Хто має формувати культуру пам’яті? Як театр стає інструментом меморіалізації? Чому українські меседжі не працюють на закордонну аудиторію? Що робити, якщо місцева влада перешкоджає ініціативам громади? Як позбутися радянських шаблонів у вшануванні героїв?
Про те, як в Україні сьогодні вибудовуються практики комеморації, говорили під час вебінару Архіву Війни кураторка платформи культури пам’яті “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” Оксана Довгополова, членкиня Коаліції дієвців культури Уляна Мороз та завідувачка сектору з питань меморіалізації відділу культури, національностей та релігій Ірпінської міської ради Софія Мартинюк. Модерував розмову журналіст та інтерв’юер Архіву Війни Євген Павлюковський.
Євген Павлюковський
Тема меморіалізації — це тема для небайдужих людей, які хочуть, щоб національна пам’ять працювала правильно, а не за тими радянськими стандартами, які вона мала до 2014 року або подекуди до 2022 року.
Безпрецедентна кількість жертв російської агресії підштовхує шукати нові підходи до осмислення і збереження досвіду проживання війни. І найголовніше те, що ми маємо зафіксувати ці свідчення для того, щоб якомога ефективніше розповідати світу про ті злочини, які Росія чинить в Україні. Це дозволить покарати агресора й домогтися міжнародного засудження Росії за сценарієм нацистської Німеччини. Тож меморіалізація — це один із кроків, які Україні доведеться зробити для свого подальшого цивілізаційного розвитку. Як і чому ви почали займатись темою меморіалізації?
Оксана Довгополова
Багато років я працювала в академічному середовищі та займалася філософією й історією. Проте події 2014 року все змінили: мені стало соромно, що я спостерігала за маніпуляціями минулим і ніяк на них не реагувала. Тоді мені здавалося, що це не надто важливо, адже розумні люди й так усе зрозуміють, а іншим пояснювати марно. Але коли я побачила, як історичну термінологію використовують для виправдання реальних вбивств, то вийшла в публічне поле.
Ми з командою платформи “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” вже понад шість років системно працюємо над темою меморіалізації. Засновуючи нашу організацію, ми спиралися на європейський досвід, який свідчить: розв’язання найскладніших “вузлів пам’яті” найчастіше відбувається саме у сфері мистецтва. Тому ми обрали творчий інструментарій як основний. З 2022 року наша діяльність зосереджена виключно на темі російсько-української війни. “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” реалізує не лише художні та виставкові проєкти, а й безпосередньо працює з процесами комеморації.
Софія Мартинюк
До повномасштабного вторгнення я була художницею. У 2022 році війна прийшла в мій дім буквально. Досвід евакуації з міста та повна невідомість, чи вдасться колись повернутися назад, змінили моє життя й наштовхнули на стежку волонтерства.
З моменту деокупації Ірпеня я долучилась до ініціатив із відбудови та розроблення стратегій розвитку міста. Упродовж півтора року я намагалася застосувати свій художній досвід, щоб змінити Ірпінь на краще та закласти новий вектор його відновлення. Однак згодом, коли громада завершила початковий етап відбудови критичної інфраструктури й мешканці почали повертатися додому, актуальними стали глибші, сенсові питання.
Ми зафіксували в стратегії розвитку, що меморіалізація — це окремий важливий напрям, яким мають займатися фахівці. Але де знайти таких експертів у структурі міської ради? Це питання підштовхнуло мене до навчання, активної комунікації з професійним середовищем та координації зусиль із профільними інституціями. Власне, так відбулася трансформація моєї діяльності: від волонтерських ініціатив до інституціалізації практик та візій.
Як громадська активістка я почала працювати над проєктом сектору військових поховань в Ірпені. Ця тема занурила мене в різні аспекти пам’яті. Я усвідомлюю її надзвичайну суспільну важливість, адже це — вияв поваги до воїнів, які віддають свої життя. Для мене це той мінімум, який я можу робити в тилу. Завдяки довірливим стосункам із міською радою мені делегували цей напрям офіційно. Сьогодні ми тісно координуємо зусилля з різними структурними підрозділами й разом зростаємо у цій темі як громада.
Уляна Мороз
Як директорка Львівського театру ляльок, я тривалий час шукала відповідь на питання: “Якою є роль культурних інституцій під час війни, якщо всі зусилля мають бути спрямовані на перемогу?”. Ці пошуки привели мене до теми ідентичності та того, як театр її формує. З’ясувалося, що фундаментом нашої ідентичності є пам’ять. Якщо ми не працюємо з нею, то втрачаємо те, за що боремося.
