Війна змушує українців по-новому осмислювати себе та своє місце у світі, а культура стає основою цього процесу. Попри те, що думки українців сконцентровані довкола війни, саме після повномасштабного вторгнення ми отримали багатократне зростання попиту на українську літературу, музику, кіно. В найтемніші часи українці продовжують тягнутися до світла.
Як саме література допомагає зберігати пам’ять, формувати нашу ідентичність та транслювати українські точки зору в світовий контекст? Про ці та інші питання говорили учасники дискусії Книга як фортеця: як культура стає щитом і джерелом стійкості в Україні», яку Міжнародний фонд “Відродження” організував в рамках Форуму розвитку громадянського суспільства.
У дискусії взяли участь: директорка Українського інституту книги Олександра Коваль, журналіст і публіцист Віталій Портніков, поетка й перекладачка Катерина Калитко, засновник мережі книгарень «Сенс» Олексій Ерінчак та програмна директорка Lviv Book Forum Софія Челяк. Модерувала обговорення менеджерка програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження» Радослава Кабачій.
Ми зібрали для вас найважливіші думки та цитати від учасників дискусії.
Українізація культурного простору як довготривалий процес
Процес українізації культурного простору в Україні розпочався задовго до повномасштабного вторгнення, ще після Революції Гідності у 2014 році. Війна ж стала каталізатором, який пришвидшив цей рух, охопивши всі сфери культурного життя. Віталій Портніков наголосив: “Ми не маємо виділяти книжку як щось окреме від культурного процесу. Це комплексний рух, який змінює нашу цивілізацію“.
Ще десять-п’ятнадцять років тому в українських книгарнях переважали російські видання. Українська література, якщо і була представлена, то мала вигляд невеликого підрозділу з “туземною” літературою. Сьогодні ситуація в Україні кардинально змінилася: українські книгарні, такі як мережа “Сенс”, стали форпостами культури.
До 2014 року половина репертуару в українських театрах була російською мовою. Частими гостями були трупи з Росії, які привозили далеко не найкращі свої постановки. Сьогодні ж українські театри представляють сучасну драму, переосмислюють класику, а їхні постановки часто стають популярними навіть за межами країни. “Український театр тепер є європейським театром, а не продовженням російських гастролей“, — наголосив Портніков.
Аналогічні процеси відбувались і в інших сферах: медіа, фільмів та їх дубляжу, використання мови в соціальних мережах тощо. Культурний простір поступово, але невпинно українізовується.
Олексій Ерінчак підкреслив, що сьогодні український ринок книг поступово починає конкурувати з іноземною літературою, завдяки появі якісних перекладів: “Довгий час у топах трималися виключно українські автори. Тепер з’являються іноземні книги з хорошими перекладами, які стають популярними, оскільки ми — частина західної цивілізації“.


Аналіз книжкового буму в Україні
В умовах війни інтерес до читання в Україні зріс, попри глобальний спад популярності книг у світі. За даними Українського інституту книги, відсоток людей, які щодня читають, поступово збільшується, тоді як у Європі та США цей показник падає через конкуренцію з цифровими технологіями.
Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, зазначила: “Книжковий бум в Україні пов’язаний із пошуком власної ідентичності. Люди хочуть зрозуміти себе, свою історію та культуру“. Вона навела приклад своєї сусідки, яка після вторгнення перейшла на українську мову і почала активно читати книги з української історії.
Інфраструктура книжкового ринку також демонструє динамічний розвиток. Додатково, з’явилися книжкові клуби та блогери, які активно популяризують читання і створюють культурний простір в інтернеті.
Зусилля держави також сприяють розвитку книжкового ринку. Програми підтримки перекладів, організація стендів на міжнародних ярмарках, а також введення квот на українську музику та контент створили умови для популяризації національної культури.
“Ми стоїмо на порозі книжкового буму, і наша задача — використати цей момент, щоб перетворити зростання інтересу до української книги на сталу тенденцію“, — підсумувала Коваль.
Олексій Ерінчак, засновник мережі книгарень “Сенс”, розповів про динаміку розвитку українського книжкового ринку, який унікально розквітнув в умовах війни, а також окреслив виклики, з якими галузь може стикнутися у найближчому майбутньому.
