21 жовтня у Києві пройшла друга Конференція Стійкості, яка зібрала практиків розвитку громадської участі та стійкості у громадах. Ключовими темами конференції ми обрали участь людей у прийнятті рішень, локальну та національну ідентичність, а також розвиток людського капіталу. Бо самі ці три речі впливають на те, що ми називаємо стійкістю – наша залученість у життя держави, те як ми себе визначаємо і те, наскільки бережемо одне одного.
Друга дискусія у межах події була присвячена учасницькому підходу як участі громад та громадянського суспільства у формуванні й реалізації національних стратегій для стійкості. Як «включати» людей у процеси прийняття рішень? Які нові можливості та інструменти потрібні для громад?
Відповіді на ці питання шукали Ігор Семиволос, програмний керівник Української Миротворчої школи; Ірина Каращук, очільниця Центру логістики розвитку громад; Ірина Гайдучик, виконавча директорка Волинського інституту права та Павло Ткач, проєктний менеджер «Міста розумних». Модерував розмову Сергій Ткаченко, старший співробітник Офісу Ради Європи в Україні.
Учасники поділилися власним досвідом і практиками, які допомагають громадам тримати стійкість. Їхні історії – про те, як народжується нова культура участі: від планування стратегій і цифрових інструментів до відновлення довіри між людьми.
Сергій Ткаченко нагадав, що поняття стійкості увійшло в український контекст після 2014 року, коли багато людей, зокрема і він сам, були змушені залишити свої домівки на сході. Тоді стійкість часто ототожнювали з жорсткістю або «залізобетонністю» позиції, але з часом суспільство навчилося бачити її інакше – як здатність до адаптації, діалогу, спільнодії та відчуття власної ідентичності. Сьогодні, каже Сергій Ткаченко, стійкість – це не лише опір, а й уміння спілкуватися, переосмислювати себе і будувати зв’язки між людьми та громадами.
Він зазначив, що говорити про участь і залучення громад не просто, адже для громадських організацій це водночас і звичний, і складний процес. З одного боку, участь – це основа їхньої діяльності, а з іншого – постійний виклик: як знайти нові форми взаємодії, які справді працюють у реаліях великої війни? Він наголосив, що мета дискусії – знайти нові складові формули стійкості громад: ті елементи, на які ми, можливо, раніше не звертали уваги, але які можуть стати ключовими для розвитку.
Говорячи про глобальний контекст, Сергій Ткаченко нагадав дані останнього звіту International IDEA – «Global State of Democracy 2025», які свідчать, що світ переживає найдовший період «відкату демократії» з 1975 року. Знижується рівень учасництва, верховенство права слабшає, а громадяни дедалі частіше не мають відчуття, що їхній голос почуто. В Україні ці тенденції посилюються через війну, воєнний стан і неможливість проведення виборів. У таких умовах, наголошує він, особливо важливо шукати нові способи участі – на рівні громад, місцевих рад і локальних ініціатив. Щоб не втратити відчуття спільного впливу на рішення, які визначають наше майбутнє.
Від конфліктів до бачення майбутнього
Ігор Семиволос розповів, як за дванадцять років роботи «Українська миротворча школа» пройшла шлях від навчання управлінню конфліктами до допомоги громадам у пошуку бачення майбутнього. Спочатку учасники прагнули зрозуміти природу конфлікту й зберегти себе в умовах нестабільності. Згодом з’явився запит на переговори та діалог. А сьогодні, каже Семиволос, громади – особливо прифронтові – прагнуть стратегічного бачення: як вижити, адаптуватися й відновити спільноту навіть тоді, коли фізично її територія зруйнована або окупована. Цей рух – від конфлікту до діалогу і від діаологу до майбутнього – став ключовою еволюцією Миротворчої школи.