Я почала займатись дослідженням того, як саме львівські театри сьогодні працюють із темою пам’яті. Переконана, що ми маємо віднайти широку палітру пам’яттєтворчих і пам’яттєперетворювальних інструментів, і театр є одним із найпотужніших методів для цього.
З чого варто починати комунікацію в громадах, які постраждали від агресії та прагнуть зберегти пам’ять про пережите? Хто має бути ініціатором цього процесу: виключно активісти чи, як у випадку з Ірпенем, ініціативу може брати на себе й міська рада?
Софія Мартинюк
Це історія, коли всі є зацікавленими сторонами: не лише міська рада ініціює зміни чи вносить пропозиції — багато наших кроків ґрунтуються саме на запитах від мешканців.
Нереально зайти в цю тему, одразу розуміючи всі напрями та групи, з якими доведеться взаємодіяти. Наприклад, із родинами військовополонених та безвісти зниклих ми почали системно працювати лише минулого року. До цього ми не мали інструментів: дані закриті, ТЦК ними не ділиться, тож було незрозуміло, як формувати спільноту та які заходи проводити. Проте надійшов конкретний запит — і ми зібралися, обговорили його з родинами та напрацювали ідеї, як оприявнити цю категорію людей у публічному просторі. Для нас було важливо знайти рішення, які б не становили загрози ні родинам, ні самим військовим, які можуть перебувати в полоні.
Тому цей процес має бути двостороннім. З одного боку, ми реагуємо на запити містян, а з іншого — відвідуємо профільні форуми, вивчаємо досвід інших громад, занотовуємо вдалі рішення та намагаємося впроваджувати їх у себе, зважаючи на те, як вони відгукуються людям.
Напис “Слава Україні! Героям Слава!” на стенді меморіального комплексу “Алея пам’яті” у Запоріжжі. ГУ Національної поліції Запорізької області
Чи часто доводиться роз’яснювати громаді сенс і необхідність конкретних монументів чи пам’ятних акцій?
Софія Мартинюк
Ми майже не натрапляємо на негативні відгуки. Навпаки, отримуємо багато слів вдячності — наприклад, коли висаджуємо іменні дерева на честь загиблих або встановлюємо меморіальні дошки.
Негатив трапляється рідко й зазвичай пов’язаний із тим, що когось не згадали або не вказали. Складність роботи в нашій громаді полягає в тому, що ми працюємо з двома часовими проміжками одночасно. Перший — це оборона Ірпеня та Київщини в лютому — березні 2022 року. Ця подія вже завершена, і ми маємо певну часову дистанцію, щоб її осмислити. Другий напрям — війна, що триває. На жаль, поховання відбуваються регулярно. Ми постійно поповнюємо тимчасову алею в центрі міста та впроваджуємо нові комеморативні практики.
Найважче — по крихтах збирати свідчення саме за 2022 рік. Тоді був час імпульсивних рішень та швидких реакцій; люди могли бути в одному окопі, але не впізнати одне одного, бо були в балаклавах. Через це згодом виникають суперечки.
Саме тому зараз ми працюємо переважно з цифровими платформами й не поспішаємо видавати книги зі списками полеглих. Наші дані постійно оновлюються та коригуються. Завжди наголошуємо: наші ресурси перебувають у процесі наповнення. Саме певна “недозаповненість” часто стає стимулом для людей: вони можуть не відгукуватися на загальні заклики поділитися свідченнями, але коли бачать, що чиєсь ім’я відсутнє, одразу приходять зі своєю історією.
Оксана Довгополова
Запустити меморіальну ініціативу може хто завгодно: влада на будь-якому рівні, художник, активіст тощо. Проблема виникає тоді, коли це відбувається без участі громади. Так сталося в Ірпені: відомий архітектор запропонував проєкт меморіалу на Романівському мосту й презентував його на рівні президента. Однак із мешканцями міста попередньо не поговорили. Попри добрий намір і непогану концепцію, людей, для яких це місце є частиною особистої історії, фактично поставили перед готовим рішенням.
Читати ще
Антон Лягуша: “У нас є величезний ризик отримати мертву пам’ять про поточну війну”
Формування пам’яті сьогодні — це насамперед про цінності: важливо не лише зберегти події, а й спільно осмислити їх.