До повномасштабного вторгнення російська література займала близько 75% книжкового ринку України. Однак війна кардинально змінила ситуацію. Як зазначив Ерінчак: “Після 24 лютого 2022 року українська книжка отримала унікальну можливість — стати монополістом на внутрішньому ринку“. Відсутність російського культурного продукту створила вакуум, який активно заповнює українська література.
Закритість країни через воєнний стан, обмеження подорожей і відсутність інших видів розваг, таких як гастролі іноземних театрів чи кінофестивалі, сприяють зростанню популярності книжок. “Книга дає безпеку доступу до культурного продукту. Її можна читати навіть під час повітряної тривоги“, — підкреслив Ерінчак.
Крім того, поява нових книжкових проєктів та ініціатив, які популяризують читання, створює ефект культурного буму. Сьогодні книги стають важливим елементом побуту і способом осмислення реальності.
Олексій наголосив, що попри очевидний прогрес, видавнича сфера стикається з викликами, які необхідно вирішувати вже зараз:
- Дефіцит професійних кадрів: “Нам бракує авторів, перекладачів, редакторів, друкарів і літературних агентів. Наприклад, часто права на переклад купують за кордоном, але виявляється, що перекладачів на цю мову просто немає або вони зайняті на роки вперед“, – сказав Олексій.
- Інфраструктурні обмеження: Багато видавництв і друкарень не мають достатніх ресурсів, щоб повністю задовольнити попит на українську книгу.
- Нестача інвестицій: Ерінчак наголошує на необхідності реінвестування зароблених коштів у розвиток галузі: “Чим більше ми реінвестуємо зараз, тим легше буде завтра конкурувати на міжнародному ринку“.
Таким чином, український книжковий ринок знаходиться у винятковій ситуації, яка відкриває нові перспективи, але вимагає продуманих дій для сталого розвитку.


Важливість перекладів та культурної дипломатії
Катерина Калитко, поетка та перекладачка, поділилася своїм досвідом участі в міжнародних культурних процесах, наголосивши на значному прогресі у представленні української культури за кордоном. Однак, за її словами, цей шлях лишається непростим, адже потребує стратегічних зусиль і тривалої роботи.
Вона згадала про форуми видавців початку 2000-х років, коли на українському літературному ринку було представлено обмежену кількість видань. “На той час можна було обійти весь ярмарок, купити всі знакові новинки року і умістити їх у дві-три важкі торби. Сьогодні ж такий самий набір літератури — це, фактично, щомісячний похід до книгарні“, — зазначила вона. Також помітно зросла кількість перекладів українських авторів на іноземні мови.
Культура стала важливим інструментом дипломатії. За кордоном українська культура сприймається через літературу, театральні постановки, концерти та виставки. “У світі починає формуватися уявлення про українську культуру як окремий, повноцінний культурний материк. Це вже не просто частина колишнього імперського контексту, а самостійна та унікальна сутність“, — наголосила Калитко.
Вона додала, що цей процес містить багато складних завдань. Зокрема, відсутність повного корпусу перекладів української класики на англійську мову ускладнює просування ідеї тяглості української літературної традиції.
Переклади української літератури є ключовим елементом просування нашої культури за кордоном. Однак ця робота потребує не лише ресурсів, але й сприятливих умов. Калитко відзначила, що культура, хоч і залишається важливим елементом боротьби за ідентичність, часто опиняється в тіні військових потреб. “Культура — це не фронт, але це теж боротьба. Вона визначає нашу самість, пояснює, хто ми є і за що боремося. Це те, що залишиться після війни і буде свідченням нашої стійкості“, — додала Калитко.
Таким чином, розвиток української культури за кордоном — це багатовекторний і складний процес, який включає створення якісного культурного продукту, розширення перекладів і культурної дипломатії. Це великий виклик, але також і величезний шанс для України утвердитися як культурна сила на глобальній арені.
Олександра Коваль, яка представляла Україну на міжнародних книжкових ярмарках, зокрема у Франкфурті, поділилася роздумами про те, як успішно просувати українську літературу за кордоном і які виклики стоять перед цією місією.
Українські твори часто стикаються з перешкодами через брак якісних перекладів і обмежену присутність на міжнародних ринках. Проте завдяки програмам, як-от підтримка перекладів від Українського інституту книги, ситуація покращується. У період 2020-2024 років понад 300 українських книжок були перекладені на різні мови й видані в 25 країнах. Однак цього недостатньо, і потрібні нові ініціативи: “Ми бачимо, що потрібні додаткові зусилля. Українська класика, висока полиця, українська історія — усе це потребує системної роботи. Ми збираємося розробити стратегію й тактичні кроки для ефективної популяризації“.
