Шон Уокер, текст публікується з дозолів автора та редакції The Guardian
Близько трьох десятиліть тому, на вечері у заміському будинку в Кетскілз, штат Нью-Йорк Джорджа Сороса познайомили з нахабним магнатом нерухомості. Дональд Трамп тоді збирався відкрити офісний центр у Нью-Йорку і запросив Сороса стати його головним орендарем. Сорос вже був надзвичайно успішним фінансистом, але сказав Трампу, що він просто не може собі цього дозволити. “І це було лише тому, що він мені не сподобався”, – посміхаючись, каже він мені.
Неважко зрозуміти чому Сорос одразу відчув таку неприязнь. Простий, начитаний, допитливий і дещо сором’язливий, він схильний вважати інших бізнесменів нудними. Його не вражають знаменитості, він віддає перевагу компанії інтелектуалів, журналістів і тих, хто, на його думку, знає про певну тему більше за нього. Працюючи менеджером хедж-фондів, він проводив вільний час радше за читанням та написанням філософських текстів, ніж на полі для гольфу. Якби вам треба було створити особистість, яка є полярною протилежністю нинішнього президента США, то така особистість була б дуже схожа на Сороса.
Ми зустрілися сонячного жовтневого дня у кабінеті у його нью-йоркської резиденції з видом на Сентрал-Парк. Те приміщення скоріше мало вигляд консультаційної кімнати модного психотерапевта, а не штаб-квартири одного з найбагатших – і, як стверджують його критики й прихильники, одного з найвпливовіших, – людей у світі. Кілька стриманих творів мистецтва прикрашають стіни кремового кольору; полиці з науковими книжками; тихо хмикає очищувач повітря. На відміну від Трамп-Тауер, що знаходиться всього за кілька миль далі на П’ятій авеню, тут немає золотих ліфтів.
Сьогодні відстань між Трампом і Соросом – набагато більша, ніж особистість та естетика. Президент став наймогутнішим серед світового хору правих критиків філантропії Сороса, що фінансує широке коло питань, які їм не подобаються – від прав меншин та захисту біженців до лібералізації політики щодо наркотиків та боротьби з мовою ненависті. Сорос здавна мав ворогів – переважно, авторитарних лідерів, які насторожено ставилися до його зусиль просувати й захищати демократію. Віднедавна до них підключилися ще й антисемітські теорії змови, що точаться з темних кутків Інтернету.
Тепер рідко який тиждень минає без того, щоб якийсь політик-популіст не малював Сороса як безжального лиходія Бонда з нечестивими планами перекраяти планету. Минулого року Трамп припустив, що Сорос, можливо, платить нелегальним мігрантам, щоб ті їхали до США; у Туреччині Президент Еродган назвав його “чоловіком, який призначає людей, щоб ті розділяли держави й руйнували їх”; в Італії Маттео Сальвіні заявив, що Сорос хоче перетворити країну “на гігантський табір біженців, оскільки він любить рабів”. Минулого місяця через Соросову фінансову підтримку групи “Найкраще для Британії”, яка виступає проти Брекзиту, Джейкоб Різ-Могг назвав його у парламенті “головним залишальником”. Найджел Фарадж назвав його “найбільшою небезпекою для усього західного світу”.
Як репортер у Східній Європі, я добре бачив політичну ворожість, з якою роками мав справу Сорос. Я провів десяток років у Росії, де Владімір Путін звинувачував його в організації революцій у сусідніх країнах. У 2015 році його благодійні фонди були заборонені в країні як “загроза державній безпеці”. Минулого року я переїхав до Будапешта – міста, де Сорос народився і де крайньо-правий прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан вивів нападки на Сороса на новий рівень, спорудивши тисячі білбордів із зображенням усміхненого Сороса і закликом до угорців не дати йому “посміятися останнім”.
