«Подолати імлу війни: яку модель безпеки маємо будувати в Україні»

5 лютого відбувалася зустріч Клубу відкритого суспільства на тему «Подолати імлу війни: яку модель безпеки маємо будувати в Україні», яку провів Міжнародний фонд «Відродження» у партнерстві ізSahaidachnyi Security Center

В російсько-українській війні стає все більш очевидно: навіть пауза у збройному протистоянні не означатиме безпеки – російські воєнні й «гібридні» загрози залишиться визначальним фактором для України. При цьому ресурсні обмеження стають дедалі жорсткішими, суспільна втома і недовіра до наявних правил гри зростають.

Вже недостатньо окремих стратегій, законів чи воєнних рішень. Необхідна спільна рамка – модель оборони України, яку суспільство, держава і військо розуміють однакого і згодні її триматися. Наразі такої домовленості немає. Є фрагментовані експертні візії, політичні позиції, військові практики, моральні імперативи – але немає визначених конттурів і зрозумілого маршруту від рішень сьогодні до безпеки завтра. Дискусії про майбутню безпеку України дедалі більше розриваються між емоціями, моральними настановами, політикою та вузькими професійними поглядами. Вони рідко верифікуються демографічною, економічною і військовою реальністю та майже не торкаються найскладнішого – суспільного договору війни: мобілізації, ротації, резерву, ролі цивільних і відповідальності держави.

Без чесної та зрозумілої моделі оборони держава ризикує втратити суспільну підтримку, ухвалювати ситуативні рішення і відкладати найболючіші питання «на потім» – коли їхня ціна стане ще вищою.

Дискусія відбувалася за правилами Chatham House – учасники зустрічі можуть вільно обговорювати її зміст за межами зібрання, але не можуть повідомляти, хто був присутній, та ідентифікувати належність висловлювань. Організатори Клубу систематизували ключові тези, які висловлювали учасники, залишаючи за собою право на їхнє редагування, що не торкається змісту і суті. Деякі тези, висловлені різними учасниками, можуть суперечити одна одній.

