28 липня відбулося засідання Клубу відкритого суспільства на тему «Новий антизахідний ресентимент в Україні».
В той же час лунає достатньо критики стосовно її масштабів, вчасності та ефективності. В першу чергу це стосується військової допомоги. Перенесення відповідальності на Захід за проблеми, труднощі й невдачі війни, її завершення та повоєнної відбудови може стати зручною позицією для нових політичних проєктів. До потенційної кампанії проти «зовнішнього управління 2.0» завжди готові приєднатися ті частини вітчизняних еліт, які не прагнуть реформування і розглядають європейський курс як загрозу для себе.
Постання нового антизахідного ресентименту здатне призвести до масштабних ускладнень для повоєнної модернізації України, заявленого курсу на членство в ЄС та НАТО, відновлення демократії в Україні. А, враховуючи ексзистенційний характер загроз від рф, формування ізоляціоністської альтернативи, українська версія «орбанізації» політики та влади, здатні поставити під питання всі цілі і цінності, заради яких триває нинішня війна. І в першу чергу, державна незалежність України.
Під час засідання Клубу його учасники відзначили наступні проблеми:
- Після завершення нинішньої війни очевидно відійде в минуле маятниковий рух в українській політиці між проросійськими та більш прозахідними силами, що було характерно до 2013 року. Тобто, проросійська тема в тому форматі, в якому вона була у нас до 2013, а то й до 2022 року частково, вона уже не буде актуальна. Фундаментально значущими постануть питання про оформлення гранднаративу навколо того, ким ми є, ким би ми хотіли себе бачити і як це впливає на вибір політичних рішень.
- Відтак, зі значною ймовірністю головний політичний маятник буде вже не між проросійським і прозахідним, а між більш відкритим до світу і більш ізоляціоністським. І саме він і визначатиме певну амплітуду дискусій як експертних, так і політичних.
- Крайній полюс ізоляціоністського наративу може артикулювати антизахідні настрої аж до ресентиментних. І цей тренд може використати Росія, яка вочевидь не зникне після війни і по відношенню до якої в України залишиться екзистенційні завдання, хоча, можливо у більш мирних формах.
- Після завершення великої війни Україна продовжить потребувати ширшої опори, конфігурації союзників, яка урівноважитиме ту асиметрію, яка є між Україною та Росією. І ці союзники знаходяться в Європі, в середовищі «колективного Заходу».
- З іншого боку, союзництво і партнерство з країнами Заходу значною мірою визначає і визначатиме наші розвиткові параметри – інтеграція в ЄС створює певну рамку, в якій ми визначаємо свою не тільки зовнішню, а далі більшу внутрішню політику. Гіпотетичне домінування якихось антизахідних наративів означає підсилення сповзання України на манівці і втрати фундаментального вектору розвитку, який на сьогодні є в нашій європейській та євроатлантичній інтеграції
- Після війни, чим би вона не завершилася, виникне певна спокуса перекласти частину відповідальності чи знайти підстави для певних політик технологій. Якщо ми закінчимо цю війну так би, як ми її хотіли закінчити, очевидною перемогою, досягненням всіх воєнно-політичних цілей, вигнанням з території України ворогам, то ми можемо побачити зростання такого внутрішнього ресентименту, штовхатиме нас до думки про те, що а «чому вони взагалі навчають нас жити».
- Ймовірна наративна лінія в такому випадку: «Ми що перемогли Путіна, ми що продемонстрували небачену стійкість, ефективність, спроможність, то чому вони приїжджають до нас з їхнім оцим верховенством права, що це все нудно, це все брюссельська бюрократія і так далі. Ми і так знаємо, як влаштовано цей світ».
- Ще більше ризики, якщо ми не отримаємо той результат війни, який ми хочемо, якщо Україна завершить війну не на тих позиціях, які проголошені, які очікує 90% суспільства і впевнена в цих результатах. В цьому випадку ресентимент буде ще більшим, тому що очевидно, що політичні еліти будуть зацікавлені на когось перекласти відповідальність, що захід недостатньо допомагав у війні, недостатньо своєчасно, недостатньо в повному обсязі.
- Відтак, якби війна не закінчилася, підстави для антизахідного ресентименту в українській політиці можуть виявитися значними
- Наразі, під час війни, ми маємо підстави для взаємної критики. Захід дивиться на нас як на недосконалу демократію (корупція, неміцна демократія).
- Але ми теж дивимося на Захід і в нас є питання «Що не так із Заходом?». Чому не працюють ті підходи, яким вони вчили весь світ відстоювати свої принципи, а ми бачимо домінування інтересів. При чому, часто інтересів економічних, де Україна бачиться не тільки як партнер, але як і конкурент.