Коли я дивлюся на список людей, рухів чи країн, які нападають на мене, я відчуваю, що мабуть я роблю щось правильне
Зараз я сиджу навпроти дещо кволого, літнього чоловіка, одягненого у бордову кофту, і це ніби у казці “Чаклун з країни Оз”. Чи справді це майстер впливу, якого бояться націоналісти світу? Наступного року Соросу виповнюється 90 років. Його обличчя вкрите зморшками, під кожним оком – виразна бананоподібна складочка шкіри. Він вже погано чує, і відвідувачам дають мікрофон, який безпосередньо підключається до його слухового апарату. Він говорить нерішучо, часто йому потрібні кілька секунд, щоб знайти правильне слово, і під час таких пауз у його очах з’являється легке роздратування – так, ніби мозок сердиться на вуста, які не можуть достатньо швидко артикулювати його думки. Але зовнішність може бути оманливою: Сорос все ще має напружений графік роботи і подорожей, розділяє свої тижні між Манхеттеном та штатом Нью-Йорк зі своєю третьою дружиною Таміко, і кілька місяців на рік проводить у дорозі.
Запитую, що його підтримує, особливо беручи до уваги нещодавнє зростання інтенсивності атак на нього. ”Це кидає мені виклик і тому надає мені енергії, – каже він з посмішкою, все ще з сильним угорським акцентом. – Коли я дивлюся на список людей, рухів чи країн, які нападають на мене, я відчуваю, що мабуть я роблю щось правильне. Я пишаюся тим, які в мене вороги».
Звичайно, у вражаючому списку його ворогів – найменш прогресивні політики світу. Але коли Будапешт, місто, в якому Сорос жив під час Голокосту, обклеєний плакатами з його зображенням, які, здається, відтворюють штамп 1930-х років – всесильного єврея, який сміється … хіба це не виходить за межі? Орбан відкрито виступає проти Сороса. “Я не сприймаю це на свій рахунок, і я, звичайно, не даю, щоб це стало особистим конфліктом, – спокійно каже він. – Різниця між нами не особиста, а ідеологічна. Ми маємо протилежні погляди на світ”.
Впродовж багатьох років Соросове фінансування справило вплив, про який більшість приватних громадян могла б лише мріяти. Ще у 1970-х та 1980-х роках він заробляв гроші на своєму хедж-фонді швидше, ніж будь-хто, і невдовзі почав віддавати їх так само швидко. У нього ще є близько 8 мільярдів доларів, навіть після того, як нещодавно він віддав близько 18 мільярдів доларів з своїх особистих коштів своїм фундаціям, які разом зараз витрачають близько 1 мільярда доларів на рік по всьому світу. «Якби я просто колекціонував картини, я б не одержав такого задоволення», – каже він. Але він визнає, що його благодійність не народжується з альтруїзму: “У мене велике его”, і я задовольняю це его, намагаючись зробити світ кращим”.
Він почав з надання грошей і організаційної підтримки рухам за демократію у комуністичному блоці. Перший фонд Сороса було створено у 1984 році в Угорщині; символічний початковий проект передбачав завезення копіювальних апаратів, які допомагали дисидентським групам поширювати їх заклики. Цей підхід було оновлено роками пізніше в Росії, де у 1990-х роках Сорос витратив майже 100 млн доларів на підключення регіональних університетів до Інтернету. Відтоді він фінансував цілу низку справ у всьому світі – від культурних програм до переосмислення надання медичної допомоги людям наприкінці їх життя. Єдиною темою, що об’єднувала такі проекти, був їх внесок у досягнення загальної мети Сороса – сприяти “відкритому суспільству”. У збірці есеїв і промов, опублікованій минулого місяця під назвою “На захист відкритого суспільства” (In Defense Of Open Society), Сорос стверджує, що зараз ми переживаємо «революційний момент». Він пам’ятає два попередні такі моменти: другу світову війну та колапс комунізму, який ознаменував початок його філантропії. У 1980-х та 1990-х роках, закачуючи сотні мільйонів доларів у Центральну та Східну Європу, він відчував, що пливе разом з припливом. Репресивні режими впали, і, здавалося, настав час людей і політиків, які прагнули більш відкритих і толерантних суспільств. А потім, як каже Сорос, “приплив повернувся проти мене”.
