Директор програми фонду “Права людини і Правосуддя” Роман Романов написав статтю для онлайн форуму Just Security. У ній він пояснив з якими проблемами стикаються правозахисники, збираючи докази воєнних злочинів росії, специфіку законодавчого ландшафту України та міжнародну допомогу.
Я був одним з тих киян, яких 24 лютого розбудили звуки російських ракет і реактивних винищувачів, що розпочали повномасштабний наступ на суверенний народ України. Українські правозахисники майже відразу мобілізувались для виконання складного та емоційно важкого завдання зі збору й документування доказів військових злочинів. Деякі організації мали великий досвід роботи з системою міжнародного правосуддя. Інші ж були «новачками» у цій справі, хоча зробили усе, що могли, у скрутну годину для своєї країни. Так само як цивільні кинулися допомагати українській військовим, так само правозахисники – самоорганізувались, щоб допомогти будувати справи проти російського агресора. Незабаром у них з’явилась назва – Коаліція «Україна 5 ранку». Ця назва відображає годину початку великомасштабної війни.
Відтоді учасники коаліції працюють понаднормово. Світ щойно почав рахуватися з жахливим видовищем убитих мирних жителів у Бучі, Ірпені та сотнях інших міст, які російська армія намагалася «звільнити» перед тим, як втекла під натиском потужної української військової оборони, і зосередила свій наступ на сході України.
Вигнання росіян дозволило дослідникам почати збір й документування звірств в тих місцях, які раніше займали окупанти. Але світ ще не бачив усього того, що сталося в таких містах, як Маріуполь, де на момент написання цієї статті агресор оточив невеликі загони українців, і де за попередніми оцінками чисельність вбитих мирних жителів вимірюється в тисячах.
Та документування російських воєнних злочинів в Україні почалось не 24 лютого цього року. Ця важлива робота триває понад вісім років, від російського вторгнення та анексії Кримського півострова в 2014 році та початку війни на Донбасі на сході України. Такі організації, як Центр громадянських свобод, працюють з 2014 року, активізуючи величезну волонтерську базу для збору доказів військових злочинів та виступаючи щодо гармонізації кримінального законодавства України з системою міжнародного правосуддя.
Інші групи й організації громадянського суспільства співпрацювали з міжнародними колегами задля обміну з Міжнародним кримінальним судом інформацією щодо злочинів, скоєних в Криму та на окупованих територіях Донбасу. Серед цих груп були й члени коаліції «Україна 5 ранку» – Українська Гельсінська спілка з прав людини, Регіональний центр з прав людини та Українська юридична консультативна група, а також такі організації, як Харківська правозахисна група.
Фотосвідчення з Бучі – це новий рубіж у розробці доказової бази воєнних злочинів. Бо рідко коли ми бачили так багато звірств раніше — на фото, відео, у соціальних мережах та в Інтернеті загалом. Ніколи ще ми не мали стільки перехоплень, зібраних розвідкою, що розкривають деталі переміщень і дій ворога у реальному часі. Історично дослідникам військових злочинів доводилося покладатися на збір доказів за допомогою свідчень очевидців, і могло знадобитися багато часу, щоб знайти людей у зоні конфлікту та записати їхні спогади про події. Тому поширення великої кількості матеріалів із відкритим вихідним кодом може суттєво вплинути на хід судової практики щодо військових злочинів.
І це також важливо у світлі того, що росія систематично заперечує будь-яку провину у злочинах проти людяності, свідками яких ми є. росія відмовляється визнавати існування цих злочинів, намагаючись звинуватити українців, та продовжує поширювати дегуманізуючу пропаганду, яка заохочує до ще більших звірств. Уряд президента путіна відмовляється співпрацювати з інструментами міжнародного правосуддя і застосовує право вето як член Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Таким чином росія руйнує механізми відповідальності для країни, лідер якої заявив, що України як нації не існує.
Ми бачимо повідомлення в новинах, які припускають, що російські солдати викопують тіла, навіть спалюють їх, намагаючись приховати докази своїх злочинів. Відеозаписи з таймкодами, які допомагають встановити послідовність подій і за якими можна ідентифікувати нападників – це вирішальна перевага у спростуванні заперечень агресорів.