Під час дискусії було відзначено наступні тенденції та проблеми

•  Контекст війни змінив бачення майбутнього України. Не тільки з огляду на довгострокові наслідки війни, але й з огляду на необхідність налагодити життя в ній, яке б відповідало об’єктивним викликам, які залишатимуться надалі і на тривалий час.
• Проблема безпекової моделі для України – вже не суто військова, вона військово-цивільна: передбачає планування того, яким ми бачимо взаємодію всіх секторів суспільства, економіки, держави, локального і місцевого рівня, громадського і державного, бізнесового, з урахуванням тих викликів, які ми маємо і матимемо скоріше за все в майбутньому. Таку модель організації суспільства, яка з одного боку вбирає в себе всі висновки, які ми можемо винести з цієї війни, і дає нам  бачення на основі досвіду і знань, отриманих за період великої війни.
• Завдання стоїть зробити вектор розвитку країни узгодженим із тими загрозами, які ідентифікують і прогнозуються. Але при цьому не втратити «наші інстинкти демократичні, наші інстинкти європейські», наші наміри стати членами Європейського Союзу чи зберегти демократію. Фактично це завдання, які в сучасному світі ще ніхто не вирішував. 
• Наразі в Україні ми поки не проговорили, не проартикулювали ні безпосередню оборонну модель із врахуванням передусім військового компоненту – що це означає з точки зору засобів, що це означає з точки зору мобілізації, ротації, резерву і й інших питань, так і другої частини цього рівняння – суспільного договору, в якому б враховувалися суміжні сфери – соціальна модель, міграційна, демографічна, енергетичне політики і тощо.
• Якщо ми не будемо цю модель самостійно вибудовувати, за нас хтось це робитимуть інші. Міжнародні партнери схильні запаковувати нас в якісь їхні ментальні схеми, дуже часто порівнюючи з умовним досвідом – якимось корейським сценарієм, Ізраїлем, Афганістаном, фінським сценарієм, тощо.
• Модель безпеки в нас була сформована і сформульована в Стратегії національної безпеки і передбачала наші оптимальні побажання – сильну контрактну армію, членство в НАТО, захист ядерного щита Альянсу. Але неможливо було передбачити зміни, які трапилися. Зокрема, ті, які відбуваються в США. І які ставлять нові питання і завдання перед нашою моделлю оборони і стратегіями безпеки.
• Але навіть ця модель, яку ми мали все ж дала можливість вистояти 4 роки у повномасштабній війні із потужним ворогом, ядерною державою.
• Орієнтація на зовнішні гарантії безпеки виявилася хибною стратегією. Розрахунок на колективну оборону без створення власної автономної моделі воєнної стійкості став одним із чинників нинішньої вразливості. Першочерговим завданням є формування моделі не абстрактної безпеки, а практичної здатності вистояти й перемогти у війні.
• Стратегія суто оборонного стримування неефективна проти рівного або сильнішого противника. Історично «модель стіни» працює лише проти слабших ворогів; у конфлікті з технологічно й ресурсно співмірним супротивником вона веде до поступового виснаження. Потрібні кардинальні технологічні та організаційні рішення, здатні різко підвищити ефективність оборони.
• Країна має обмежене «вікно часу» для радикальних змін у моделі оборони. За збереження поточних тенденцій критичні проблеми можуть проявитися вже в найближчі роки. Відповіддю має стати прискорена технологічна трансформація оборони – зокрема роботизацію першої лінії оборони, що потребує значних інвестицій, і концентрація ресурсів на ключових воєнних пріоритетах.
• Показала свої переваги концепція стратегічної нейтралізації. Росія не досягла своїх цілей у Чорному морі не тому, що знищено всі її сили, а тому, що їх зробили нерелевантними для загальної стратегії. Цю ідею можна, хоча складно, масштабувати на суходіл і повітря. Успіхи в Чорному морі – скоріше «байпродакт»: були дрони, експериментували, досягли результату. Потрібен перехід до системної війни, коли виявляється система противника і ставиться завдання на комплексний вплив.
• Технологічна модернізація оборони не знімає залежності від людського ресурсу. На перехідному етапі впровадження нових технологій часто потребує ще більшої кількості підготовлених людей. Отже, людський фактор залишається центральним елементом оборонного планування.
• Розрив між амбітними цілями та обмеженими ресурсами вимагає радикальної зміни способів дії. Оскільки стратегічні цілі не можуть бути знижені, головний резерв ефективності полягає у трансформації інструментів і підходів до їх досягнення, а не лише у пошуку додаткових ресурсів.
• Для надскладних систем ефективнішим є не жорстке моделювання, а постійна адаптація на основі системного розуміння. За умов браку повних даних ключовим стає аналіз структури, динаміки та внутрішньої логіки системи, що дозволяє коректно коригувати дії без ілюзії точного прогнозування.
• Стратегування сьогодні суттєво ускладнене, враховуючи  постійну невизначеність, яка наростає. Але без цього неможливо. І, власне, стратегування – це не просто написання, а це постійне переслислення інвайороменту, наших слабких, сильних сторін. Наше стратегування – це визначення вектори, які вказують в сторону, в яку сторону ми рухаємося, а не сам процес руху.
• Стратегування в умовах війни вимагає поєднання антикризового управління з довгостроковим плануванням. Необхідно одночасно утримувати систему від колапсу і проєктувати майбутні моделі розвитку. Це потребує механізмів експертного тестування рішень, міжсекторальної співпраці та середовищ для спільного вироблення практичних рішень.
• Вихідною точкою безпекової політики має бути системний аналіз загроз. Невизначеність неможливо усунути повністю, але її можна суттєво зменшити через чітке визначення об’єктів захисту, національних інтересів і процесів їх досягнення. Лише після цього можливо формувати ефективні спроможності та інституційні рішення.
• До вироблення моделі чи нового суспільного договору необхідно провести оцінку наявної ситуації, моніторинг стану Україну в умовах нових загроз і їхньої динаміки. Тобто, щоб це було базовим питанням для аналізу подальших всіх рухів.
• В Україні бракує інституційного простору для вироблення та підтримки оборонних рішень. Аналітичні середовища, залежні від міжнародних донорів, традиційно мають обмежену підтримку в питаннях безпеки й оборони. Це звужує можливості для системної розробки, імплементації та моніторингу стратегічних рішень.
• Найбільшим джерелом небезпеки сьогодні є проходження сигналу між політичним класом і громадянами – як в Україні, так і в наших союзників. Влада думає категоріями виборів, живе в очікуванні, зберігає рейтинги і не виконує непопулярних, але необхідних речей (військова реформа, мобілізація). Західні політики теж розуміють загрозу, але бояться передавати цей сигнал своїм громадянам – «давайте не в мою каденцію»
• Система ворога крихка і непрозора й важко передбачити часовий горизонт її руйнування – можуть бути десятиліття, а можуть і кілька місяців. Завершення війни залишається за обрієм подій. Ми не знаємо, що буде і не можемо планувати. Але ми можемо знати, які ми туди прийдемо і з ким.
• Україна сьогодні  тримається на силовиках і на частково на регіональних елітах, які прийняли для себе рішення, що їм краще жити з державою Україна, ніж з державою Росії. Силовики, в свою чергу, поділяються на дві великі групи – ті, що підконтрольні Офісу президента і т.зв. «антикорупціонерів». І ці групи конкурують між собою за вплив, за можливість мати «свого силовика»
• Багато ініціатив, які вже реалізуються на рівні держави, окремих відомств, міністерств, на рівні громад, але користуються різними термінологічним апаратом, різними підходами. І результати, які отримуються потім, поєднати або важко, або взагалі неможливо

