Кілька місяців тому ми – кілька журналістів, митців, акторів – у співпраці з Ромською програмою Міжнародного фонду “Відродження” започаткували проект “CultuROM”.
Одним із наслідків якого став спецпроект “Ромське мистецтво” на “Українська правда. Життя”, а також кілька матеріалів в інших медіа.
Темою були різні види ромського мистецтва та мистецтва про ромів, створеного не-ромами через призму власного національного бачення.
Йшлося про музику (зокрема, ромський джаз), театр, кіно, літературу (тут маємо розділення на літературу про ромів творену не-ромами, ромську літературу по-ромськи і ромську літературу мовою країни перебування), образотворчого мистецтва та інших видів музейних втілень.
Також зараз готуються відеоролики на ці та суміжні теми.
Як співкоординатор цього проекту хотів би поділитися думками, які народилися під час його реалізації та певними висновками.
ВСІ ТЕКСТИ СПЕЦПРОЕКТУ “РОМСЬКЕ МИСТЕЦТВО”
По-перше, попит довідатися більше про ромську культуру є.
Кількість переглядів сягала від 3,5 тис. до 8,3 тисячі.
Коментарі були і в’їдливі, на кшталт, чи очікувати статтю про ромський балет (питання, а чому і ні?), і гірші в дусі стереотипного мислення, але переважно цілком конструктивні, як от у матеріалі про ромський джаз.
Тому наші побоювання про інтернет-булінг щодо наших авторів не справдилися.
По-друге, намагаючись зібрати нерідко по крихтах те, що можна віднести до ромського мистецтва та мистецтва про ромів (що, як розуміємо, не завжди співпадає, а відповідно іноді подає ромів у викривленому чи спотвореному вигляді), ми стикнулися з тим, що не можемо не пояснювати окремих аспектів і особливостей ромського життя та укладу.
Приміром, надаючи коментар до статті Єви Райської про ромську поетку з Польщі Папушу (справжнє ім’я – Броніслава Вайс), молодий ромський історик Януш Панченко доповнив відомі тези, чому Папушу вигнали із табору в далекі 1950-ті.
На його думку, співплемінники піддали її остракізму не через те, що вона писала вірші і дала їх опублікувати, а що зробила це через чужого чоловіка, поляка Єжи Фіцовського, який зробив її знаменитою:
“[Папуша] …вела з ним якесь листування. Це не дуже гарно для жінки або дівчини з ромської сім’ї, тим паче заміжньої. Ця ситуація є більш очевидною, чому роми почали насторожено до неї відноситись.
Ми розглядаємо сьогодні біографію Папуші як відомої поетки, а її оточення розглядало її як ромську жінку, і те що робила Папуша, не було прийнятним для оточення.
У нинішній час, у консервативній ромській спільноті було б теж саме”.
Також Януш нагадав, що саме тоді почалася кампанія примусового оселення ромів, а публікації про них були сприйняті як порушення кодексу і “здача інтересів”.
Певною мірою пов’язаною із вище описаною ситуацією виявилася музична культура ромів, котра – попри позірну відкритість – являла нерідко родинні таємниці, що передавалися в межах кланів.
Також роми проникали в національні колективи народів, серед яких проживали. Приміром, кілька відомих ромських родин на Закарпатті грали і співали в місцевих угорських колективах – Дюла (Федір) Легоцький був керівником Народного угорського ансамблю (перед тим “Угорські мелодії”), а його дружина Марія була там солісткою.
У Криму місцеві роми, звані сусідами кримськими татарами “ченгіне”, грали на кримськотатарських весіллях і мали знати повністю увесь музичний цикл, не завжди показуючи своє ромське походження. Їхню традицію нині продовжує гурт “Джезаїр”.
Щодо літератури, то вона розвивається нерівномірно – залежно від ступеня емансипованості різних груп у різних країнах, кодифікації окремих діалектів.
Якщо у Києві поетка Раїса Набаранчук (псевдонім – Рані Романі) пише кодифікованою мовою групи руска рома (на основі російського алфавіту), то Януш Панченко у Каховці допіру зараз підняв питання про кодифікацію діалектів сервів і волохів на основі української абетки, оскільки діти у школах не вчать російську. Свої вірші Януш пише в цих двох діалектах, рідних по батькові і по матері.
У країнах-сусідках України були і є письменники-роми, які писали як ромською, так і мовою титульної нації, але про них в Україні відомо небагато, хоч і з перекладних матеріалів дещо є. Темою їх творчості нерідко є ромський геноцид під час ІІ світової війни, про який поточно відомо набагато менше, ніж про Голокост євреїв.