Після цього відбулася шестигодинна розмова в Ірпені — за участі архітектора та його команди, представників Міністерства культури, Державної агенції розвитку туризму, платформи “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” та самої громади. У підсумку архітектор визнав, що початковий крок був зроблений без належної комунікації.
Коли ми говоримо про пам’ять, це не про фіксацію подій, а про нашу спільну дію. Для нас сьогодні важливий індивідуальний досвід людей. Ми впускаємо його в себе, зберігаємо та осмислюємо. Цитуючи Максима Кривцова: «Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім — імена».
Софія Мартинюк
Ми збираємо свідчення, проводимо заходи, створюємо спільноти, обмінюємося історіями, даємо людям, які пережили спільне лихо, можливість спілкуватися та гуртуватися. Саме цей шлях меморіалізації і є нашою ціллю.
Меморіалізація не дорівнює будівництву. Це не про кубатуру плитки чи бетон, а про формування традицій навколо вже створених місць пам’яті. Важливо не вигадувати щороку нові “атракції”, а розвивати сталі практики, щоб вони стали справжніми традиціями міста.
Як за допомогою театру доносити сенси в умовах війни, коли багато подій ще потребують осмислення?
Уляна Мороз
Театр живий і гнучкий. Якісна постановка відчуває реакцію аудиторії, а команда прагне отримати фідбек після вистави.
Є два основні шляхи, якими театр може працювати. Перший — документальна драма. Ми беремо реальні свідчення людей і на їхній основі формуємо полотно вистави. Наприклад, наш проєкт із міською радою на основі історій 80 жінок, чиї чоловіки, сини або діти пропали безвісти на війні. Вистава може бути максимально документальною — з манерами, паузами та живою мовою людей — або літературно опрацьованою.
Документальна драма дозволяє передати точність і персоналізацію: ми можемо додавати фотографії та відео.
У виставі “Різдво. Тризна” театру “І люди, і ляльки” роль загиблого актора залишили у форматі відео. Так театр зберіг і структуру вертепу, і пам’ять про людину.
Другий шлях — мистецьке переосмислення. Наприклад, книжка “Доця” Тамари Горіха-Зерня і відповідна вистава Театру Заньковецької узагальнюють досвід волонтерів та цивільних із 2014 року. Тут немає конкретних імен чи фотографій, але це також ефективний спосіб нагадати, що війна почалася не у 2022 році.
Вистава “Доця” у Львові. афіша вистави/сайт театру М. Заньковецької
Як передавати українські меседжі за кордоном, і чи варто їх адаптувати для різних аудиторій?
Оксана Довгополова
Сенси для внутрішньої та міжнародної аудиторії завжди різні, бо досвід людей усередині України та за кордоном не збігається. Неможливо створити універсальний меседж, який однаково працює скрізь.
У Kunstmuseum Stuttgart ми зробили виставку From 1914 till Ukraine. Роботи Отто Дікса, який показав Першу світову війну, вступили у діалог із сучасними українськими художниками, що працюють із темою війни. Кураторка музею організувала “інтервенцію” в постійну колекцію і виділила зали Дікса для українських проєктів. Коли нам відкрили доступ до колекції, ми були просто вражені цією подібністю: ті самі вирви, та сама окопна війна, яку свого часу фіксував Отто Дікс ще у 1914 році. Але водночас це стало для нас потужним тригером, щоб заявити: “Ні, подивіться, наша війна інша, вона особлива”.
На першій Мальтійській бієнале сучасного мистецтва 2024 року головною темою була деколонізація. Художниця Алевтина Кахідзе розповідала про український досвід колонізації та власну ідентичність, а також показувала, як культурні нашарування впливають на сприйняття. Ці сенси дуже відгукувались мальтійцям, які мали схожий період у власній історії.
Проєкт Алевтини Кахідзе From South to North в Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале, 2024. Фото: Вероніка Санті/надано Суспільне Культура
Для кожної країни ми створюємо окреме повідомлення. Зараз ми готуємо виставку сучасних українських митців про Крим, яка відкриється 20 березня в культурному центрі “Замок Уяздовський” у Варшаві. Вона називається “Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим“. Разом із польськими колегами працюємо над тим, щоб меседж був зрозумілий локальній аудиторії, показував не лише факт “Крим — це Україна”, а й різні історичні та культурні погляди на півострів.