• Україна досі тримається завдяки якості людського капіталу. Інвестиція в нього – ключовий елемент суспільного договору: – Освіта: Реформа ЗНО підвищила середній IQ українців, відсоток студентів технічних спеціальностей і – що важливо – відчуття власної гідності. Україна має робити протилежне до ЄС, де йде системне скорочення математичної та технічної освіти.  Середній клас: єдина якість податкової політики вимірюється наявністю відсотка середнього класу. Перші 2–3 роки війни українці скидалися на армію, бо було що скидати. Цінність внеску: Підкреслена цінність тих, чий вибір і ризик забезпечили можливість жити у своїй країні – аж до знижених податків для ветеранів.
• Людський ресурс є головним обмеженням обороноздатності. Система поповнення військ не компенсує втрат за якістю й підготовкою, що призводить до виснаження підрозділів і зростання внутрішніх кризових явищ. Першочерговим завданням є зупинка втрати кадрового потенціалу та стабілізація людської основи війська.
• Ситуація, коли підрозділам бракує базової техніки, тоді як у країні фіксується рекордний імпорт елітних автомобілів, свідчить про те, що значна частина суспільства не сприймає війну як екзистенційну. Без реальної загальнонаціональної мобілізації ресурсів говорити про стійку оборонну модель неможливо.
• Попри втому й невизначеність, у суспільстві зберігаються базові передумови для мобілізації. Значна частина громадян вірить у спроможність держави вистояти, раціонально оцінює складність ситуації та зберігає ідентифікацію з Україною. Проблема полягає не у відсутності патріотизму, а в небажанні вступати у довгострокові відносини з державою.
• Проблема мобілізації є симптомом ширшої системної кризи у відносинах між державою та суспільством. Вона не зводиться до технічного перерозподілу ресурсів, а відображає якість інституційної взаємодії. Рівень мобілізаційної готовності прямо залежить від того, як функціє система управління і наскільки вона сприймається громадянами як легітимна.
• Ключовою перешкодою є дефіцит довіри та суб’єктності у взаємодії з державою. Громадяни не готові сприймати себе як ресурс, яким можна розпоряджатися примусово. Трансформація суспільства за останні десятиліття посилила запит на суб’єктність і партнерські відносини з інституціями, а не на патерналістську модель.
• Переважання примусу як відповіді системи поглиблює кризу мобілізації. Силові та стигматизуючі практики не створюють стійкого ефекту й демонструють інституційну слабкість. Необхідна трансформація державної логіки – від управління через тиск до моделі, що визнає громадянина активним суб’єктом, здатним до добровільної участі.
• Акцентування інвестицій у людський капітал без паралельного розвитку соціального капіталу може призводити до «брейн-дрейну». Розвиток окремих індивідів без інвестування в якість їхньої взаємодії послаблює системну згуртованість, адже соціальний капітал визначається саме якістю зв’язків і кооперації між людьми.
• Неообхідна деколонізація мислення. 30 років під мантрою меншовартості – чекали мудрості з-за кордону. Наслідок: кожен наступний уряд нищив зроблене попереднім, бракувало тяглості між інституціями. Якщо закласти в суспільний договір елемент відсутності меншовартості – прийдемо до переосмислення власної ролі як держави.
• відчуття того, що Україна – це наша власна справа, що внесок кожного зіграв вирішальну роль  потрібно далі в суспільному договорі закріпити. І, зокрема, у вигляді податкової політики.

