Культура має здатність працювати як інструмент підтримки, взаємодії та змін у кризові часи. Кожен культурний проєкт — це спосіб осмислення реальності та спільного пошуку опори. Баланс між різними формами — кіно, літературою, документуванням — дозволяє працювати з досвідом війни на різних рівнях і для різних авдиторій. Ми запросили режисерку Ірину Цілик поговорити з учасниками Лабораторії стійкості про «суперсили» культури під час війни. Нижче — конспект цієї розмови.
Хто така Ірина Цілик
Початок режисерської кар’єри Ірини Цілик збігся з оновленням українського кінематографа та появою державної підтримки для молодих авторів. Перші короткометражні фільми, зняті за кошти Держкіно, стали її входом у документалістику. У співпраці з волонтеркою Марією Берлінською був реалізований проєкт про жінок у Збройних силах України: три режисерки зняли серію історій про військовослужбовиць у різних ролях, чия реальна служба не відповідала формальним посадам. Ці фільми спричинили публічну дискусію про права жінок у війську, вплинули на розширення переліку дозволених посад і мали міжнародне продовження через покази та зустрічі в Канаді й США.
Важливим етапом став повнометражний документальний фільм «Земля блакитна, наче апельсин», над яким команда працювала протягом року. Стрічка розповідає історію матері та чотирьох дітей із Донеччини, які живуть у прифронтовій зоні й зберігають оптимізм і творче життя через музику та кіно. Успіх на Sundance та участь у понад 150 міжнародних фестивалях перетворили цю історію на приклад культурної дипломатії, що дозволив світовій авдиторії побачити Донеччину поза стереотипами новинних зведень.
Ігрове кіно для Ірини Цілик є ще одним способом говорити про війну й пам’ять через особисті та універсальні сюжети. Фільм «Я і Фелікс», знятий за романом її чоловіка Артема Чеха, має напівавтобіографічний характер і поєднує тему війни з історією дорослішання у 1990-х. Центральною постаттю є ветеран Афганістану, який стає для головного героя наставником. Важливість цієї роботи полягає в опосередкованій розмові про війну — через сімейну пам’ять, дитинство та міжпоколіннєві стосунки.
Її новий проєкт «Червона зона» розширює можливості документального кіно через формат документальної анімації. Ірина Цілик буде працювати над ним протягом наступних двох років. Це — стрічка про реальність сучасної війни у великих українських містах, зокрема в Києві, показуючи його як живу європейську столицю, де буденність співіснує з ракетними обстрілами.
Паралельно з кіно Ірина Цілик працює з літературою як інструментом культурної присутності: від видання Awesome Ukraine для іноземної авдиторії та дитячих книжок до поетичної збірки «Тонкий лід» і книги «Мандрівочка» про українські міста.
Культура як інструмент опору та проживання досвіду
Війна безпосередньо торкається культурної спільноти й щороку забирає дедалі більше людей. «Пам’ятаю цьогорічне відкриття кінофестивалю «Тиждень кінокритики» в Києві. Тоді під час показу зробили хвилину мовчання і пустили фото загиблих українських кінематографістів. І я зрозуміла, що там дуже багато моїх друзів та знайомих, і щороку цей список довшає», — розповідає Ірина Цілик.
Ці втрати не обмежуються однією сферою — вони є в усіх галузях мистецтва й накопичуються протягом понад одинадцяти років війни. Попри певну адаптацію суспільства, ця реальність залишається ненормальною та виснажливою.
У відповідь на щоденні трагедії культура працює як спосіб проговорення досвіду і внутрішнього утримання спільноти. Книжки, фільми, поезія стають мовою, якою люди культури намагаються осмислити теперішній момент і водночас винести його за межі України. Це постійний баланс: між чесною розмовою про війну й небезпекою бути зведеними до образу жертви в очах зовнішніх авдиторій. Правила цієї комунікації змінюються — те, що було доречним у 2022 році, потребує переосмислення сьогодні.
