Упродовж 30 років Асоціація ЛГБТ «ЛІГА» є опорою для людей, які, шукаючи можливості бути почутими серед «своїх», знаходили ресурс боротися за видимість і власні голоси в неоднорідному українському суспільстві. Громадська організація пройшла шлях від камерних закритих зустрічей у Миколаєві до публічної діяльності у чотирьох областях. Від страху називати свої імена до готовності брати відповідальність за інших. Ця трансформація тривала роками й відбувалася через неприйняття, переслідування та втрати, але також через спільноту, любов, гідність і послідовну боротьбу за право бути собою.
Зараз «ЛІГА» знову проходить етап переосмислення. Попри війну, вимушені переміщення та травматичний досвід, команда організації продовжує підтримувати ЛГБТІК-спільноту та громадських активістів в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Києві та по всій Україні. У 2024 році команда допомогла 7 тисячам людей, серед яких внутрішньо переміщені особи та люди з інвалідністю, і продовжує шукати нові можливості ділитися ресурсами і досвідом.
Досліджувати новий відрізок свого шляху, який ще не завершений, асоціація розпочала як інституційний грантер проєкту «Імпульс». До 2027 року громадська організація матиме поштовх і підтримку для підвищення власної спроможності та стійкості, розширення діяльності як ресурсного центру і пошуку нових партнерств. Про відповідальність іти далі разом із тими, хто більше не хоче ховатися, ми поговорили з головою Асоціації ЛГБТ «ЛІГА» Олегом Альохіним. Публікуємо його розповідь у форматі монологу.
Кожен наш день – день відкритих дверей
Наш ранок починається з того, що ми відкриваємо двері офісу, біля якого нас уже чекають люди. Хтось прийшов уперше, хтось – уже знайомий. Хтось хоче поговорити, хтось – просто перепочити із чашкою чаю у дружній атмосфері. Останніми роками багатьом у спільноті не вистачало живого спілкування: елементарно говорити, слухати, бути поруч у безпечному просторі. Тож зараз кожен наш день – це день відкритих дверей.
Люди приходять із різними потребами. Комусь потрібно п’ять хвилин тиші. Комусь протестуватися або взяти контрацептиви. Комусь гуманітарна допомога. Комусь психолог чи лікар. А хтось просто хоче відчути, що він не один. Ми працюємо як точка опори: слухаємо, надаємо допомогу, проводимо лекції, підключаємо фахівців, перенаправляємо до партнерів, якщо самі не можемо закрити потребу. Це і є спільнота в дії.
Наші центри працювали так багато років. Проте після початку повномасштабного вторгнення наш звичний ритм життя розсипався. Те, що ми роками будували як турботливий, відкритий простір, опинилося під загрозою. Частина команди виїхала, ми втратили регіональні точки, з деяких міст довелося евакуювати людей. У певний момент мені здавалося, що життя зупинилося.
Звільнення Херсона стало для мене особистою точкою повернення надії: стало ясно, що життя триває, і ми зможемо зібрати організацію знову
Але минув час і з’явилися перші ознаки того, що ми як організація можемо вистояти. Одеса стала місцем, де робота не припинялася: там залишалися люди, які раніше були членами миколаївської спільноти, і життя ком’юніті тривало. Звільнення Херсона стало для мене особистою точкою повернення надії: стало ясно, що життя триває, і ми зможемо зібрати організацію знову. Ми відкрили офіс у Києві, відновили роботу в Миколаєві, повернули частину командної культури, частину духу. Але ми вже були іншими. І країна стала іншою. Разом із відновленням прийшло усвідомлення, що повертати все «як було» неможливо та й не потрібно.
Це був час переосмислити організацію, час нового імпульсу. Ми запитали себе: що у нас спрацювало? Що не спрацювало? Як нам змінитися, щоб стати сильнішими? Як відкрити соціальні ліфти для нових людей, щоб у асоціації з’явилася свіжа енергія? Ми почали з простого: слухати спільноту і знову давати людям відчуття другого дому, можливість відчути, що вони потрібні, що можуть реалізувати себе, що їхній голос важливий. Саме це стало для нас точкою відліку до нового етапу.