Також сусіди України на західному кордоні просунулися набагато більше у музейному представництві матеріальної культури ромів. Музеї у Тарнові (Польща), Брно (Чехія), Мартіні (Словаччина), Будапешті (Угорщина) мають сталі і пересувні виставки, культурне та освітнє життя навколо цих інституцій.
В Україні, оскільки такі зібрання (громадження артефактів) або не велися на постійній основі, можна говорити про окремі приватні/родинні колекції. Українські роми також пережили геноцид, і не все мало шанс зберегтися.
Відтак уже кілька років витає ідея віртуального онлайн-музею, де можна було би показувати речі з різних родин і регіонів.
У січні 2019 року в Берліні на базі Європейського інституту мистецтва і культури ромів (ERIAC) відбулося відкриття Міжнародного цифрового архіву ромського мистецтва (література, музика, художнє мистецтво, танець тощо) – RomArchive.
Архів покликаний кинути виклик домінуючій практиці стереотипного представлення ромів у мистецтві, створити міжнародний майданчик для самопрезентації, а мистецтво, що твориться ромами, та його внесок у європейську культурну історію більш видимими.
Також створено платформу для обговорення можливих форм ромського музею сучасного та сучасного мистецтва, який розширюватиметься у часі та просторі завдяки серії виставок, дискусій та мистецьких проектів – RomaMоMA.
В Україні ще у 2015 році директор театру “Романс” Ігор Крикунов пропонував: “Розпочати роботу над створенням віртуального музею-архіву.
Тому що зараз, на жаль, в українському сегменті інтернету практично відсутній якісний ромський контент, а наявна достовірна інформація фрагментарна і губиться в потоці “мотлоху” і “фейків”.
Також Крикунов пояснював, що: “Усна за своєю природою ромська культура також завдяки сучасним технологіям має шанси і повинна бути збережена.
Для цього у віртуальному музеї-архіві передбачається розмістити аудіо-, відеозаписи та методичні розробки, які дозволять вивчати і розвивати всі наявні в Україні діалекти ромської мови, фіксувати та популяризувати фольклор різних етногруп”.
Створення такого музею є однією з цілей ініціативи “Культурний спадок ромів України”. Проєкт ініціювала АРКА – Агенція адвокації ромської культури (креативним директором АРКА є одна з наших авторок Наталі Томенко).
Основна діяльність по промоції і презентації напрацювань відбувалася у соцмережах. Ромська молодь розповідала про предмети традиційного одягу, сімейні рецепти, пісні, танець, літературу.
Якщо говорити про сучасне кіно, то в Україні процес відходу від традиційного уявлення лише розпочався.
Нам бракує ще своїх Тоні Гатліфа чи Еміра Костуріци, але ми можемо відштовхнутися від “Табору, що йде в небо” про події на Закарпатті, чи “Циганки Ази”, головну роль у якій зіграв Ігор Крикунов.
Із останнього, що можна пригадати зі створеного в українському кіно на ромську тему, є художня короткометражна стрічка про геноцид ромів “Пам’ятати” (2017), документальний фільм “Сім історій успішних ромських жінок” (2017), ігровий короткий метр режисера Віталія Гавури “Чачьо”, що здобув головний приз Одеського кінофестивалю в 2020 р.
Щодо театру, то окрім автоіронічної постановки “Як украсти коня” (2018) Петра Русанєнка (більше про у нашому матеріалі Настасії Євдокимової), є сподівання на постановку в Закарпатському обласному театрі моно-драми за мотивами творчості ромського письменника із Виноградова Миколи Бурмека-Дюрі (робоча назва “Чіріклі” або “Циганська мати”).
Ромська культура та мистецтво на ромську тематику створене не-ромами (воно розвиватиметься паралельно і ми можемо йому побажати бути лиш якіснішим) будуть неминуче перетинатися – прикладом тому є антологія малої прози “Шлях (до) ромів”, видана в 2020 року.
Питання в тому, чи це відбуватиметься на голому ентузіазмі, чи за державної підтримки (за неї, зокрема відповідає Держслужба з етнополітики та свободи совісті).
Попри те, що ромське мистецтво може бути і цікавим та презентабельним, цей напрямок воліють не помічати як такий.
Але ж на оперу і балет “Кармен” люди, що цікавляться мистецтвом хоч раз та сходили?
Роман Кабачій, історик, журналіст, спеціально для УП.Життя