Попри відчуття безсилля перед фізичним насильством, культура залишається інструментом опору. «Культура не захищає від ракет, але зберігає ідентичність, пам’ять і голос», — говорить Ірина Цілик. Українська культура має довгу історію спротиву колоніальному стиранню — саме через неї формувалося уявлення про Україну як окрему спільноту, навіть коли світ сприймав її як частину російського культурного простору. Сьогодні, у контексті війни, ці «суперсили» культури знову проявляються: вона допомагає Україні бути видимою як самостійна культура й суб’єкт на міжнародній арені, а не як тінь іншої імперії.
Культура також відіграє важливу роль у реабілітації та відновленні, зокрема в роботі з ветеранами. Поезія, творчі зустрічі та спільні читання допомагають проговорювати пережитий досвід, знаходити мову для травми й відчувати, що тебе розуміють. Навіть якщо тексти не є «досконалими» з літературного погляду, сам процес висловлювання і впізнавання досвіду іншими має велику цінність.
Культура в контексті дипломатії та репрезентації
Уявлення про країни значною мірою формуються через культуру — книжки, фільми, мистецтво. Україна поступово вибудовує власну культурну присутність у світі, водночас долаючи брак досвіду, інструментів і підготовки. Сьогодні це вимагає активного переосмислення української ідентичності та наративів, які десятиліттями формувалися в тіні імперських міфів.
Попри складнощі, якість міжнародного діалогу змінюється. Якщо раніше українські митці часто стикалися з упередженістю та зверхністю, то нині дедалі частіше це розмова на рівних. Зростання інтересу до української мови, книжок і контексту, зокрема на міжнародних книжкових ярмарках, свідчить про поступове формування сталого інтересу до України як самостійного культурного суб’єкта. «Коли я минулого року була на книжковому ярмарку в Лейпцигу, то побачила трьох німців, які просили книги українською, бо зараз самостійно її виключають, — згадує Ірина Цілик. — Таких іноземців зараз багато, це зворушує і надихає».
Важливу роль у цьому відіграє послідовна робота українських культурних інституцій. Хоч її результати не завжди помітні одразу, присутність українських авторів і проєктів на ключових міжнародних подіях — зокрема на Франкфуртському книжковому ярмарку — означає перехід від епізодичної участі до системної взаємодії. Саме сталість і стратегічність дозволяють українській культурі вбудовуватися в європейський контекст і бути в ньому впізнаваною навіть за обмежених ресурсів.
Вихід на міжнародні платформи — фестивалі, ярмарки, університети — є не лише презентацією українського продукту, а можливістю повноцінного діалогу. Йдеться про включення України в європейські культурні мережі через людей та інституції, здатні працювати з локальними контекстами й виступати посередниками між культурами. Такий підхід дає змогу не просто бути присутніми, а бути зрозумілими й почутими.
Одним із ключових інструментів цього процесу стають міжнародні колаборації. Копродукції на кшталт фільму «Червона зона», створеного у співпраці України, Франції та Люксембургу, показують модель партнерства, засновану на взаємному обміні: європейські команди приносять досвід, інституційну підтримку й ресурси, українська сторона — власні історії, чутливість до контексту та іншу оптику. Так формується спільний культурний простір, у якому поєднуються різні традиції та способи бачення.
Робота в міжнародних командах потребує постійного перекладу українського контексту — від історичних передумов до щоденних реалій. Водночас цей процес є взаємним: пояснюючи себе, українські митці краще розуміють інші культури, відрізняють універсальне від локального й знаходять точки перетину, на яких і вибудовується справжній діалог.
Окремим викликом залишається ризик зведення образу України в міжнародних проєктах виключно до теми війни. Хоча війна є визначальною частиною теперішнього контексту, для повноцінного діалогу важливо показувати Україну багатовимірною. Історії про дітей, родину, дорослішання чи повсякденний досвід, навіть за опосередкованої присутності війни, дозволяють іноземній авдиторії бачити Україну не лише як об’єкт співчуття, а як живу культуру, здатну говорити універсальною мовою.