Пані Олександра наголосила на важливості залучення посольств, культурних інституцій і ініціативних груп до розробки цієї стратегії.
Олексій Ерінчак також звернув увагу на роль книги у формуванні міжнародного розуміння України: “Книга — це інструмент. Вона допомагає доносити український наратив, впливати на думку закордонних читачів і навіть визначати політичні симпатії“.
Цей аспект, за його словами, слід враховувати при плануванні видавничих стратегій і популяризації української літератури за кордоном.


Харків як приклад культурної стійкості під час війни
Софія Челяк, програмна директорка Львівського книжкового форуму, поділилася унікальним досвідом Харкова як прикладу культурної стійкості в умовах війни. Вона також розповіла про свою участь у міжнародних культурних заходах, підкресливши особливості розвитку української культури в порівнянні зі світовими прикладами.
За словами Софії, Харків демонструє дивовижну живучість і попит на культурний продукт, навіть перебуваючи за кілька десятків кілометрів від фронту. Вона розповіла про свій нещодавній візит до Харкова: “Протягом двох днів у мене не було жодного вільного вечора. Театри, виставки, концерти — усе розписано наперед“. Харківський культурний простір, попри виклики війни, зберігає україномовність і стійкість.
Також Челяк звернула увагу на те, що під час війни значно зріс інтерес до класичної української літератури, таких авторів як Віктор Домонтович, Іван Багряний, Григорій Сковорода. “Люди шукають у книжках відповіді на питання, чому їхнє життя було відірваним від реальності. Реальність постукала у двері ракетами, і саме українська історія та література допомагають це осмислити“, — зазначила вона.
Видавництва швидко реагують на зміну інтересів, пропонуючи щораз краще оформлення та різноманітний вибір.
Софія наголосила, що збереження культурного процесу в умовах війни є відповідальністю сучасного покоління. Розвиток культури, на її думку, є ключовим інструментом у боротьбі за ідентичність та осмислення сучасної реальності. “Українська література, театр, музика — це не просто засоби розваги. Це частина нашої боротьби за самість“, — резюмувала Софія.
Чи можна писати про Україну, оминаючи тему війни?
Одним із ключових питань дискусії стало те, чи можливо та доцільно писати про Україну, уникаючи теми війни і як воєнний досвід впливає на літературу, та чи є місце для інших тем у сучасному українському культурному просторі.
На думку Віталія Портнікова, війна — це не лише трагедія, а й потужний творчий імпульс. Він зазначив: “Криза — це матеріал для самоаналізу й аналізу суспільства. У нормальному житті ми створюємо собі штучні стреси для творчості. Сьогодні ж ми живемо в реальному стресі, і це відкриває нам нові глибини розуміння себе й світу“.
Він підкреслив, що війна може стати своєрідним прожектором, який висвітлює минуле, теперішнє чи майбутнє. Навіть якщо автор пише про інші часи або теми, досвід війни завжди впливатиме на його творчу перспективу.
Учасники обговорили, що уникнення воєнної тематики може бути виправданим у творчості, яка прагне створити альтернативні простори для рефлексії та натхнення. Проте більшість погодилася, що війна — це частина сучасної української реальності, і її ігнорування виглядає неприродним.
Рефлексія над воєнним досвідом є не лише творчим завданням, а й суспільною потребою. Література, яка осмислює війну, допомагає зрозуміти, чому Україна опинилася в такій ситуації, і надає читачам інструменти для її осмислення. Це особливо важливо в умовах, коли суспільство шукає відповіді на складні питання.
Катерина Калитко наголошує, що для неї, як авторки, важливо залишатися чесною у своїх творах і писати про те, що її справді хвилює та змінює. Вона не може ігнорувати тему війни, адже ця реальність формує не лише її, а й усе українське суспільство.
Література, на думку Калитко, є найефективнішим способом передати емоційний досвід покоління. Вона уявляє, як читачі через 100 років шукатимуть у книгах відповідей на запитання про те, як українці переживали цей період: “Література здатна передати не тільки раціональне, але й найтонші відтінки емоцій, показати, як ми любили, горювали, як ми жили під час війни“.