Ми стоїмо на плечах великої спільноти
Сьогодні до нас приходять «нові люди». Я саме так люблю їх називати. Не «молодь», бо йдеться не про вік, а про нову енергію, нове бачення, іншу оптику. І водночас повертаються ті, хто був із нами в Миколаєві багато років тому. Люди, які памʼятають нас із середини 2000-х, памʼятають перші квартирники, перші зустрічі для знайомств, перші спроби відкриватися місту, коли це було небезпечно.
Тепер люди приходять у до нас не ховатися, а творити. Вони не бояться діяти, пропонувати ідеї, вони готові брати відповідальність, вони дивляться вперед.
І от вони знову тут. Відновлюють ідеї, які колись працювали, відкривають кіноклуби, дістають старі архіви, показують новачкам відео та фотографії десятирічної давнини. Для організації це дуже важливо: у цих людей є інституційна памʼять. Вони памʼятають не тільки історію організації, а й сенси, з яких усе починалося. Ця памʼять допомагає нам пояснити новим людям, чому саме так ми працюємо, як ухвалюємо рішення, чому певні речі для нас принципові. Вони бачать, що нічого не виникає «з повітря» – ми стоїмо на плечах великої спільноти, яка робила цю роботу задовго до тепер. Нові люди приносять своє бачення, а старі волонтери дають контекст, і саме з цього поєднання народжується розвиток.
Мій власний шлях в асоціації теж почався двадцять років тому, у зовсім інших умовах. Я прийшов у 2000-му, коли про відкритість ще майже не йшлося. Ми працювали під псевдонімами, багато хто боявся називати свої імена. Тоді ми збиралися у маленьких просторах, проводили перші проєкти, будували перші контакти з іншими організаціями, формували елементарні правила безпеки. Для багатьох людей поява комʼюніті-центру для ЛГБТ у Миколаєві у 2004-2005 роках була справжнім проривом, бо вперше з’явився простір, де можна було бути собою без страху.
До 2014 року «ЛІГА» вже існувала як відкритий ком’юніті-центр, і перехід у публічність спричинив хвилю агресії. Офіс намагалися зламати, вибивали двері та вікна, обклеювали стіни наклейками, приходили групи агресивно налаштованих людей, у тому числі й підлітки з ножами, які вимагали «не дозволяти організації працювати». Міська влада не лише не захищала, а й зверталася до суду з вимогою заборонити нашу діяльність. Постійні погрози, спроби зриву заходів, тиск з боку проросійських груп та церковних структур створили атмосферу, в якій організація була змушена посилювати охорону, ставити камери, ворота, сигналізацію. Це був період, коли питання безпеки фактично визначало, чи «ЛІГА» зможе продовжувати роботу.
Сьогодні вже інше покоління ЛГБТ-людей, і це чудово. Вони вже не мають того досвіду постійної загрози, яку ми мали на початку 2000-х. У них немає страху, що вони не зможуть знайти місця, де можна просто зібратися, або що будь-яка публічна активність може закінчитися нападом. Це новий етап, і він дає нам сили. Бо тепер люди приходять до нас не ховатися, а творити. Вони не бояться діяти, пропонувати ідеї, вони готові брати відповідальність, вони дивляться вперед.
Поєднання цього нового погляду з нашою інституційною пам’яттю створює простір, у якому ми можемо рости далі. Разом ці люди формують те, що для нас є найціннішим – живу, відповідальну спільноту, яка мислить, памʼятає своє минуле і не боїться свого майбутнього.
Деякі обличчя ми вимушені блюрити навіть у некрологах
Але попри всі зміни, попри нові офіси, нових людей, нові можливості, багато проблем залишається. Частина спільноти все одно живе в умовах невидимості. Частина з них вимушена ховатися, навіть захищаючи нашу країну. Дехто повертається з фронту й розповідає нам історії, які дуже важко слухати. Дехто не повертається взагалі.