Як вам вдається вибудовувати комунікацію з іноземними делегаціями та місцевими громадами, щоб зберегти місця пам’яті в Ірпені попри швидку відбудову міста?
Софія Мартинюк
Робота з митцями в нашому просторі відбувається на кількох рівнях: від локальних рефлексій до міжнародних проєктів. Художників, які приїжджають до нас, можна поділити на дві категорії. Перші, як-от Бенксі, щиро прагнуть підтримати громаду та висвітлити події на весь світ. Другі, на жаль, просто використовують наші руйнування заради власного піару, іноді навіть всупереч заборонам місцевої влади.
Щоб уникнути репутаційних ризиків та недоречних “художніх” жестів, в Ірпені створили спеціальну мистецьку комісію. До неї належать не просто чиновники чи депутати, а професійні архітектори, художники та куратори. Моє головне послання колегам у міських радах: не бійтеся визнати брак компетенцій у мистецтві. Завдання посадовця — вчасно звернутися до фахівців. Саме професійна експертиза допомагає відсіювати сумнівні ініціативи та наповнювати публічний простір справді глибокими сенсами.
Яскравий приклад — наша відмова народному депутату, який хотів намалювати на дев’ятиповерхівці величезний портрет Дональда Трампа з “Джавеліном”. Окрім естетичної недоречності, там були великі сенсові проблеми: чи може ця постать одноосібно репрезентувати все американське суспільство? Чому саме він, якщо нашу громаду набагато більше підтримують Литва та Азербайджан? Ми вберегли місто від цього об’єкта. Іноді те, що ми не дозволили намалювати, є більшим досягненням для іміджу громади, ніж черговий хаотичний мурал.
Як залучити дітей до культури пам’яті, зокрема у форматі шкільних ініціатив?
Уляна Мороз
Працюючи з дітьми та підлітками, ми керуємося двома правилами: розуміти контекст і не нашкодити. Оскільки діти вже перебувають у стані травми, мистецтво не має стати новим потрясінням.
Наприклад, для найменших ми готуємо виставу про право на горювання. Через образ “дерева пам’яті” пояснюємо, що сумувати за втраченою іграшкою, тваринкою, другом або родичем — це нормально. Навіть якщо у дитини ще немає негайної потреби в меморіалізації, ми змалечку даємо їй необхідний інструментарій. Це вчить культури пам’яті через любов: “Тобі боляче, бо ти любив. Створи дерево пам’яті, щоб ця любов не зникала”.
Для підлітків важливий образ героя, який ще давні греки досліджували у своїх міфах. Вдалий приклад — книга ветерана Андрія Капшишака “Легенда про вільних”, де спогади про побратимів перетворені на героїчний епос, на який хочеться рівнятися. Інший цікавий кейс — вистава “Дерев’яний сніговик” у Першому театрі. Це п’єса турецького драматурга про душі акторів Маріупольського театру. Вона допомагає підліткам відчути співпереживання світу без зайвих повчань, які ця аудиторія зазвичай відкидає.
Головне — уникати радянських методів. Як тільки пам’ять перетворюється на плакатну пропаганду чи однозначну декларацію, ми нівелюємо власні цінності: гідність і свободу. Жодної пропаганди — тільки щирий, відкритий діалог.
Софія Мартинюк
Водночас ми маємо бути критичними до того, як вшановуємо пам’ять у дитячому середовищі. Наприклад, традиційні меморіальні дошки на школах — це практика, що значною мірою тягнеться ще з радянських часів. Ми встановлюємо їх, виходячи з дорослої логіки, але вони просто розчиняються в просторі й не працюють для дітей.
Саме тому зараз критично важливо збирати думки дітей та підлітків, щоб зрозуміти, які практики насправді їм відгукуються. Наші методи можуть бути неефективними, і ми повинні мати сміливість це визнати. Це шлях до побудови живої пам’яті, а не формальної.
Які успішні приклади меморіалізації існують у Київській області?
Софія Мартинюк
На другу річницю звільнення Ірпеня ми створили монумент “Воля”. Його ідея виникла з ініціативи художників, яку підтримала міська рада. Ми категорично відмовилися від розмальовування уламків снарядів “калинками” та “лелеками”, натомість зберегли їх як артефакти. Монумент — це затиснутий між бетонними плитами куб із російського заліза, яке нас не вбило. Весь сенс у фразі: “Цього металу замало, щоб нашу волю зламало”.