Боротьба з російською пропагандою на міжнародному рівні
«У нинішніх умовах бойкот російської культури як єдиний аргумент уже не є достатнім інструментом протидії, — стверджує Ірина Цілик. — Українські митці змушені самі активно працювати з міжнародною авдиторією, пропонуючи власні історії та пояснюючи контекст війни». Кіно й література стають ключовими засобами культурної дипломатії: участь у фестивалях майже завжди переходить у розмову про політику, і там, де є готовність слухати, цей простір необхідно заповнювати. Водночас це означає велику відповідальність — говорити не лише від свого імені, а фактично представляти українську культуру, часто без системної інституційної підтримки.
На цьому тлі Росія послідовно використовує культуру як інструмент пропаганди й впливу. Образ «великої російської культури» продовжує відкривати їй двері на міжнародні платформи, де культура нерідко сприймається як сфера «поза політикою». Саме в цьому криється ефективність м’якої пропаганди: імперські та виправдовувальні меседжі вбудовані в художні твори й подаються як «інший погляд» на війну, зокрема через повернення російських фільмів на міжнародні фестивалі.
У такій ситуації українська культурна присутність постійно балансує між необхідністю чесно говорити про війну та ризиком бути зведеною до образу жертви в очах зовнішніх авдиторій. Комунікаційні стратегії змінюються: те, що працювало у 2022 році, сьогодні потребує перегляду, аби не втратити голос у складнішому й конкурентнішому середовищі.
Додатковим викликом залишається глибоко вкорінений вплив російського культурного лобі в західних інституціях, зокрема в університетах США та Європи. Багаторічна домінанта російської культури в межах слов’янських студій означає нерівні стартові позиції для України, а поява курсів з української мови та культури часто супроводжується опором і внутрішніми конфліктами. Це ще раз підкреслює, що протистояння російській пропаганді в культурній сфері — це тривала й системна робота в умовах жорсткої конкуренції за видимість і право бути почутими.
Як культура створює простір для діалогу всередині країни
Сьогодні українське суспільство живе без простих і однозначних відповідей, у стані глибокого виснаження, що накопичувалося роками війни. У цій ситуації особливо важливо не втратити відчуття сенсу й зберегти здатність уявляти майбутнє, навіть якщо слово «перемога» звучить важко й невпевнено. Її форма може відрізнятися від колишніх уявлень, але сам факт тривалого спротиву, витримки та взаємної підтримки вже свідчить про внутрішню силу суспільства.
Патріотичний пафос, органічний у 2022 році, сьогодні часто викликає напруження або відторгнення. Культура тонко реагує на цю зміну настроїв, переходячи до тихої, чесної розмови. Особливу роль у цьому відіграють поезія та інші камерні форми, які дають мову для складних і суперечливих емоцій, допомагають впізнати власний досвід у словах іншого й відчути, що ці переживання поділяють багато людей.
Попри спільність війни, українці проживають дуже різні, часом непорівнювані досвіди втрати й виживання. Культура стає простором зустрічі між цими досвідами — через книжки, тексти, усні історії та публічні розмови. Вона не знімає болю, але створює можливість для наближення до розуміння іншого, дає право говорити й бути почутими, що особливо важливо в моменти емоційного виснаження.
Внутрішній культурний діалог не менш важливий, ніж розмова із зовнішнім світом. Україні необхідно проговорювати себе зсередини — ставити спільні запитання про ідентичність, напрям руху та майбутнє. «Десять років тому, у зв’язку з роботою, я почала більше їздити Україною. Тоді в мене було враження, що наші регіони не знають одне одного і мають багато упередження про інших. Зараз культура допомагає зшивати цю різницю досвідів, будувати спільну реальність», — говорить Ірина Цілик.