У нас був випадок, який я довго не можу забути. Один із наших колег, який певний час працював в організації, пішов служити і через три місяці загинув. Ми допомагали йому чим могли під час служби, збирали такмед. Ми були й на похованні. Після похорону батьки підійшли до нас і попросили: «Будь ласка, не говоріть публічно, що він був представником спільноти. Ми боїмося, що його пам’ять перекрутять».
Вони просили захистити не його життя – його вже не повернути – а його образ, його історію. Тому на нашому некролозі його обличчя залишилося заблюреним. І таких історій більше, ніж здається. На Національній ЛГБТІК-конференції ми показували ролик пам’яті: багато облич, різного віку, різних історій. Але з усіх лише двоє були відкритими за життя. Решта – тиша, невимовленість, страх бути «викритими» навіть після смерті. Це важко. Але це дає нам сили продовжувати.
Ми працюємо тут не тому, що це безпечно чи просто. У нас немає іншої України, у нас немає вибору окрім як боротися. Якщо наші території буде втрачено, місця для існування зокрема ЛГБТ-людей там не буде взагалі. Для російської системи ми – ідеологічний ворог. Це показав досвід Криму й інших окупованих територій. І тому велика частина нашої роботи – це про те, щоб Україна залишалася простором, у якому різні люди можуть жити, не ховаючись. Це реальна мотивація залишатися, боротися і не зупинятися.
Наша мрія – суспільство, яке не знецінює
Наші плани не просто про організаційний розвиток. Вони про те, як зберегти спільноту, як повернути людей. Як створити умови, щоб ті, хто виїхав до Європи, могли колись повернутися і знали, що тут їх не знецінять. Це наша щоденна робота і щоденна адвокація.
За ці роки ми багато працювали з державними й міжнародними структурами. Завдяки переговорам і міжнародним консультаціям уперше ЛГБТІК в Україні були визнані окремою групою в гуманітарному реагуванні системи ООН. Для мене особисто важливим кроком було те, що Генеральна прокуратура включила СОГІ/ЛГБТ-компонент до стратегії розвитку органів прокуратури на 2025-2028 роки. Це результат багаторічної адвокації й участі в експертних групах, де ми наполягали, що без розуміння цих тем система просто не працює.
Ми хочемо знову стати ресурсом і для спільноти, і для інших громадських організацій, які хочуть навчатися інклюзії
Ми також розробляли й адаптували навчальні модулі для поліцейських, як розслідувати злочини на ґрунті ненависті без додаткової шкоди для постраждалих. Підготували друге, оновлене до умов війни видання методичних матеріалів для лікарів про роботу з ЛГБТІК-людьми. Паралельно долучилися до формування нетравматичних протоколів розслідування сексуального насильства, пов’язаного з війною.
Це все не абстрактні «реформи», а фундаментальні речі, які поступово змінюють те, як працюють медицина, правосуддя й гуманітарна допомога в Україні. І це теж частина мрії – зробити так, щоб люди тут могли жити нормально, не думаючи щодня про ризики.
Проєкт «Імпульс» для нас – це можливість побачити себе з боку, визначити слабкі й сильні сторони, зрозуміти, яких людей треба залучати, і як виростити нове лідерство. Це шанс дати організації новий поштовх після пережитого. Ми хочемо знову стати ресурсом і для спільноти, і для інших громадських організацій, які хочуть навчатися інклюзії, працювати з різними групами, будувати взаємоповагу.
Наша мрія проста: суспільство, яке не відкидає і не знецінює. Де ЛГБТІК-люди не бояться повернутися додому. Де військові, які віддають життя, не повинні ховати свою ідентичність навіть після смерті. Де ненависть не визначає правила гри.
Я дуже хочу, щоб ми жили в суспільстві, яке розуміє: ненависть нічого не створює. Вона тільки руйнує. А любов може змінити цей світ. Любов завжди перемагає.
Матеріал підготовлено в межах Проєкту «Імпульс: розширення можливостей громадянського суспільства для стійкості та відновлення України», що реалізовується завдяки фінансуванню Норвегії (Norad) та Швеції (Sida), у партнерстві з Фондом Східна Європа.