Якусь хвилину Сорос намагається пригадати ім’я. Нарешті, згадує – це Мартін Лютер Кінг-молодший – і похмуро повторює його рядок про те, що «дуга морального всесвіту довга, але схиляється до справедливості». А потім з блиском в очах відкидає її: “Я не вірю, що це правда. Я вважаю, що необхідно зігнути дугу».
***
Народжений у єврейській родині в Угорщині у 1930 році, Сорос провів другу світову війну, ховаючись. Батько придбав документи, які вказували на його нібито неєврейське походження, захищаючи його, поки німецькі окупаційні війська та їхні угорські союзники виловлювали євреїв та відправляли їх на смерть. У 1947 році він виїхав із вже комуністичної Угорщини до Британії, де працював на різних роботах – рятувальником у басейні, носієм на залізничному вокзалі та робітником на фабриці, де виготовляли манекени. У 1949 році він вступив до Лондонської школи економіки, де навчався у філософа астрійського походження Карла Поппера, чия концепція відкритого суспільства вплинула на все його життя. Над усе, Поппер відрізняв закриті суспільства, переконані, що лише вони знають єдину й найвищу істину, якій має підпорядковуватися населення; і відкриті суспільства, які дозволяють і навіть вимагають, щоб громадяни самі робили свій вибір.
Сорос, який пережив як фашистський, так і комуністичний режими, захопився цією ідеєю. Він роками читав і писав на цю тему у вільний час, і продовжує опиратися на неї у своїй філантропічній праці. У своїй книзі він пояснює, що це принцип, який потрібно відстоювати знову і знову: «Відкрите суспільство завжди матиме своїх ворогів, і кожне покоління повинне підтвердити свою відданість йому, щоб воно вижило».
Сорос переїхав до США у 1956 році. Він планував влаштуватися працювати на Уолл-стріт, заробити 500 000 доларів на фондовому ринку, а потім повернутися до Лондону, щоб вивчити філософію. Працював трейдером, а потім менеджером одного з перших хедж-фондів, де використовув інвестиції, щоб купувати і продавати акції. Швидко входячи в ринки і виходячи них, він надто добре заробляв гроші, щоб відмовитися від цього. Він казав, що один з основних складників його успіху полягав у визнанні та усуненні своїх помилок.
У 1992 році Сорос прославився як “чоловік, який зламав Банк Англії”, коли його ставки проти фунта стерлінгів доклалися до “Чорної середи”. Британський уряд мусив зняти фунт з механізму обмінного курсу, а Сорос заробив 1 мільярд доларів, за що його паплюжили таблоїди. Він не висловлював жодного жалю через те, що заробив свої статки на валютних спекуляціях, зауваживши, що інші зробили б те саме, якби він цього не зробив. За його твердженям, його особиста роль у “Чорній середі” була перебільшеною; до того ж момент був вдалим, оскільки він шукав більшу аудиторію. “Я навмисно дозволив цьому статися, щоб створити платформу, з якої я міг би виступити з інших питань, – пише він у новій книзі. – І це спрацювало. Раптом у мене з’явився голос, який міг бути почутим».
Водночас Сорос значно збільшив свої витрати на благодійність. На відміну від більшості інших великих бюрократичних довірчих товариств, де рішення приймаються правліннями, він особисто бере участь в ухваленні рішень щодо того, на що спрямовуються гроші. Розмовляючи з ним, ви відчуваєте, що його набагато більше турбують структурні несправедливості, ніж окремі страждання.