Він наголосив, що нині люди з окупованих громад переживають складний вибір між збереженням своєї локальної ідентичності та необхідністю інтегруватися у нові приймаючі міста. Для багатьох переміщених спільнот це – болісний, але неминучий процес. Успішна інтеграція відбувається там, де місцева влада та громада активно включають ВПО у своє життя, дають відчуття приналежності й спільної відповідальності. Там, де цього немає, зростає байдужість і втрачається зв’язок між людьми. Саме ця взаємодія – як усередині приймаючих громад, так і між переміщеними спільнотами та їхніми земляками на окупованих територіях – є базовою умовою для збереження ідентичності та стійкості.
Ігор Семиволос наголосив, що українська ідентичність – це не абстракція, а конкретна дія, що формується через участь громадян у прийнятті рішень. Спротив у Запорізькій і Херсонській областях, каже він, виріс не на порожньому місці – це результат реформи децентралізації, яка дала людям відчуття власної спроможності. Коли люди бачили, що можуть впливати на рішення у своїй громаді, виникала справжня суб’єктність і гордість. Сьогодні, коли посилюється централізація через воєнний стан, зберегти цю відчуту спроможність – одне з головних завдань. Адже там, де громади зберігають комунікацію, пам’ять і довіру між людьми, навіть у релокації чи під окупацією, народжується справжня стійкість – і надія на повернення, відновлення й продовження життя.
Стратегія як основа
Ірина Каращук переконана: стратегічне планування – це основа відновлення та стійкості громад, і без нього будь-які відбудовчі ініціативи ризикують бути беззмістовними. Вона розповіла, що команда організації, релокована з Луганщини у 2022 році, спершу взялася допомагати громадам відновлювати зруйновану інфраструктуру – створювати проєктно-кошторисну документацію для шкіл, садочків, реабілітаційних центрів. Але дуже швидко стало очевидно: перш ніж будувати – треба зрозуміти, для кого і навіщо: «Ми питали в громад, скільки у вас дітей, хто буде працювати у відновленому центрі, але відповідей не було, – каже Ірина. – Бо не було стратегій розвитку». Саме тоді команда переосмислила свою місію: допомагати громадам не просто відбудовувати, а планувати майбутнє системно – на основі реальних даних і потреб.
Сьогодні «Центр логістики розвитку громад» допомагає громадам зростати через цифрові рішення, які роблять планування прозорішим і більш інклюзивним. Організація розробила цифрову платформу CLS, що дозволяє громадам зібрати повну картину свого стану – ресурси, проблеми, демографію, стан економіки, соціальні послуги, стан довкілля, енергетики. Платформа аналізує 32 сфери життєдіяльності громади, включно з розвитком демократії, соціальною згуртованістю та енергоефективністю. Так громади отримують змогу дивитися на себе цілісно, а не фрагментарно, а також залучати жителів до обговорення проблем. Цифрові інструменти стають особливо важливими для прифронтових територій, де неможливо проводити зустрічі наживо – вони дають змогу проводити інтерактивні опитування, збирати думки мешканців, з’ясовувати, що болить людям насправді.
Організація також працює над інноваційним рішенням – онлайн-помічником громади на основі штучного інтелекту, який у форматі чат-бота пояснюватиме мешканцям простими словами, які саме плани розвитку закладено у стратегії. Люди зможуть запитати, наприклад, коли відремонтують дорогу на їх вулиці, чи закладені у стратегію програми для молоді тощо. І отримати відповідь у зрозумілій формі. Так цифрові технології допомагають не лише прискорити стратегічне планування, а й зробити його справді учасницьким і прозорим.
«Якщо ми чекатимемо закінчення війни, щоб почати планувати, – каже Ірина Каращук, – то втратимо дорогоцінний час. Планувати треба вже сьогодні, щоб відбудова почалася не з руїн, а з розуміння, куди ми хочемо прийти».
Довіра, ресурси і спільна відповідальність, а не набір процедур
Ірина Гайдучик з Волинського інституту права наголосила, що учасництво – це не набір інструментів, а спосіб життя громади, заснований на спільних цінностях, довірі та спільній відповідальності. Формальні процедури самі по собі не впливатимуть на рівень залученості людей. Особливо якщо між владою й мешканцями громади немає діалогу та відчуття рівності сторін. Класичні форми громадської участі, як то громадські слухання «для галочки», працюють слабко; натомість дієвими стали швидші, змістовніші формати комунікації.