Що робити, якщо міська влада постає резистором і не дає реалізувати ідеї митців та спільноти зі збереження пам’яті?
Оксана Довгополова
Взаємодія з міською владою — це часто болюче питання, адже посадовці не завжди готові до діалогу з експертами чи художниками. Коли йдеться про капітальні об’єкти, ми залежні від дозволів, але існують тимчасові практики, які не потребують жодних погоджень. Найкращий приклад — інсталяції з прапорцями.
Це жива практика солідарності та спільного горювання. Проте навіть тут ми стикаємося з нерозумінням. Я знаю мерів, які кажуть: “Це некрасиво, навіщо це робити?”. Для багатьох чиновників емоційне поле та право громади на прояв скорботи залишаються незрозумілими категоріями. На жаль, універсальної поради немає — ми змушені щоразу шукати відповіді на питання, яких у цивілізованому світі взагалі не мало б виникати.
Як співпрацювати з родинами зниклих або загиблих у питанні меморіалізації, коли між ними немає єдиної думки чи спільного бачення?
Уляна Мороз
Ми знайшли вихід у створенні вистави, адже театр — це гнучкий матеріал, який дозволяє перевіряти та змінювати все у процесі. Під час спілкування з жінками, чий близькі зникли безвісти, ми почули їхній головний запит: “Не забудьте, що ми існуємо”. Саме це послання — пам’ятати про тих, хто не має власного місця пам’яті, — стало основною лінією нашої вистави. Окрім цього, ми готуємо едукаційну складову: матеріали з контактами груп підтримки та алгоритмами дій для тих, хто опинилися в такій ситуації. Найважливіше сьогодні — не мовчати, а творити спільноти взаємопідтримки, де кожен відчує, що він не залишений наодинці зі своїм горем.
Як комунікувати з владою про недоречність розміщення пам’ятних місць сучасної війни поруч із монументами Другої світової, особливо в селах, де це стало поширеною практикою?
Оксана Довгополова
Алгоритм дій тут доволі простий: варто звертатися до Українського інституту національної пам’яті. В їхніх рекомендаціях чітко прописано, що місця пам’яті (Другої світової та сучасні) варто розводити у просторі. Це державний орган, який фахово пояснює, чому не варто змішувати різні контексти в одній локації. Для міських та сільських рад такий офіційний висновок часто є вагомим аргументом, щоб ухвалити правильне рішення.
Які практики збереження пам’яті існують поза межами України?
Оксана Довгополова
На сайті платформи культури пам’яті “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” зібрана велика кількість проєктів, які ми презентували за кордоном.
Насправді ініціатив дуже багато. Наприклад, Український інститут у Франції реалізував масштабну програму, присвячену пам’яті війни. Це величезна тема, яку неможливо коротко описати. Українські митці активно створюють проєкти, які допомагають світу краще розуміти наш контекст.
Як працювати зі стихійними практиками меморіалізації та в який спосіб їх правильно адвокатувати?
Уляна Мороз
Люди мають гостру потребу бути почутими й фізично принести кудись свій біль.
Завдання міста — не просто зводити монументи, а створювати живі простори для спільного проживання горя. Це складний виклик, що потребує діалогу та пошуку гнучких форм, а не стандартних гранітних пам’ятників.
Саме в такому спілкуванні народжується справжня пам’ять.
Софія Мартинюк
Не існує універсального рішення, яке б влаштувало всіх. Одні родини полеглих підтримують встановлення меморіальних дощок, інші — категорично проти. Хтось обирає висадку дерев або екологічні проєкти, хтось — фестивалі чи фотовиставки. Підходи мають бути різноманітними, адже у людей різні потреби та уявлення про вшанування, і це абсолютно нормально.
Уляна Мороз
Військові мають величезний запит на вшанування побратимів. У львівському центрі Unbroken ветерани пишуть драматичні тексти, що стають основою для ескізів та вистав — як-от “Плейлист подорожнього” у Театрі Лесі Українки. Така “терапія драмою” допомагає авторам зцілюватися, а глядачам — бачити чесні портрети тих, кого ми маємо пам’ятати.
Архів Війни — це найбільша незалежна мультимедійна платформа, що системно накопичує свідчення російсько-української війни. Будь-хто може передати власні матеріали, щоб вони стали основою для майбутніх досліджень, мистецьких проєктів та збереження національної пам’яті.
Вебінар відбувся за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media
Джерело: Суспільне. Культура