У окремих випадках Сорос надавав чисто гуманітарну допомогу – наприклад, 50 мільйонів доларів на підтримку мешканців Сараєво, яке опинилося в облозі під час Боснійської війни; або гранти понад 30 тисячам російських вчених на початку 1990-х років, щоб вони й далі могли вести свої дослідження. Але він палкіше говорить про довготривалі інституційні реформи, ніж про невідкладну допомогу, яка рятує життя. Коли я запитую, чим він найбільше пишається серед усіх своїх проектів, він розповідає про незавершений, але перспективний політичний прогрес, якого досягнуто в Україні, де його фундація впродовж десятиліть підтримує широке коло програм громадянського суспільства. “Я завжди хотів успіху в найближчій перспективі, але з досвідом дійшов висновку, що реальні успіхи потребують 25 років”, – говорить він. “Візьміть таку країну, як Україна: вона мала низку революцій, і всі вони зазнавали невдач, і ось там відбулися вільні й чесні вибори”, – каже він, маючи на увазі голосування на початку цього року за президента Володимира Зеленського.
Трамп – блискучий крутій довірою, який досяг успіху, якого й сам не сподівався, здійснивши мрію нарциса
На виборах в Україні у 2004 році екзит-поли, проведені за підтримки фонду Сороса, показали результати, які дуже відрізнялися від офіційних, і Віктор Янукович, який “виграв” у першому голосуванні, був змушений поступитися. Він повернувся до влади у 2010 році, а потім був повалений у ході жорсткого протистояння 2014 року.
Ці революції, каже Сорос, були неминучі, але недостатні: “Диктатори, якщо вони досягли успіху, завжди заходять надто далеко, бо немає ніяких стримувань і противаг, які могли б їх зупинити … Настає момент, коли впокорені до слухняності люди повстають, і відбувається революція. Революції, зазвичай, не бувають успішними. Потрібно розвивати інститути, і саме в цьому суть відкритих суспільств». В минулому Путін звинувачував Сороса у розпалюванні заворушень – він це заперечує, але у кваліфікований спосіб, який навряд чи заспокоїть російського президента. “Це повстав народ країни, – говорить він. – І я дав їм змогу зробити це через різні кроки фундацій – наприклад, надійні екзит-поли”. Саме такий підхід так змобілізував його критиків: мало хто з автократів відчував б загрозу через роздавання протимоскітних сіток або екстрене постачання запасів продуктів харчування; але фінансування критичних засобів масової інформації, громадських організацій, які надають правову допомогу і груп, які захищають права меншин – це інша справа.
Нещодавно Орбан постав на цьому конкурентному міжнародному полі як найбільш затятий критик Сороса. Наприкінці 1980-х років молода надія антикомуністів Орбан та його молоді товариші – демократи отримували фінансування від Сороса через його новий угорський фонд. У 1989 році Орбан навіть одержав стипендію, фінансувану Соросом, на рік навчання у Оксфордському університеті. Три десятиліття по тому засоби масової інформації прем’єр-міністра Угорщини говорять про “план Сороса” привезти мільйони біженців до Європи та знищити континент; торік його парламент ухвалив закон “Стоп Сорос”, який, серед іншого, обкладає 25-відсотковим податком будь-яку організацію, яка надає допомогу мігрантам. Заснований Соросом Центральноєвропейський університет змушений перенести велику частину своєї діяльності з Будапешта у Відень.
Як і багато інших правих критиків Сороса, Орбан часто вдається у своїх атаках до майже неприкритого антисемітизму. Минулої весни я дивився, як прем’єр-міністр виступає на тлі багато прикрашеного будинку парламенту на тій самій площі, де у дитинстві жив Сорос. «Ми боримося з ворогом, який інший, ніж ми, – промовляв Орбан до натовпу, який розмахував прапорами. – Він не відкритий, а прихований. Не відвертий, а хитрий. Не чесний, а підлий. Не національний, а міжнародний. Він не вірить у працю, а спекулює грошима; він не має власної батьківщини, але вважає, що йому належить увесь світ». Цей стислий набір антисемітських штампів лунав лише за кількасот метрів від пам’ятника, що позначає місце, де сотні євреїв були страчені фашистами під час другої світової війни.
Я тоді запитав прес-секретаря Орбана, Золтана Ковача, про цю промову, але він заперечив, що та промова була антисемітська, ба навіть наполягав, що антисемітським було моє питання, оскільки воно означало, що спекулянтами можуть бути лише євреї. Претензії угорського уряду до Сороса, сказав він, полягають у тому, що той використовує неурядові організації у політичних цілях, попри те, що не має «мандату» так робити. «Вважається, що якщо ви говорите «неурядова організація» – то, безумовно, йдеться про щось хороше, – твердив він. – Але це неправда».