Але навіть з такою значною кількістю матеріалів, зібраних шляхом краудсорсингу, ми маємо певні складнощі. По-перше, усі джерела такої інформації мають відстужуватись і перевірятись слідчими. Це непросте завдання, особливо якщо потрібно працювати з інформацію, зібраною в Інтернеті, де звичка розміщувати повідомлення під псевдонімом і поширення «діпфейків» можуть ускладнити автентифікацію даних. По-друге, сільські жителі, які приїжджають вшанувати свої близьких й забрати їхні тіла для поховання, журналісти, які поспішають знімати й повідомляти про руйнування російської агресії, займаються зрозумілими, важливими й людяними речима. Але їх присутність на місці злочину до початку слідства може поставити під загрозу збір, важливої для розробки справ, ідентифікаційної інформації про зловмисників. І по-третє, всьому технологічному прогресу може завадити повільний темп традиційних судових процедур.
Ті з нас, хто працюють над документуванням і збором доказів, також стикаються з проблемами потенціалу й співпраці. Обсяг зібраних доказів – величезний і розкиданий по більшій частині території України. Аби створювати наші бази даних потрібна тісна координація між слідчими, поліцією, прокурорами та групами громадянського суспільства, як в Україні, так і на міжнародному рівні. І, знову ж таки, це складно, оскільки значна частина нашого уряду та відповідних відомств перебуває в серйозному стресі.
Далі є питання законодавчого ландшафту в Україні. Наша система правосуддя не визнає злочини проти людяності у категорії злочинів, які підлягають кримінальній відповідальності. Законодавча система накладає нереальні обмеження на тривалість розслідування злочинів. Нам терміново потрібен парламент, який функціонуватиме на тлі цієї кризи, але не відігравати центральної ролі у прийнятті рішень, щоб ухвалити відповідні закони й привести Україну у відповідність до міжнародного права.
Усі ці справи стосуються вбивств мирного населення. Ми також стикаємось із зовсім іншою категорією правопорушень – примусовим переселенням тисяч українських громадян, включно з дітьми, до росії. Їх місцезнаходження невідоме, зв’язок із ними неможливий, а слідчі не мають доступу до російської території. Довести злочин викрадення буде важко, а встановити фактичний зв’язок між такою кількістю окремих звірств і злочинними намірами політичного та військового керівництва росії – ще важче.
Та попри усі перелічені труднощі, надія є. Інші країни регіону, які вже пропонують таку необхідну допомогу з житлом, їжею та зброєю, також підтримують роботу з документування військових злочинів в Україні. Приємно бачити, що спільна слідча група – Україна, Литва та Польща – розпочинає роботу під егідою Євроюсту, Агентства Європейського Союзу зі співробітництва у сфері кримінального правосуддя, ділиться доказами й порівнює результати, уникаючи дублювання зусиль. На додачу, Франція направила в Бучу та Ірпінь поліцію, обладнану ДНК-лабораторією, для проведення судово-медичних експертиз. Такі спеціалісти надзвичайно корисні – з часом вони можуть допомогти з визначенням розташування зброї, навіть серійних номерів гвинтівок, які використовуються в конкретних нападах.
Потрібна додаткова допомога не лише з боку інших європейських країн, а й з боку регіональних інституцій, таких як Європейський Союз та Рада Європи. Занадто часто ці установи приймають випадкові, реактивні рішення, коли потрібні міцніші рамки для правосуддя та підзвітності, зосереджених на жертвах агресії. Ще з часів Другої світової війни Європа пишається своїми зусиллями, спрямованими на підтримку верховенства права та захисту прав людини. І ця спадщина сьогодні поставлена на кін в Україні.
Коли росія вторглась у Крим, міжнародна спільнота здебільшого дивилась в інший бік. Сьогодні ми бачимо наслідки здатності путіна діяти безкарно. Світ має згуртуватися, щоб допомогти притягнути цей вбивчий режим до відповідальності. Розслідування, які ми сьогодні проводимо, мають надзвичайне значення – не лише для України, а й для всього людства.
