.
- Ми заходимо в новий політичний і електоральний цикл знову фактично без політичних партій, а конкуруватимуть і домінуватимуть політичні проєкти.
- А будь-які виборчі проєкти є популістичними по своїй природі – вони не є носіями політичної відповідальності.
- Очікуваний сплеск популізму має і певні об’єктивні передумови – тому що популізм це завжди реакція на радикалізацію політичної сцени, запиту на прості рішення.
- Навіть погані вибори є альтернативою – ймовірному перевороту, іншій незаконній зміні влади чи розвитку авторитаризму існуючої, а також хаосу. Тому вони є кращою альтернативою із наявних.
- Ймовірно нас чекає цілий ланцюг виборів – щороку чи кожних 2-3. Але це альтернатива хаосу. Ми маємо проти цей період до поступової стабілізації політичної системи і ситуації в країні.
- Скоріше за все, сама рамка майбутніх виборів буде задана в якихось угодах про перемир’я або мирному договорі. І в її формулюванні ймовірно якусь участь братимуть і росіяни, і вони будуть просувати якісь свої умови проведення виборів, в тому числі.
- Всі сценарії, які зараз модулюються, критично залежні від двох перемінних. Перша – скільки, як довго триватиме війна. І тут можуть бути справді роки й роки. Але може бути і неочікуване раптове припинення. Друга – за яким законодавством відбуватимуться наступні вибори. Воно готується, але виключно діючою владою, яка шукає можливості максималізувати через нього свої інтереси.
- Одне з головних питань – як не втратити людську гідність у політичному процесі під час війни.
- «Воєнна етика» не може бути виправданням для авторитаризації політичного поля.
- Суспільна стійкість має базуватися не лише на героїзмі, а й на відновленні раціонального обговорення.
- Психологічна криза від повернення в мирний стан буде значно гіршою на рівні колективної свідомості, ніж перехід від мирного стану до стану війни.
- В суспільному договорі, який нам необхідний після війни, одним із ключових елементів має бути відмова від насильства у внутрішніх конфліктах.
- Нові визначені правила гри (чи суспільний договір) обов’язково мають бути сформульовані і запропоновані. Але питання – хто може бути суб’єктом представлення.