Але як залучати до них людей? По-перше, почати з дослідження проблеми: запитати і владу, і мешканців, чому вони не співпрацюють, чому не приходять на зустрічі. По-друге, давати ініціативам іти знизу: консультативні/тематичні ради, молодіжні об’єднання, групи ВПО працюють тоді, коли виникають із потреби, а не з постанови влади. По-третє, інвестувати не лише в інструменти учасництва, а в людей і спільноти: модерацію діалогів, фасилітацію, комунікацію, малі проєкти з видимим результатом. Саме так працює «Волинський інститут права»: 15 років команда допомагає громадам по всій Україні «навчати владу не боятися людей, а людей – бачити у владі партнерів», розробляє статути для громад, починає кожну роботу з опитувань, відновлює та осучаснює практики на кшталт громадського бюджету.
Ірина Гайдучик також згадала про роль хабів громадянського суспільства – тримати тканину участі живою: «витягувати» активних, які лишилися, збирати ВПО та місцевих у спільноти взаємодії, поширювати робочі формати по країні. Це особливо важливо на прифронтових територіях, де прямий діалог ускладнений: хаби можуть бути посередниками, які швидко збирають зворотний зв’язок і доносять його туди, де приймають рішення. «Ключ до стійкості – відновлення довіри через спільні проєкти, прозорі процедури й відповідальність з обох сторін: участь – це не лише критикувати на слуханнях чи у Facebook, а брати частку відповідальності за рішення і їхню реалізацію.», – говорить Ірина.
Навіть у прифронтових містах є можливості для розвитку громад
Павло Ткач з «Міста розумних» описує реалії прифронтової громади: коли перша потреба людей – безпека й виживання, класичні практики участі «просідають». Частина активістів пішла до Сил оборони; у містах із військовими адміністраціями зменшується вплив місцевого самоврядування на бюджет і рішення. Усе це звужує простір для громадського впливу. Попри це, стійкість – не про виживання, а про здатність діяти: Суми не просто тримаються під час постійної загрози, а оновлюють стратегію розвитку і шукають способи залучати до її реалізації людей. Ключова проблема, яку відзначає Павло, це комунікація. Навіть про дійсно корисні ініціативи влада часто не доносить до людей. Інколи просто тому, що не знає як. Додається й ще один виклик – нові мешканці-ВПО, яким доводиться «з нуля» пояснювати, як працює місцеве самоврядування і як користуватися інструментами участі.
Відповідь «Міста розумних» – цифрове та зрозуміле залучення. У рамках Лабораторії стійкості команда створила онлайн-моніторинг виконання стратегії Сум: кожен може побачити, на що пішли кошти громади, які цілі виконано, а які ні. Щоби подолати бар’єр «чиновницької мови» і обсяги документів, організація «перекладає» стратегію «людською мовою» – короткі відео-експлейнери, мерч, активна робота в соцмережах, інтерактивні опитування та голосування. Це дозволяє залучати і «старих» активістів, і новоприбулих мешканців, а головне – налагоджувати спільну мову між громадянами, владою і бізнесом.
Практичний висновок: без стратегування в умовах довготривалої війни діяти неможливо; без проактивної комунікації та цифрових каналів – неможливо залучити. Формула стійкості для прифронтової громади виглядає так: стратегія + прозорий моніторинг + прості пояснення + постійний діалог = участь, що працює і впливає на рішення.
***
Отже, в умовах війни та нових викликів для громад, учасництво та спільна дія – це не формальність, а основа стійкості громад. Вона народжується там, де є довіра, діалог і спільна відповідальність. Підтримувати її означає інвестувати не лише в інструменти, а й у людей – у спільноти, які здатні діяти разом. Через стратегічне планування, цифрові рішення й відкриту комунікацію громади вчаться не просто виживати, а впливати на зміни. І саме це робить демократію живою навіть під час війни.
