Сьогоднішній епізод подкасту — знову про молодь. Ми побачимо, як дві громадські організації в різних містах створюють простори, можливості й умови для того, щоб молоді люди могли розвиватися, втілювати власні ідеї та ставати активними учасниками життя своїх громад.
Організація «Kowo» у Кропивницькому створила сучасний простір для розвитку спільноти та підтримки волонтерського руху. Вони активно працюють із молодими людьми, допомагаючи їм навчатися та самореалізовуватись. У межах «Лабораторії стійкості» команда зосередилася на розвитку молоді через освіту та креатив — від зустрічей з блогерами, які створюють освітній контент, до безкоштовних занять із 3D-моделювання та робототехніки.
А от «Ліга сучасних жінок» з Сум робить ставку на розвиток молодіжного активізму. Зараз їх команда допомагає молоді в містечку Ромни навчитися створювати власні проєкти, залучати донорів і брати участь у врядуванні громади. Таким чином вони формують тут покоління свідомих, компетентних і мотивованих мешканців, які готові розвивати Ромни.
Сьогодні наші гості — Людмила Пономаренко, проєктна менеджерка «Ліги сучасних жінок», та Анастасія Квятик, проєктна менеджерка «Kowo». Ми поговоримо про те, як громадські організації можуть допомогти молодим людям перетворювати ідеї на реальні зміни.
Олександр Кульчицький: Друзі, вітаю! Це новий випуск подкасту «Формула стійкості», де ми говоримо про те, що допомагає нам триматися в найважчі дні. А найважчі дні у нас, на жаль, відбуваються часто.
Це — подкаст, який ми, Міжнародний фонд «Відродження», проводимо спільно з Агенцією «Хліб для світу» в межах ініціативи Лабораторія стійкості. І сьогодні ми знову говоримо про молодь, але цього разу ми говоримо не про працевлаштування, а говоримо про те, як дати молоді щось ще крім роботи. Якесь третє місце, можливість залучення в ініціативи про розвиток молоді, про щось, що допоможе їй залишатися в своїх громадах, в своїх містах. І в нас знову двоє гостей. З одного боку від мене сидить Людмила Пономаренко, яка є проєктною менеджеркою організації «Ліга сучасних жінок». І ця організація багато працює над тим, щоб створювати системні проєкти з розвитку молоді. Вони прямо готові їх вивозити кудись в інші міста, в інші регіони для того, щоб відкрити нові можливості, показати, які перспективи є в цих молодих людей. І по інший бік від мене — Анастасія Квятик, проєктна менеджерка і, як вона сьогодні сказала, суєтолог хабу KOWO в Кропивницькому.
Це — чудове місце і місто Кропивницьке безперечно теж чудове. Але простір KOWO — це місце, де молодь може прийти, отримати нові знання, в тому числі в сфері IT, зустрітися з якимись відомими, цікавими особистостями, знайти якісь можливості для власного розвитку. Тобто в нас два підходи. Один — треба просто створити простір і дозволити людям туди прийти і займатися чимось цікавим. А інший підхід — це «давайте зберемо цих дітей-підлітків і будемо їх кружити, як тільки можна, поки в них не закрутиться голова».
Отже, друзі, вітаю. Давайте почнемо з дуже загального питання, яке буде спільним. Анастасія, чи можеш ти розповісти, в який момент твоя організація, KOWO, вирішила, що робота з молоддю — це той ключ до сталості, до стійкості міста, з яким ви працюєте?
Анастасія Квятик: Прикол в тому, що ми не обирали молодь. Це не була наша ціль першочергова, так склалося. Наша ціль була об’єднати людей, згуртувати тих, хто хоче розвиватися. І просто так історично склалося, що, здебільшого, це — молодь. Тобто фокусу такого не було. Це вже там з часом, під час нашої роботи так уже сталося, що молодь — це наш кістяк, це більшість цих людей, які приходять на наші заходи, які об’єднуються навколо наших проєктів і так далі.
Олександр Кульчицький: Але якщо до вас прийде хтось 85-літній на ваші курси, ви його не виганяєте?
Анастасія Квятик: Я вам більше скажу, у нас от найстарший наш випускник, бо у нас є школа програмування безкоштовна, це — чоловік 75 років.
Олександр Кульчицький: Тобто, молодість — це щось, що всередині.
Анастасія Квятик: Ну в нашому випадку, тут можна так сказати, так.
Олександр Кульчицький: Але ми знаємо, ООН постійно розширює ці межі молодості. Здається, зараз це вже до 45-ти. Я думаю, що з часом і до 75-ти дійде. Людмилл, як це відбувалося у вас в організації?
