Короткометражні фільми-новели проєкту «Культура vs війна», ініційованого Асоціацією «Дивись українське!» й підтриманого Єврокомісією – про тих, хто кинув мирне життя з початком повномасштабного вторгнення і приєднався до українського війська. Це документальні історії боротьби знаних українських митців, відомих не тільки в Україні, а й за її межами.
Щоби доносити світу правду про війну Росії проти України й задля максимального охоплення аудиторії, – творці проєкту за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та за сприяння Міністерства закордонних справ України – озвучили шість фільмів найбільш поширеними мовами світу: англійською, іспанською та арабською. Наразі 464 події проєкту вже охопили 189 міст у 48 країнах світу.
Фільми поширюються, зокрема, на мультимедійних, стрімінгових, youtube платформах та на TV-каналах на Близькому Сході: в ОАЕ та Катарі; в Африці, у ПАР; Латинській Америці в Мексиці та в Азії в Індії. Кожен такий фільм – це важливий крок до справедливого миру.
Головний редактор журналу «Кіно-Коло» Володимир Войтенко написав рецензію на три з шести фільмів проєкту.
Культура проти війни
«Антитіла». Це український музичний попрок-гурт, заснований 2007 року. У фільмі з назвою «Культура vs війна. Антитіла» фронтмен гурту Тарас Тополя каже, що для музик війна розпочалася 2014-го. Вони прожили цей час у війні.
А я проживаю цей час із кількома спогадами.
2014 року багато хто не тільки лишився на тимчасово окупованих територіях надалі, а й поїхав по Україні. Кожному із нас знано, наскільки добре вдома, як славно не приймали б тебе у гостях. Так от, дівчина-підліток після кількарічних сновигань українською землею повернулася до свого рідного, прикордонного з так званою ДНР, невеликого міста. Розповідає: «Першого ж дня йду вулицею, аж чую вибух і ще один. Падаю на землю, щоб уберегтися, й кажу сама собі – хвалити Бога, нарешті я вдома». Ну що ж, доля мене береже, але, бувальці свідчать – людина й до тюрми звикає. А я вже зрозумів, не спускаючись тепер під час нічних київських обстрілів до бомбосховища, що звик і, як та дівчина, дяка Всевишньому, вдома.
Влітку 2022-го розмовляв із вдовою троюрідного брата Віктора. Сиділи на сільській дерев’яній лавці на вулиці Зарічній, а колись Панській, метрів п’ятдесят унизу – річечка Глухівка розливалася ставом, під ногами кущилися кропива й інші бур’яни. Галя в розпачі мене, вже ніби київського, запитує, мовляв, хіба Порошенко не міг про все із Путіним домовитися?! Даруйте за розумування, хитаю головою: а ти не знаєш, скільки часу це все триває? – Скільки? – Галю, та кілька століть, якщо не пів тисячоліття. – Та невже?! – А хіба ти зі школи не пам’ятаєш історії України? Сердешна Галина відповідає: «Та коли те було…»
Люди добрі, вже й не пригадаю, як предмет і підручник називався. Певне, «Історія Української РСР». Пам’ятаю, тоненький. Але своєрідне трактування українських історичних пригод було ловко вплетене в загальніші історичні предмети. Звісно, скрізь ішлося про Переяславську раду й «возз’єднання» завдяки Богданові Хмельницькому України з Росією. Вже й місто Переяслав не є Хмельницьким, а російсько-українська війна не згасає. На Заході її називають простіше – українською.
Ці картини спираються на роздуми про трансформацію, на переосмислення цінностей, на творчість та війну
Війна, в якій ми з вами – з дідів-прадідів – живемо століттями, насправді є війною культур, а значить світоглядів.
Документальні фільми-новели циклу «Культура vs війна» про цю війну й людей мистецтва на ній творяться Асоціацією «Дивись українське!» з квітня 2022 року.
Присвячені стрічки українським кінематографістам і знаним митцям, які боронять Україну в лавах Збройних сил. Ці картини короткі. Вони спираються на роздуми про трансформацію під час бойових дій, на переосмислення цінностей, на творчість та війну.
Героями трьох фільмів із шести стали: один з найліпших кінооператорів світу Сергій Михальчук, пронизливий актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв та гурт «Антитіла».
Сергій має «Срібного ведмедя» Берлінале, знімає більшість фільмів із другом дитинства Олесем Саніним. Остання їхня велика повнометражна картина «Довбуш» про провідника українських повстанців XVIII століття проти польської шляхти.