- Ми маємо право і підстави для критичних зауважень щодо Заходу. Але це не робить їх антизахідними. Можливість висловити критику – частина демократії.
- Наразі більш актуальна критичність не стільки до Заходу загалом, скільки до США. Передусім через два фактори. З одного боку, через очікування більшої військової допомоги для українського контрнаступу – нова зброя (зокрема, ATACAMS чи F-16) очікувалися безпосередньо від США, але був обраний обмежений формат із підготовкою пілотів і тільки у Європі. З другого боку, це Вільнюський саміт і його рішення, яке, як вважається, затверджував особисто президент Дж. Байден.
- У нас немає союзників у класичному розумінні. Ми маємо партнерів, але не маємо офіційно оформлених союзників.
- Занепокоєння викликають дискусії про те, «що не існує взагалі гарантів безпеки». В них фактично прирівнюються будь-які моделі безпекової допомоги до гарантій безпеки як члену НАТО
- Для влади переадресування відповідальності на західних партнерів за завершення бойових дій чи будь-яких переговорів може видатися дуже електорально принадливим варіантом
- У значної частини наший дісижнмейкерів не було довіри до західних партнерів, вони завжди ставилися до Заходу із певною переконаністю, що «щось десь вирішується без нас»
- Проблемою є західне сприйняття Росії, ризиків, пов’язаних з нею, і її майбутнього. Питання ведення бойовий дій на території РФ (руйнування аеродромів, об’єктів ВПК, інших воєнних цілей) залишається болючим навіть для прихильних до України представників західних еліт.
- Ще більш складне прийняття проблеми трансформації Росії, зміни правлячого там режиму, не кажучи вже про потенціальний її розпад. По суті, підтримка України у протидії агресії, ступінь надання озброєнь, інших видів допомоги залежить не від того, як західні еліти бачать майбутнє України, а від бачення ними майбутнього Росії.
- Можливі джерела євроскептицизму в Україні після війни. Перше – велика кількість посад в державному апараті, не в останній чергу в силовогих органах, це посади в рентоздобувному статусі. Це посади, в здобуття яких інвестують, щоб потім отримувати звичайний return of investment у вигляді тіньових доходів. Тому будь-які запроваджені в Україні євроінтеграційних правил будуть «бити по кишені» тим, хто вклався в ці посади, але тепер ризикує не отримати і втратити те, що вони очікували отримати для своїх інвестицій. Це буде велике таке потужне джерело опору конкретним євроінтеграційним реформам, і воно буде провокувати євроскептицизм в соціумі.
- Друге джерело в невмінні в управлінській культурі. Вводити європейські правила і не мати людей, які вправно ними користуються в достатній кількісті, ми отримаємо поганий результат і будуть винні правила, пов’язані із Європою та Заходом.
- І третє джерело, персональне – це Зеленський. Річ у тім, що Зеленський лідер харизматичний і вся політична підтримка тримається на ньому і його харизмі. Але для її підтримки потрібні постійні перемоги, йому потрібно постійно «накачувати» цю харизму. Будь-яка його невдача зменшує цей вплив харизми і виникають пустоти в політичному просторі, які можуть бути заповнені опонентами курсу на Захід.
- По закінченні війни Україна залишається на фронтирі – Росія нікуди не дівається, необхідна система безпеки і реагування на цю загрозу. Відповідно відбуватиметься мілітарізація країни. Це означає підтримку того, що можна називати вертикальним адмініструванням або тяжінням авторитарного стилю управління. Зараз чітко бачимо ми бачимо такі тенденції – концентрацію влади по адміністративній вертикалі.
- Після війни може зміцнитися політична альтернатива, яка акцентована на активному відстоюванні доцентрової української, світоглядно ідеологічної позиції такого спрямування. Радикалізація та посилення націоналізму може привезти до ізоляції або атомізації України.
- Структура українського суспільства дуже мінлива через війну і важко завбачити якою вона буде вже через ближчий рік. Потенційно може бути досить велика ніша для гіпотетичної проросійської партії.
- В останні роки перед повномасштабним вторгненням Росії в Україні розвивалося по суті два суспільства в одному на території однієї країни – з одного боку, спільнота, в якої чільні позиції займали цінності самовираження, з іншого – цінності виживання. Після 24.02.2022 очевидно відбулися зміни, але ми їх не можемо зараз адекватно заміряти. До ресентименту в бік Заходу більше прихильна друга велика група.