Багато хто – і не лише праві – можуть задуматися, чи Ковач має рацію. Якщо прибрати з нападів Орбана антисемітизм і політичний опортунізм, чи має такий лідер, як він, боятися діяльності фундацій Сороса? Сорос знизує плечима й уникає питання: «Ми стоїмо на протилежних кінцях нашої концепції того, що є добре суспільство. Я підтримував Орбана, тому що на той час він був дуже активним прихильником відкритого суспільства. Але він став експлуататором і творцем мафіозної держави».
Брекзит дужче б’є по Британії на пропорційній основі, а по Європі – в абсолютних показниках
Прихильники Сороса стверджують, що те, що праві лідери вважають “політичним втручанням”, просто підтримує вільніші й толерантніші суспільства. Зузана Чапутова, обрана в червні президентом Словаччини, сказала мені раніше цього року, що уряди у регіоні помилково звинувачують Сороса у політичному втручанні. Колишня активістка громадянського суспільства, Чапутова в минулому отримувала гранти від Фонду Сороса і говорить в зовсім іншому тоні. “Завдяки грошам цієї організації у Словаччині було зроблено багато хорошого й цінного, – сказала вона у квітні, незабаром після перемоги в голосуванні. – Більшість грантів стосувалися загальної підтримки демократії, а не намагалися диктувати конкретні питання”.
Але, наприклад, ставши на одну сторону у дебатах про Брекзит, чи не зайшов Сорос на політичну територію? І так, і ні, каже він. «Це підпадає під категорію того, що я називаю політичною філантропією. Брекзит – це процес дезінтеграції, який шкодить обом сторонам. Це дужче б’є по Британії на пропорційній основі, а по Європі – в абсолютних показниках. Найголовніше, що європейські цінності можуть бути краще захищені, якщо обидві сторони будуть об’єднані. Мої кошти не використовувались у партійних чи виборчих цілях. Їх використовували на просвіту британської громадськості».
***
Через годину нашого інтерв’ю Сорос запитує, чи можна зробити перерву: у в його слуховому апараті «сіли» батарейки. З’являється його дружина Таміко, і вони разом виходять з кімнати на пару хвилин, щоб їх поміняти. Коли він повернеться, ми повертаємось до розмови про людину, яка мешкає далі на П’ятій авеню. Сорос не любить переходити на особистості: навіть коли йдеться про Орбана, він обережно говорить, що їх боротьба – між конкуруючими ідеологіями; він не дасть втягти себе у кидання брудом. Але Трамп, якого він відверто зневажає, є винятком. “Я думаю, що він геніальний крутій довірою, який досяг успіху поза межі власних очікувань, – говорить він. – Це здійснення мрії нарциса, і саме це рухає його вперед”.
Тим не менше, на думку Сороса, таке поєднання дбання про власні інтереси і невпевненості змушує президента приймати жахливі рішення. «У чомусь нам з ним пощастило через внутрішню суперечливість в ньому – він собі найгірший ворог. Він копає свою власну могилу через свою залежність від нарцисизму».
В останні роки Сорос став одним з найбільших донорів для демократичної партії й кандидатів. Він наполягає, що не хоче публічно підтримувати жодного з теперішньої когорти кандидатів: “Цього не мусить вирішувати якийсь великий донор – це мають вирішити виборці”. Поза тим, він дуже схвально говорить про Елізабет Уоррен: «Вона має досвід і енергію для цієї роботи. Вона розуміє недоліки існуючої системи та має багато інноваційних ідей щодо того, як їх виправити. Вона б зробила фарш з Трампа на дебатах”.