Ахтем – автор фільмів «Хайтарма» та «Кіборги». Його герой у стрічці «Додому» везе до окупованого Криму поховати свого сина, що загинув на східному фронті. Для Сеітаблаєва, кримського татарина, ця війна розпочалася, що він засвідчує в кінокартині, 22 лютого 2014 року в Сімферополі, коли фактично стартувала анексія півострова. В українських кінотеатрах могли бачити його авторський режисерський фільм «Мирний-21» про спротив луганських прикордонників інтервентам-москалям 2014-го. Одну з головних ролей у «Мирному-21» виконав Павло Лі. Той самий, хто в лютому 2022 року вступив до територіальної оборони й уже 6 березня загинув під час російського бомбардування Ірпеня.
Фільм про Сейтаблаєва так і називається – «Ахтем Сеітаблаєв». Фільм про Михальчука також називається – «Сергій Михальчук». А нічого більше й не треба. Вони вособлюють культуру, яка проти війни. З екрана – пряма мова Сергія й Ахтема, відверті світоглядні міркування, актуальні кадри військового життя. Так само як в «Антитілах» – зболена одвертість Тараса Тополі та його побратимів-музик.
Чого ж варте протистояння культури й війни?
З одного боку, це фіксація споконвічного двобою, адже людські суспільства – через слабкість – не ладні відмовитися від воєн за всю кількатисячолітню історію. Бо культура – надто витончена й ускладнена матерія, вона передбачає мільйони рим і ритмів, багаторівневу діалогічність та велич і розпач монологів. Війна ж позірно обіцяє швидке силове вирішення культурно невирішуваного.
З іншого ж боку, це поезія, рима й ритм, котрі змушують культуру осмислювати війну, ну а війну, даруйте, робити культурною. Мається на увазі не те що на фронті гинуть митці, які взяли вогнепальну зброю до рук, – не важко згадати того ж актора Павла Лі чи поета Іллю Чернілевського, та важко усвідомити їхню відсутність в українськім культурнім світі.
Автором-режисером фільмів виступив Кадім Тарасов. Він родом зі Слов’янська на Донеччині, де від 2014-го точилися бої. Він музикант рок-гурту «Армада», що була гедлайнером «Червоної рути», він автор десятків музичних відео найцікавіших співаків та гуртів, він у кінематографі виступає режисером-постановником, композитором, режисером монтажу, художником. І мені, скажімо, не дивно, що Тарасов робить фільми циклу «Культура vs війна», сказати б, у голівудському дусі. Тут усього багато. Часом здається, навіть занадто. Але ж це кіноновели не просто про військових, а про людей творчих, яких громадянський обов’язок змусив взяти до рук зброю. Їхнє мистецьке єство, їхні кінокартини й пісні нікуди не поділися – ось вони, дивіться і слухайте, також можете побачити артистичний характер і стиль незвичних персонажів.
Американське кіно завоювало більшість світу їхнім безкомпромісним прагненням свободи й волі
Американське кіно завоювало більшість світу не тільки культом героїв, їхнім безкомпромісним прагненням свободи й волі. Звісно, воно надзвичайно різностильове, але технічна довершеність, доконана естетика кадру й вишукана звукова палітра відповідають у ньому найвищим художнім чеснотам. Безумовно, й тому, що кінематограф найтехнологічніше з мистецтв. Кадім Тарасов із колегами знає це, відчуває й робить. Не забуваймо тут, що компанія «Фільмотехнік» українця Анатолія Кокуша має два «Оскари» за технологічні кіновинаходи. Без них «Титанік», «Війна світів», «Бетмен» і «Гарі Поттер», даруйте, кульгали б на світових екранах.
Разом із тим, фільми, де героями «Антитіла», Сеітаблаєв та Михальчук, – Тарасов творить у стилі авторських оповідей і сповідей. Це ніби як у мечеті чи православній церкві, або ж у чистилищі, навіть перед демонстративним мікрофоном: «Я – Ахтем Сеітаблаєв, чоловік, людина, режисер, батько, продюсер, актор, солдат Збройних сил України». І далі: «Для мене війна йде вже, власне, дев’ять років. Спробую пояснити…» Судячи з інтер’єру, Ахтем пояснює в приміщенні київського «Кримського дому», яким він керує. Розповідає, як російська атака розпочиналася в лютому 2014-го, а президент України тим часом каже, що звільнення нашої країни від московського агресора має закінчитися поверненням Криму Україні.
Мій покійний батько Микола півтора року життя віддав Другій світовій війні на фронті, отримав чотири поранення. В кращому разі яким могло бути спілкування з українською ріднею, то це похоронні трикутнички-листи. Тепер найкривавіші війни інші. Нинішня російсько-українська постала чи не наймедійнішою.