- Інформаційний простір України контролює влада і бізнес. І якщо вони матимуть складнощі при наближенні країни до ЄС і його стандартів, то цілком можуть розкручувати антиінтеграційні наративи. Для бізнесу таким подразником можуть стати умови вступу.
- Загроза зростання антиамериканських, в першу чергу, і антизахідних настроїв в суспільстві і в активній частині суспільства справді зросла. Це відбувається значною мірою через слабке реагування з американського боку на російські провокації та загрози. Якщо раніше суспільство і експерти критикували наш Офіс Президента чи МЗС за різкі дії по відношенню до партнерів, суспільство протидіяло антизахідним жестам, то під впливом тенденцій розчарування в реакціях США і Заходу таке налаштування буде міняться.
- Ми виходимо із очікувань, що походять із часів холодної війни – американці мають нам допомагати, бо ми є ворогами Росії, бо самі США теж. Тобто, ми бачимо в цьому ідеологічне протистояння. Але у американців немає такого бачення і вони не виходять з такого протистояння. Вони, ймовірно, оцінюють ризики, пов’язані з прямим зіткненням з росіянами, і це ключовий інтерес, який ними рухає. Тобто, антиамериканізм може виникати як наслідок неправильних очікуваннь від Америки.
- Існує загроза не стільки антизахідного ресентименту, скільки антиінтеграційного, який може постати і розвиватися на тлі завищених очікувань суспільства від європейської інтеграції
- Коли говоримо про загрози «орбанізації» України, то маємо враховувати не тільки риторику режиму щодо західних партнерів і США, зокрема. Це ще також сплеск патерналізму та популізму, на яких однойменний угорський режим тримається тривалі роки.
- В Україні запит на популізм і, ймовірно, патерналізм зростатиме. Тут особлива роль громадянського суспільства, яке, втім, включене в ці процеси. В суспільстві потяг до простих рішень все одно зберігся, навіть в тому суспільстві, яке мобілізувалося, яке розвинуло в собі такі горизонтальні зв’язки, яких ніколи не було, і явило собою світові колосальний приклад самоорганізації.
- Проросійська альтернатива, ймовірно, не буде відкритою і публічно декларованою. З великою ймовірністю вона маскуватиметься і саме під скепсис щодо Заходу, Європи, Євросоюзу. При цьому не відкидатиме Захід як такий, але критикуватиме його сучасні інституції і форми, наприклад, «брюссельську бюрократію». Провідниками цієї лінії претендують бути лідери думок, що набули авторитету в комунікаціях в соцмережах і які апелюють до міфу про «справжню Київську Русь».
- Ризики негативного сприйняття містить і стрімкий інтеграційний процес до Євросоюзу. Потрібен деякий час, європейцям, щоб вони синхронізувалися з нашою оптикою.
В дискусії було позначено такі можливості:
- Маємо сфокусуватися на двох речах. Передусім, початок переговорів з ЄС. Це дасть загальну рамку реформування і, зокрема, обмеження загроз сценарію «орбанізації» в Україні. По-друге, готуватися до Вашингтонського саміту НАТО
- Нам не тільки можна критикувати західних партнерів, але й необхідно. Але конструктивно. Бо якщо ми не будемо впливати на їхню позицію, зокрема і значною мірою через критику, через аргументований діалог, то ми програємо апріорі.
- В Європі, в яку ми прагнемо інтегруватися, теж є антиамериканські настрої, є євроскептицизм, є антиліберальні руха, які іноді навіть при владі, як в Угорщині. І в принципі, якщо ми стаємо європейською державою, то в принципі ми маємо бути готові, що в нашому суспільстві буде і якась подібна точка зору.
- Нам треба краще розуміти, які реальні тренди із Заходу приходять в українське суспільство і який відгук знаходять, що саме, як, чому в кого викликає незадоволення. Для цього потрібно мати адекватний соціологічний аналіз. Якщо ми будемо краще розуміти, зможемо краще протидіяти
- Треба враховувати, що єврокритицизм – це не є євроскепсис. Критики не є супротивниками європейського шляху України. Але вони можуть виступати пропустимо, за більшу суб’єктність України, за те, щоб рішення антикорупційних органів приймалося саме українці, щоб майбутній президент не їздив «на оглядини» в Європу, тому що байдуже, він сподобався чи ні, і т.д. Якщо таких критиків сприймати як противників, то Росія й інші будуть це використовувати.
- Одним із чинників, який може запобігати антизахідним ресентиментарним настроям є масова міграція в західні країни з України. Примушені війною до біженства в європейські країни українці вже є фізичною частиною західного світу і продовжують інтегруватися в нього.
