У жовтні відзначався Всесвітній день паліативної та хоспісної допомоги. Йому присвячувався круглий стіл у Культурно-діловому центрі працівників охорони здоров’я. У заході взяли участь представники Одеськкого національного медичного університету, департаментів соцзахисту населення міста та області, МБФ «Відродження», громадських організацій.
У жовтні відзначався Всесвітній день паліативної та хоспісної допомоги. Йому присвячувався круглий стіл у Культурно-діловому центрі працівників охорони здоров’я. У заході взяли участь представники Одеськкого національного медичного університету, департаментів соцзахисту населення міста та області, Міжнародного фонду «Відродження», громадських організацій.
Паліативну та хоспісну допомогу адресовано невиліковно хворим пацієнтам і членам їхніх родин. Медичний аспект полягає у процедурах зі знеболювання, соціальної та психологічної допомоги. Словом, у створенні умов, за яких люди гідно живуть останній етап свого життя, не стаючи тяжким тягарем для близьких.
За даними ВООЗ, кількість місць у хоспісах має становити 100 на мільйон жителів. В Україні вони є лише в 20 областях (кількість місць – усього 850). На жаль, Одеса відноситься до міст, де про хоспіси поки що лише говорять як про перспективу розвитку одного з напрямів медико-соціального захисту громадян. Напряму досить витратного – в установах, визнаних у світі найкращими, день перебування однієї людини обходиться у 2,5 – 3 тисячі доларів. Через постійну нестачу бюджетних коштів розв’язання проблеми відкладається на потім. І так десятиріччя за десятиріччям.
Для того, щоб відчути різницю між рівнем організації допомоги невиліковно хворим у нас і за кордоном, варто звернути увагу на деякі факти. Там допомогу пацієнтам закріплено законодавчо. Є достатня кількість установ, куди можна помістити такого пацієнта. Якщо він перебуває вдома, буде налагоджений догляд силами навченого персоналу. Після смерті хворого, у період жалоби родичі (не менше місяця) мають право на одержання психологічної підтримки.
У нас же дотепер паліативна та хоспісна допомога, що включає медичні процедури і соціальний аспект, чітко не закріплена законодавчо. Нею повинні займатися різні міністерства – охорони здоров’я і соціального захисту. Виникають бюджетні колізії. От і виходить, що смертельно хворих виписують додому, щоб не погіршувати показники лікарні. Покласти пацієнта на останній стадії онкопатології, СНІДу, з тяжкою формою туберкульозу, який переніс інсульт, який страждає на хворобу Альцгеймера, нікуди. Опинившись вдома, він залишається на піклуванні рідних і близьких, зовсім не готових до щоденного та щогодинного сприйняття страждань близької людини. Ситуацію погіршують великі проблеми з одержанням для знеболювання необхідної кількості морфіну.
Абсолютно чесно та відверто висловилася на круглому столі заступник головного лікаря обласного протитуберкульозного диспансеру Світлана Єсипенко: «Я, як представник фтизіатричної служби, повинна знати, як організувати допомогу нашим невиліковно хворим. Медичний аспект у цьому випадку невеликий. Це препарати та процедури для знеболювання. Усе інше – це соціально-психологічна допомога. Її повинні надавати спеціально навчені люди. Якщо цим почне займатися лікар, він не встигне надати допомогу пацієнтам, тобто не зможе належним чином займатися своєю основною справою».
Крім того, Світлана Єсипенко розповіла про відвідування одного з найкращих хоспісів у світі. Він розташований у США, у місті Сан-Дієго. Ця установа розрахована всього на 25 ліжок. Пацієнти перебувають у ній протягом двох останніх тижнів життя. Рівень знань про різні етапи плину тяжких захворювань у американських фахівців настільки високий, що за всю історію існування хоспісу з 1978 року тут лише одного разу помилилися в термінах поміщення пацієнта. Він прожив понад два тижні.
Хоспіс розташований біля пожвавленої траси. Саме так 36 років тому вирішили невиліковно хворі люди, коли їх попросили обрати місце для такої установи. Вони хотіли не тиші і самоти, а відчуття присутності поруч зі стрімким життям сучасного міста.
У хоспісі палати обладнані як звичайні кімнати. У них встановлені функціональні ліжка та пости надання реанімаційної допомоги, ретельно закриті шторами.
За рік вдається надати допомогу приблизно 800 пацієнтам. Йдеться не лише про стаціонар, але й про амбулаторну допомогу та допомогу вдома. Медикам допомагають 2,5 тисячі волонтерів. Волонтерський рух дуже популярний у США. Практично всі вважають своїм обов’язком допомогти людям, яким залишилося жити зовсім небагато. У хоспісі в Сан-Дієго встановлено імпровізоване дерево. На всіх його листочках написані прізвища жертводавців коштів – тих, хто передав понад тисячу доларів. На стінах кожний відвідувач може прочитати прізвища і усієї решти доброчинців. Тобто жодна добра справа не залишається без уваги.
У США є хоспіси для хворих на СНІД. Є програма «Мамина кухня». Вона існує на пожертвування, за рахунок яких готують і розвозять їжу незаможним або самотнім невиліковно хворим людям. У ній працюють близько 800 волонтерів.
Уявити подібне можна лише у благополучній країні. Там справді хоспіси можуть працювати практично без допомоги держави, за рахунок доброчинців та меценатів. Ця ідея періодично обговорюється і в нас. Говорять про роль священнослужителів, доброчинних організацій. Але ж для організації хоспісу потрібні не лише кошти, але й приміщення, устаткування, підготовлені кадри. У хоспісах повинні працювати не звичайні медпрацівники та представники соціальних служб, а кадри, які пройшли спеціальну підготовку. На створення такої служби із улаштуванням усіх формальностей і за найсприятливіших обставин знадобиться як мінімум кілька років.
Поки ж що, за інформацією Ксенії Шаповал, менеджера компоненту «Паліативна допомога» програмної ініціативи «Громадське здоров’я» Міжнародного фонду «Відродження», у межах конкурсу до Всесвітнього дня паліативної та хоспісної медицини підтримано 23 міні-проекти. Їхні автори – представники громадських організацій, що спрямовують свої основні зусилля на просвітницьку роботу. І це не випадково: допомога близьким, які невиліковно хворі, поки що не стала нормою поведінки більшості наших співгромадян. Проекти-переможці представляють ініціативи з різних областей України, але, на жаль, не Одеської. Громадські працівники, невиліковно хворі люди, об’єднані в різні організації, соціальні працівники намагаються своїми діями достукатися до влади та змусити її зробити реальні кроки на шляху створення вітчизняної служби паліативної та хоспісної допомоги.
В ОНМедУ лише цього року студентам почали читати по чотири години основ паліативної та хоспісної медицини. Про це в межах круглого столу розповів доцент кафедри соціальної медицини, медичного права та менеджменту, кандидат медичних наук Костянтин Талалаєв. Але, звичайно, усього цього вкрай мало для забезпечення нормальних умов догляду за тяжко хворими. У нас, як і раніше, воліють більше говорити та прагнути до всіх радощів життя, зовсім забуваючи про його неминуче закінчення. А воно буває різним. Швидка, без мученицьких страждань, смерть призначена не всім. Про це не слід забувати…
За матеріалами «Одеські вісті»