З російською армією бореться українська європейська культура
«Антитіла», кіно про них 40-хвилинне, крім виконання військово-медичних обов’язків знаходять можливість воювати нотами й словами. Тарас Тополя: «Наша музика має енергію любови. Коли ми граємо музику протягом цієї війни, вона допомагає, вона лікує». «Антитіла» сьогодні на фронті, а завтра співають з вокалістом рок-гурту U2 ірландцем Боно на «Майдані Незалежности» Київського метрополітену, післязавтра – на варшавському стадіоні з англійцем Едом Шираном, актором «Зоряних війн» і «Гри престолів». Тополя вправно володіє англійською. І через це «Антитіла» ведуть активну культурну й військову дипломатію. Адже надзвичайно важливо, щоб світ усвідомив, що з російською армією бореться українська європейська культура.
Ахтем Сеітаблаєв ґрунтовно дарує нам свою увагу протягом пів години, тим часом як Сергій Михальчук значно лапідарніший, яким і має бути природний кінооператор – за 10 хвилин йому вдається поділитися найголовнішим, викласти завдання й філософію митця зі зброєю в руках. Окрім іншого, Михальчук удостоєний «Золотої дзиґи» за «Дике поле», створене за романом Сергія Жадана про первісне накопичення капіталу на Донбасі 1990-х.
А тут Сергій притомно розмірковує: «Окрім зброї, що її дають нам до рук, дуже важливий інформаційний фронт… У нас є ще камера, й ми можемо показати те, чого не ладен показати солдат із допомогою свого мобільного телефону. Й ми можемо зробити те, що цю історію й цю війну запам’ятають».
Михальчук багато фотографує. Він пристрасно документує московсько-українську війну, її учасників, її нерви, її ландшафти й погоду. Це видно в фільмі. Також Сергієві світлини час від часу з’являються на його фейсбук-сторінці. Вона дихає кривавим фронтом, який розтягнувся в часі на кілька століть: «Війна спрацьовує як об’єднувальна ідеологія. Головне, щоб ми цього не розгубили в мирному житті. І щоб після війни у нас знайшлися сили й мужність пройти вогонь, воду й мідні труби. Щоб ми відбудували, лишилися однією нацією, і все щоб пішло на благо».
Ми можемо зробити, що цю історію й цю війну запам’ятають
Ми, українці, доки нас не поранило фізично й не вбило, як це не гірко, звикаємо до війни та водночас побоюємося, що світ від того стомиться. А як ми самі переживали ці біди нещодавні в Іракові, в Афганістані, в Сирії? Ну так собі. Певне, на нас те горе не настільки впливало. Українська ж війна, розплющмо очі, є війною двох світів, двох бачень теперішнього й майбутнього. Для усвідомлення цього погляньмо на сателітів Росії. Не перераховуватиму, лиш сутнісно – це війна між демократією й тоталітаризмом у різних його виявах.
Фільми, про які йдеться, різними голосами переконують у цьому. Ахтем Сеітаблаєв філософськи висотує кримськотатарський біль, волинянин Сергій Михальчук майже математично аналізує українську спільноту, киянин Тарас Тополя українською й англійською фактично співає та каже: «Що Україна не зробила за 30 років відновленої державности, моє покоління відхаркує!»
Українці й увесь світ взорується на найпомітніших, найкращих, найталановитіших. І з цих фільмів можна дізнатися про них, про зболену українську історію та європейську душу. Ці творчі люди хвилюються за свої родини. Вони дивляться на нас і промовляють кожен своє, але безкомпромісно…
«Антитіла»: «Те, що ми залишили свої інструменти й рушили воювати – це логічне рішення. Бо коли прийшов грабіжник, що хоче зґвалтувати твою родину, вбити тебе й забрати все найцінніше, що маєш – життя, дітей, ти мусиш просто вигризти йому глотку, ти маєш виколупати очі й з’їсти їх за те, що він просто навіть подумав про це». І ще про європейський світ: «Ми з одного джерела, з однієї колиски. Ми боремося й за вас…»
У фільмі, де героєм Михальчук, фраґмент із «Довбуша», коли той каже: «То мої гори. Я тут ґазда. І хто прийде мені в хату й буде правити, як маю жити, той вихаркає свої печінки, бігме, Боже».
Ахтем Сеітаблаєв мріє про перший день української перемоги у війні з Московією так: «Напевне, банально. Це кримське узбережжя… Мої діти й ті, кого люблю, неподалік. Хтось купається, хтось розкладає на скатертину бринзу, помідори, батько наливає вино, яке сам зробив. Над нами мирне небо. А я просто сиджу і дивлюсь. І дихаю. Все».
Джерело: КІНО-КОЛО