Йому також подобаються плани Уоррен щодо підвищення податків для багатих. Попри свої чималі прибутки, Сорос вважає себе довговічним критиком існуючої фіскальної системи. «Нерівність у багатстві у Сполучених Штатах безперечно сприяла посиленню Трампа”, – говорить він. Ще у 1997 році він писав, що неконтрольований капіталізм, з його впевненістю у верховенстві ринку, є новою загрозою для будь-якого відкритого суспільства. Він каже мені, що обкладав би надбагатих податком на багатство – і себе самого також, тому що це – найкращий спосіб фінансувати необхідні витрати на протидію кліматичній кризі – сфері, у якій, на його думку, президентство Трампа є особливою катастрофою. “Існує зв’язок між проблемами відкритого суспільства і проблемами зміни клімату … У вас є хтось, як Трамп, який насправді їх заперечує, і через це насправді дуже важко робити кроки, необхідні для їх стримування», – каже він.
Тим часом, по мірі підвищення температури антисоросівської риторики, його співробітники дедалі серйозніше ставляться до його безпеки. Минулого року до будинку Сороса у штаті Нью-Йорк поштою надійшов вибуховий пристрій. Той пристрій швидко виявили і ніхто не постраждав, але це показало, що загрози його життю не були гіпотетичними. Чи це обмежило його рухи? “Я готовий ризикувати своїм життям за мої ідеї й переконання, коли це необхідно, але не піддаю себе зайвій небезпеці», – говорить він. Навряд чи він повернеться до Угорщини поки Орбан при владі, каже він, боячись, що неослабна пропаганда може надихнути когось на фізичну атаку. “Це досить небезпечно, тому що у нього є сліпі послідовники, як і у Трампа, і вони можуть спробувати до мене дотягтися”.
Через кілька днів після нашої зустрічі Сорос відвідує засідання правління своєї фундації у США, де дискусія зосереджується на тому, як її роботу можна адаптувати у відповідності до змін політичного ландшафту. Сорос вже зробив пожертву у розмірі 10 мільйонів доларів на програму, спрямовану на протидію зростаню кількості злочинів на ґрунті ненависті в Америці. Бюджет його фонду в США на 2020 рік встановлений на рівні 185 мільйонів доларів, що майже вдвічі перевищує показник 2016 року. “На даний момент саме ще невирішена криза розвиненого світу потребує найбільше нашої уваги”, – говорить він мені.
Час – не на стороні Сороса, але очікується, що його 34-річний син Алекс стане його наступником, коли прийде його час очолити фундації. Я питаю Сороса чи він боїться смерті. “Для такої людини, як я, хто настільки переймається думанням і розумінням світу, страшно – це втратити свідомість. Але померти – це природний наслідок того, що ти колись народився, і тому тут нема чого боятися,” – каже він. Чи часто він про це думає? “Спочатку я хотів витратити всі свої гроші поки я живий, але потім зрозумів, що це було б дуже егоїстично. Є дуже багато інших людей, які присвятили свої життя роботі у фундаціях, і я маю обов’язок перед ними, щоб фундації працювали і після мого життя”. Як і у численних інших випадках у інтерв’ю, він відповів на трохи інше питання, ніж те, яке я ставив. Я не знаю, чи то була плутанина через літній вік, чи, скоріше, хитра тактика розкривати інформацію на своїх власних умовах.
У своїй новій книзі Сорос описує 2016 рік як «надір» відходу від відкритих суспільств – з голосуванням за Брекзит та обранням Трампа. Він каже мені, що зараз бачить деякі ознаки того, що «приплив знову повертається»: наберає обертів дискусія про імпічмент Трампа; раніше цього року відбулися вибори до Європейського парламенту, у яких націоналісти не одержали так багато голосів, як багато хто боявся. Як людина, що пережила жахи окупованої нацистами Європи, чи він вважає, що ті, хто проводить порівняння з тією епохою, серйозно помиляються – а чи, можливо, світ таки котиться у справжню темряву?
“Ми, звичайно, не можемо цього виключити”, – говорить він, – але це залежить від усіх нас. Ми не можемо пасивно чекати, коли все піде правильно. Ми мусимо діяти відповідно до наших принципів, навіть коли ситуація здається безнадійною».