• Україна перебуває в глибокій управлінській (а не лише політичній) кризі. Політична криза вирішується заміною персоналій, управлінська – вимагає системних змін. Система підготовки управлінських кадрів зруйнована – особливо в секторі безпеки.
• Управлінська криза має системний характер і пов’язана з руйнуванням школи стратегічного управління. В Україні зруйнована цілісна система підготовки управлінських кадрів, особливо у секторі безпеки. Домінування об’єктно-орієнтованого підходу замість управління процесами призводить до повторюваних управлінських «аварій» і підвищує рівень невизначеності.
• Головний виклик полягає не у формуванні концепцій, а в їх практичній реалізації. Українське експертне середовище добре артикулює проблеми, однак бракує конкретних, імплементованих пропозицій, придатних для негайного використання владою. Особливо це стосується сфери мобілізації, де критика не завжди супроводжується операційними рішеннями.
• Державна служба після лютого 2022 все ж продемонструвала інституційну стійкість і є ключовим елементом функціонування держави у кризі. Попри суспільну критику політичного класу, саме державні службовці забезпечили безперервність управління з перших днів повномасштабної війни. Міжнародні оцінки підтверджують відносно високий рівень спроможності українського публічного управління.
• Війна відкрила унікальне «вікно можливостей» для структурної перебудови держави. Руйнування старих секторів створює шанс не відтворювати застарілу економічну і не лише модель, а закласти нові параметри розвитку. Водночас висока залежність від зовнішніх партнерів і інерція відновлення за старими шаблонами становлять стратегічний ризик.

• Інвестиції в освіту, зокрема оборонно-громадянську, мають довгостроковий стратегічний ефект. Успішні освітні реформи демонструють, що кооперація держави, громадянського й ветеранського секторів здатна змінювати ставлення суспільства до служби й формувати майбутній кадровий резерв.
• Дефіцит системної управлінської освіти обмежує здатність мислити на рівні всієї державної системи. Україна демонструє високу ефективність на рівні окремих ініціатив і підсистем, але бракує інституційної традиції підготовки управлінців, здатних формувати цілісне бачення розвитку. Останній раз успішна управлінська освіта на рівні всієї системи існувала в Могилянці за часів Гетьманщини. Управляють об’єктами замість процесів – що призводить до системних «аварій».
• Україна досі тримається завдяки якості людського капіталу. Інвестиція в нього – ключовий елемент суспільного договору: – Освіта: Реформа ЗНО підвищила середній IQ українців, відсоток студентів технічних спеціальностей і – що важливо – відчуття власної гідності. Україна має робити протилежне до ЄС, де йде системне скорочення математичної та технічної освіти.  Середній клас: єдина якість податкової політики вимірюється наявністю відсотка середнього класу. Перші 2–3 роки війни українці скидалися на армію, бо було що скидати. Цінність внеску: Підкреслена цінність тих, чий вибір і ризик забезпечили можливість жити у своїй країні – аж до знижених податків для ветеранів.