Калитко визнає, що існують автори, які уникають теми війни, однак вона ставиться до таких творів скептично. Їй важко вірити літературі, яка не рефлексує поточну реальність.
Одночасно, деякі автори цілеспрямовано пишуть про війну, щоб задовольнити запити міжнародних видавців, які ще зацікавлені у темі. Проте, інші намагаються створювати твори поза цією тематикою, орієнтуючись на поступове зниження інтересу до війни у світі.
Олексій Ерінчак зазначає, що попит на книги про війну є, але він має свої межі. Сьогодні українці часто уникають читання таких книг через травматизацію та перенасичення темою: “Короткостроковий успіх тексту лише тому, що він про війну, вже не гарантується. Їх багато, вони високо конкурентні, і далеко не всі читачі готові сприймати такі тексти“.
У середньо- та довгостроковій перспективі, однак, книги про війну залишаться важливими для збереження історичної пам’яті та розуміння контексту. Олексій наголошує, що основа успіху книги — це щирість автора і його здатність створювати тексти, які відображають реальні переживання: “Просто штампувати книги про війну — це не принесе результату. Література має бути від душі, щирою, і тоді її оцінять“.
Софія Челяк наголосила, що література має відігравати ключову роль у збереженні суспільної пам’яті про війну. Вона підкреслила, що війна не лише про страждання, але й про трансформації, які відбуваються в суспільстві: “Література — це інструмент, який дозволяє передати емоційні та культурні переживання, що формують колективну пам’ять про цей період“.


Міжнародний досвід: чому важливо вивчати інші війни
Софія Челяк поділилася своїми враженнями від участі в міжнародних заходах, таких як літературні фестивалі в Африці. Вона зазначила, що український контекст часто зосереджений на власних подіях, але для глибшого розуміння війни слід розглядати її глобальний вимір: “Ми дуже мало знаємо про інші війни, геноциди, апартеїд. Ми хочемо, щоб світ нас розумів і підтримував, але не завжди готові слухати інших“.
Софія згадала, як її спілкування з африканськими авторами під час фестивалю дозволило їй переосмислити українську історію у ширшому контексті. Наприклад, вона звернула увагу на те, що 2-га світова війна почалася для Китаю у 1937 році, а не в 1939-му, як традиційно вважається в європейській історії.
Челяк переконана, що для популяризації української літератури про війну потрібно активно досліджувати та популяризувати досвід інших країн. Це сприятиме кращому розумінню і прийняттю українських книг за кордоном: “Щоб наші книги про війну читалися, нам потрібно більше слухати й читати про інші війни. Лише так ми зможемо створити зв’язок із глобальною аудиторією“.
Віталій Портніков зауважив, що Україна часто очікує уваги до власних проблем, але недостатньо цікавиться викликами інших країн. Він наголосив, що міжнародна підтримка вимагає обопільної емпатії: “Якщо ми хочемо, щоб про нас думали, ми маємо також думати про інших. Ми маємо проводити паралелі, пояснювати, чому проблеми інших країн не є виключно їхніми“.
Портніков підкреслив важливість демонстрації взаємозв’язків між війною в Україні та потенційними загрозами для інших країн. Він зазначив, що українці мають навчитись говорити мовою інтересів інших, щоб пояснювати, чому підтримка України важлива для їхнього власного майбутнього.
Не протистояння, а розвиток власної культури
Олександра Коваль звернула увагу на те, що замість прямої конкуренції з російською культурою, Україна повинна фокусуватися на плеканні та просуванні власного культурного продукту: “Ми не повинні вступати з росіянами в бій на культурному полі. Ми повинні плекати своє, розсівати нашу культуру всюди, де тільки можливо“.
Вона закликала до активної участі українських митців у міжнародних подіях, навіть за умови присутності представників російської культури. За словами Коваль, відмова від участі є програшем, а ключ до успіху — наполегливе і систематичне демонстрування власного культурного потенціалу.
Олександра наголосила на викликах, пов’язаних із присутністю імперського російського наративу в міжнародній довідковій та історичній літературі.Тому необхідна довгострокова робота для впливу на глобальні видавничі тренди та донесення об’єктивного уявлення про Україну.
Коваль також зауважила, що Україна має використовувати нові та свіжі ідеї для привернення уваги світу, замість спроб доводити, чому російська культура є шкідливою. Це потребує розширення участі в міжнародних подіях і активного залучення до діалогу з іноземними культурними менеджерами.

