Фонд приєднується до спільної заяви українських інтелектуалів з приводу дій Державного егнтства з питань кіно щодо Довженко-Центру.
Заява
Ситуація, що склалася після оприлюднення наказу Держкіно України щодо реорганізації Національного центру Олександра Довженка (скарбниця екранних мистецтв, збірка усього кращого, що витворено в українському кіно) викликає велике занепокоєння у громадськості. Одна із найефективніших у новітній українській історії інституція, архів широкого культурницького профілю, чия діяльність викликала стійкий і захопливий інтерес шанувальників кіно, потрапила у немилість до працівників Держкіно – з відповідними наслідками державної нелюбові.
На жаль, певний сегмент вітчизняних можновладців не раз давав підстави говорити про нарцисизм і нехіть до будь-яких контактів з експертним середовищем, громадянським суспільством в цілому. Даний випадок цю тенденцію стверджує у найрадикальніший спосіб – нас просто поінформували щодо прийнятого рішення. В якому, зокрема, йдеться про щось справді «креативне» – уся фільмова колекція передається в руки досі нікому не відомій організації – Науковому центру кінематографії України. Судячи по всьому, суто паперовій структурі, яка з моменту юридичної фіксації не діяла жодного дня, її тримали «про запас». У який спосіб цей фантом, бюрократичний привид може трансформуватися у національний архів – риторичне питання. Хіба що у казковий.
Перед нами класичний прояв волюнтаризму, коли активується воля невігласів. Невігластво у тому, що надскладний, багатоспектровий космос культури бачиться ними з однієї точки – примітивного господарника. Архіви у цій системі координат виглядають традиційними складськими приміщеннями, і крапка; відсутність стереоскопічного мислення не дозволяє помислити про щось більше і глибше. Чи ж не тому в Україні більшість архівів, державних і муніципальних, поставлені на межу виживання – віддавна, на жаль.
Нині війна, безліч і безмір трагедійного лиха. На кону доля самої України. У цьому контексті проблеми існування однієї архівно-культурницької інституції можуть видатися чимось третьорядним. Мабуть, на це й розраховували автори наказу Держкіно. Одначе функціонування Культури не знає дрібниць, ціннісна вертикаль тут не є чинною. Сама перемога у війні з рашистським військом – коли говорити про стратегію нашого поступу у великій Історії – досяжна лише за умови культурного поступу. Без стратегічного плану дій, без глибоко продуманої, виваженої тактики ми програємо. Програємо не просто культуру, її базові інституції, а саму Україну!
Відтак вимагаємо негайного скасування наказу Держкіно України щодо так званої реорганізації Довженко-центру. Мусить відбутися предметне обговорення ситуації, що склалася (з Довженко-центром, з архівною справою в цілому) на рівні профільного комітету Верховної Ради з гуманітарної та інформаційної політики, на рівні Кабінету Міністрів України. Звісно, почуємо про те, що «не на часі», озирніться навкруги…
Озирнулися – за останні роки і десятиліття зникли з нашої історико-культурної карти безліч архівів- відомчих, муніципальних, громадських, приватних. Разом з ними витікає, по краплі, кров самої нації. І власне, постає просте питання, колись сформульоване британським класиком: за що ми тоді воюємо?
До пошуків відповіді на це питання необхідно долучити експертне середовище, громадянське суспільство, громадських активістів з метою вироблення стратегії розвитку і збагачення нашої спільної історичної пам’яті. Її втрата є катастрофою, загроженням існуванню самої нації.
Звернення підписали:
Леонід Фінберг,
Сергій Тримбач,
Йосиф Зісельс,
Володимир Казарін,
Олексій Панич,
Володимир Єрмоленко,
Віталій Портников,
Сергій Маслобойщиков,
Наталя Старченко,
Андрій Пучков,
Юрій Прохасько,
Юрій Макаров,
Мирослав Маринович,
Олексій Гарань,
Дмитро Горбачов,
Валерій Пекар,
Наталія Позняк-Хоменко,
Міжнародний Фонд «Відродження»
Центр громадянських свобод.