• Агресія РФ остаточно зруйнувала концепцію неподільності безпеки. Для України таку безпеку не може тепер гарантувати і в ближчу історичну перспективу, можливо десятиліттям, ми опиняємося концептуальному такому полі подільності безпеки. Нам треба шукати коаліції.   Очевидно, найбільш природна для нас коаліція могла би бути у  конфігурації Нордік, Балтік, Slavic.
• Ізраїльська модель Україні не підходить. Це абсолютно інша історія у зв’язку з стратегічними відносини Ізраїля із США. У нас таких відносин нема і спроби натягнути ізраїльську модель не виправдані
• Потрібне стратегічне переорієнтування на країни Північної Європи та Балтії. Попри потенціал оборонного партнерства з цими державами, рівень української експертизи щодо них залишається низьким. Розширення знання про ці суспільства є передумовою для формування нових альянсів і просування українських безпекових продуктів.
• Повернення до довоєнної «нормальності» неможливе; потрібне стратегічне планування нової реальності. Орієнтація на короткі дедлайни не відповідає характеру змін у глобальній безпеці. Необхідно вибудовувати нову модель взаємодії з Європою та світом, виходячи з довгострокової трансформації міжнародного порядку.
• традиційні безпекові архітектури втрачають надійність, що вимагає пошуку нових форматів союзів. Європейські еліти дедалі більше усвідомлюють крихкість існуючих гарантій і переходять до практичних кроків – розвитку власних оборонних спроможностей та прямих партнерств з Україною, у тому числі поза формальними   структурами.
• Україна має позиціонувати себе не як отримувач допомоги, а як донор європейської безпеки. Захист Європи здійснюється значною мірою за рахунок українських ресурсів і втрат, тому цей внесок повинен бути чітко артикульований і конвертований у системні політичні та економічні домовленості з нашими партнерами.
• Український воєнний досвід і технологічна експертиза є стратегічним ресурсом, який має системно монетизуватися державою. Безпекові знання, інструкторські практики та оборонні технології можуть стати важливим експортним активом. Для цього потрібні інституційні механізми, що дозволять державі організовано продавати цю експертизу, а не залишати її в межах розрізнених приватних ініціатив.
• Останнім часом серед наших західних партнерів виразнішим стає наратив: «українці «і так такі кіброги», «ви все зможете», формується очікування, що ми що вистоїмо завжди і за всіх умов.
• Врахуємо три головні рівні існування західного світу: вищий – стратегічні інститути, люди, які генерують концепції, але не несуть відповідальність; середній – провідні політики, глави держав та урядів, міністри, які беруть і застосовують якусь із сформованих концепцій і несуть відповідальність за це; нижчий – інституції, що реалізують дорожні карті і займаються полісімейкінгом; рефлексивно реагують на ситуації динамічного світу. В цій рамці Україна справляється як держава, з частиною комунікації і частково, «нижчому рівні», – з частиною реалізації тих чи інших дорожних карт, які нам спускають західні партнери. Нам треба якось починати формувати власні стратегії, звісно, долучаючи різні спільноти.
• Щодо сприйняття України і нашого супротиву агресору серед союзників ми мали три основних наративи:
• «Герої» – відстороненість і захоплення, зноачною мірою формальну.
• «Жертви» –відстороненість і співчуття, від яких є схильність відкупитися.
• «Ресурс» – єдиний функціональний, на який можна орієнтуватися, хоча він і некомфортний: Українавіддає свої біль, кров, страждання як ресурс для європейської безпеки.
• Виявилося, що «єдині дорослі в кімнаті – це ми», сьогодні ми фактично єдині у світі, хто усвідомлюємо, що насправді відбувається і живемо і боремося в цьому. Але це вже не так радує, як лякає: ми про себе знаємо, що не ідеальні, а виявляється, що ми єдині, хто взагалі розуміє, що таке цей «новий світ».

• Українське громадянське суспільство сьогодні не сформувало свого колективного запиту на стосовно моделі оборони і безпеки. Під час війни громадянське суспільство прийняло позицію «не будемо критикувати» – і багато чого перемістилося в тіньові сфери. Для цього треба узгодити відповіді на складні питання, зокрема, про боротьбу із корупцією.
• Громадянське суспільство не ходить строєм. Watchdog – одна з важливих, але не єдина і не стрижнева функція. Головний посил – бути співтворцем, власником своєї держави.
• Громадянське суспільство не є ієрархічною структурою й не зводиться до однієї функції. Його сила полягає в різноманітті ролей і ініціатив, де кожен учасник діє відповідно до власної компетенції та мотивації, поєднуючи контрольні, партнерські й творчі форми участі в житті держави.
•  Ключова роль громадянського суспільства – бути співтворцем держави, а не лише контролером. Громадянська участь означає спільну відповідальність за розвиток країни, включно з напрацюванням рішень, швидким аналізом державних ініціатив і публічним формуванням позицій.
• • Ефективність громадянського сектору ґрунтується на визнанні цінності різних форм діяльності. Професійний контроль, експертна співпраця з державою та інші моделі участі не суперечать одна одній, а доповнюють спільну екосистему громадянської дії.
• Партнерська взаємодія держави й громадянського суспільства створює нову якість довіри та ефективності. Спільне формулювання цілей і кооперація у їх реалізації – зокрема у процесі європейської інтеграції – показали, що така модель дозволяє досягати системних результатів. Розвиток цивільно-державних механізмів взаємодії підвищує загальну стійкість системи.
• Суспільство має взяти на себе активнішу роль у стратегічній комунікації. За умов слабкої державної комунікації саме громадянське середовище повинно стати носієм дорослої, реалістичної розмови про виклики війни й мобілізації, використовуючи свій колективний вплив і мережеві ресурси.
• Існує необхідність реформування Збройних Сил, Генерального штабу. Але це наразі непосильне завдання для Міністерства оборони. Існують складнощі для таких зусиль з боку президента і парламенту. І саме тут важливою і впливовою може стати роль громадянського суспільства.
• Досвід Української миротворчої школи, яка з 2014 працює з громадами, передусім із прифронтовими, показав люди попри всю складність ситуації і велику невизначеність, яку ми зараз маємо, почувають себе набагато впевненіше, коли вони починають не просто виживати, але планувати. Коли стало зрозумілим, що війна надовго, люди втомилися просто очікувати, і виник великий попит на роботу з майбутнім. Робота із майбутнім громад є важливим компонентом нашої резистентності.
• Для громадянського суспільства серйозним викликом може стати різність досвідів, які вже є в Україні і які продовжують роз’єднувати наше суспільство. З цими різними досвідами  треба працювати, зближувати їх, створювати  певний  єдиний наратив цих досвідів, не принижуючи і не зменшуючи досвідку кожного. 