Сьогодні українська поезія переживає помітний розквіт: ще двадцять років тому вона була нішевою, а тепер популярна серед молоді по всій країні як спосіб говорити й шукати спільну мову. Важливою є й культурна децентралізація, коли події відбуваються не лише у великих містах, а ініціюються місцевими ентузіастами. Історії на кшталт дівчини з села на Харківщині, яка після поїздки на виставку створила у гаражі простір для місцевих фотографів, або повні зали на показі «Я і Фелікс» у Харкові попри безпекові ризики, свідчать про живий внутрішній запит на культуру та її здатність підтримувати суспільний діалог усередині країни.
Культура як інструмент фіксації
Одним із ключових викликів війни залишається збереження пам’яті. Людська пам’ять коротка, особливо в умовах тривалого стресу й постійної небезпеки. Події, що відбуваються на окупованих територіях і поблизу лінії фронту, потребують фіксації вже сьогодні — інакше з часом вони будуть спрощені, витіснені або переписані. Документування локальних досвідів є завданням не лише держави, а й громад, які мають власні історії, своїх людей і свої форми пам’яті, навіть якщо їм бракує ресурсів.
Важливою формою такої фіксації можуть бути книжки, друковані серії, збірки історій про конкретних людей — не канонізовані переліки «видатних», а множинні, відкриті наративи, створені самими громадами. Кількість цих історій не має меж: з плином часу їх лише більшатиме. Саме через персональні свідчення формується відчутна, жива українська ідентичність — така, яку можна прочитати, побачити, передати далі.
Наші вороги добре розуміють силу фіксації й пам’яті. На окупованих територіях цілеспрямовано насаджується інша ідентичність, а люди, які працюють із сенсами — вчителі, журналісти, письменники, — перебувають у зоні особливого ризику. Так було і в попередні століття. Показовою є історія письменника Володимира Вакуленка, який під час окупації вів щоденник, фіксуючи те, що відбувається довкола і всередині нього. Він заховав ці записи в землі, аби зберегти їх. Після вбивства письменника росіянами його записи знайшла і видала Вікторія Амеліна. Пізніше вона також загинула через російську агресію, в її будинок влучила ракета. «Це замкнене коло втрат. У цій історії багато символізму: пам’ять іноді доводиться буквально «поховати», щоб передати її майбутньому», — підсумовує Ірина Цілик.
Фіксація досвіду — одна з ключових «суперсил» культури. Саме тому ХХ століття має так багато білих плям: мовчання часто ставало способом виживання на окупованих територіях. Водночас завжди існували інтелектуали й митці, які продовжували говорити, навіть ризикуючи життям. Їхні повідомлення дійшли до нас — іноді через інакомовлення, символи, непрямі жести. Завдяки цій спадщині сьогодні ми маємо можливість аналізувати й осмислювати власну історію.
Сьогодні інформації значно більше — через інтернет і соціальні мережі, — але потреба у фіксації не зникла. Навпаки, зростає потреба в людях, здатних відрефлексувати події й подати їх так, щоб вони не розчинилися в потоці новин. Цю роботу виконують саме культурні діячі — не лише історики чи політики.
Пам’ять про війну стирається дуже швидко, часто через внутрішнє бажання не утримувати біль. Саме тому принципово важливо фіксувати досвід тут і зараз, навіть якщо повне осмислення прийде пізніше. Записані свідчення, тексти, вірші, особисті історії створюють основу для майбутнього розуміння того, що з нами відбулося, і не дозволяють цій реальності зникнути без сліду.
Отже, культура є інструментом присутності та захисту на міжнародних майданчиках, де російська сторона часто намагається політизувати будь-яку подію. Українські культурні голоси — особисті, чесні, засновані на реальному досвіді — протистоять цій риториці. Попри ризик ретравматизації, обережно й відповідально створені культурні практики здатні не лише говорити про війну, а й зцілювати, передаючи досвід і підтримку між людьми.