• Важко говорити про суспільний договір в стані війни без загальної мобілізації, без розуміння що наступні 50-100 років нам всіх треба буде воювати. Треба починати займатися цим просвітництвом, донесення, думати як в той же момент повернути людей із-за кордону.
• Провідні підрозділи мають свій корпоративний майндсет, який є потреба «підіймати нагору».
• Центр Разумкова розробив проєкт «Сек’юритизація державної політики та суспільства в Україні», де сек’ютиризація розглядається як збалансований режим за всіма сферами життєдіяльності і за будь-яких умов, але з головним пріоритетом – національна безпека. В процесі виявили проблему єдності понятійного апарату та методологій досліджень і дискусій.
• Після важких ударів по українській енергосистемі в зиму 2015-2026 від наших партнерів нам потрібні додаткові ресурси, і ресурси як фінансові, так і ресурси, те, що загалом називається технічна допомога в прямому сенсі цього слова
• Проблеми із енергетикою і теплопостачанням наступної зими можуть викликати велику хвилю міграції, як за кордон, так із великих міст, що послабить втому числі оборонні можливості.
• Не панацея, а один з потужних засобів підвищення нашої резистентності в суспільстві – це свідомі інвестиції в соціальний капітал. Маються на увазі стимули для горизонтальної взаємодії, які вводяться в суспільство: є бонус, ви не можете взяти цей бонус індивідуально, тільки об’єднавшись з кимось. Ви не можете взяти бонус одною громадою, тільки об’єднавшись з кількома громадами. Не можете взяти бонус з одною школою, тільки об’єднавшись з кількома школами. Це можна розвивати на рівні освітньої, регуляторної, фінансової політики, прибираючи перешкоди такої горизонтальної взаємодії
• Коли американці закладали «2–3 тижні» – це не вигадка, а прораховані моделі з безліччю параметрів. Україна вистояла – значить, є щось, що не можна закласти в комп’ютер: горизонтальні зв’язки, мотивація, внутрішній порив, жертовність. Треба їх ідентифікувати і враховувати для нової моделі оборони.
• Має бути підкреслена цінність внеску. шляхом податкової, освітньої, медичної і інших політик. В новому суспільному договорі  мусимо дати високу оцінку тим, чий власний вибір, ризик життя і здоров’я привів до того, що ми далі маємо можливість жити в своїй країні, як ми живемо. . Зокрема, через знижених податкових ставок для ветеранів війни тощо.
• Ключ до мобілізації – використання внутрішніх ресурсів системи та довгострокове стратегічне мислення. Суспільну мобілізацію слід будувати на чесному усвідомленні тривалості загрози та на системному пошуку прихованих ресурсів усередині держави. Необхідний перехід до багаторівневої, стратегічної логіки планування, що передбачає активну й проактивну модель дій.
• Війна вимагає всеосяжної мобілізації та мілітаризації ключових секторів. Критична інфраструктура й економіка мають інтегруватися в логіку оборони, використовуючи кризу як шанс для структурної модернізації – зокрема для децентралізації енергосистеми та підвищення стійкості держави.
• Ефективне стратегування неможливе без візійного виміру. Орієнтація виключно на наявні ресурси й загрози є недостатньою; стратегія повинна виходити з уявлення про бажане майбутнє, яке генерує енергію для пошуку нових ресурсів і рішень.
• Потрібен перехід від широких обговорень до сфокусованих робочих форматів. Наступним кроком можуть стати тематичні робочі групи й презентаційні формати, що дозволять зіставити наявні напрацювання, виявити прогалини та сформувати практичні напрямки дій.