Людмила Пономаренко: У нас «Ліга сучасних жінок». Зрозуміло, що ми створювалися для того, щоб захищати права жінок. Але разом з тим ми працювали з багатьма вразливими категоріями. І в процесі роботи, десь на другий рік, ми зрозуміли, що жінки і діти — нероздільні. З іншого боку, ми зрозуміли, що діти – це ті, хто творять наше, навіть не майбутнє, а теперішнє, що в них достатньо великий потенціал. Ми створювали з самого початку волонтерські групи, і ми побачили, що у молодь потрібно вкладати, і що це той капітал, який буде розвивати громаду, буде розвивати Україну. І так ми розпочали працювати з молоддю.
Олександр Кульчицький: І молодь тут — це не лише молодь жіночої статі, так?
Людмила Пономаренко: Ні-ні, звичайно, ми працюємо і з хлопчиками, і з хлопцями, і з чоловіками працюємо. Але спочатку фокус був на жінках, а тепер ми працюємо, в принципі, і, хлопчиками, і з дівчатками також.
Олександр Кульчицький: Ми ще заглибимося в самі ваші підходи, методи роботи, бо я сподіваюся, що якісь люди, які будуть нас слухати, я сподіваюся, що хтось, хоч хтось буде нас слухати. І я сподіваюся, що ці люди зможуть щось взяти з цього для себе. Але на початку цього подкасту я всіх запитую з приводу того, чому цей подкаст присвячений — стійкості. Якби тебе я попросив зараз сформулювати свій ключовий елемент стійкості, який допомагає зберігати її, що б це було?
Людмила Пономаренко: Для мене особисто це, мабуть, робота і сім’я. Якщо говорити для організації стійкість — це, першочергово, вміння адаптуватися і працювати не лише в сприятливих обставинах. Вміти працювати і в несприятливих для роботи обставинах. І розуміти відчувати потреби людей, громади і адаптувати свою діяльність під ці потреби. І при цьому не зраджувати цінностям самої організації.
Олександр Кульчицький: Адаптація. Тоді ми це запишемо як адаптаніум. Звучить гарно. Як вібраніум в Месниках, в Марвелі. Анастасія, що це для тебе і твоєї організації?
Анастасія Квятик: Я б охарактеризувала стійкість як щось таке, коли ти от падаєш, але встаєш на один раз більше, ніж ти упав, тому що ти впертий і тобою керує віра в те, що ти робиш. От десь навколо цієї тези думка крутиться. Дякую.
Олександр Кульчицький: Давай знайдем цей латинський термін. Вперті — «впертіум». Віріум енд впертіум. Так. І знову ж, давайте з загального. З якими викликами, проблемами, на вашу думку, стикається молодь в ваших містах? Тобто в твоєму, Анастасія, випадку — це Кропивницький, випадку Людмили — це Суми. Давай почнемо з Кропивницького. Які це основні виклики і на що є найбільший запит в молоді?
Анастасія Квятик: Найбільш такі кричущі, які нам на поверхні лежать, це все ж таки проблеми з працевлаштуванням, з гідною оплатою праці. Зараз молодь знає собі ціну і тому не погоджується за копійки працювати. Правильно роблять, я вважаю, але проблема в тому, що нема що запропонувати на місцях. Це така дуже болюча тема. Це також відсутність розвитку творчих якихось здібностей, бажань. Це також відсутність якісного дозвілля. щоб воно закривало їх базові потреби в цьому, власне, дозвіллі. Мабуть, проблема є в освіті. Тобто система вищої освіти, вона така неповоротка, це така громіздка машина, і вона дуже важко і повільно адаптується під сучасні запити і тенденції. От, мабуть, це такі основні проблеми, з якими стикається наша організація.
Олександр Кульчицький: І ми ще поговоримо про те, як вони їх вирішують. Людмила, якщо говорити про реалії життя молодів фактично прифронтовому місті, як це працює у вас?
Людмила Пономаренко: Ну, в нас ті самі проблеми, які озвучені, але ще вони першочергово помножені на безпеку. Тому що молоді, я коли згадую там свої студентські роки, то ти міг зібратися і проводити вільний час з друзями. Наразі ця опція, якщо по місту Суми, вона до 10 годин вечора доступна, далі ця опція недоступна, тобто люди не можуть навіть збиратися пізніше. Як правило, зараз молодь якщо збирається, то всі простори – це підвальні приміщення, і вони, як правило, створені громадськими організаціями для того, щоб молодь могла збиратися.
Також навчання зараз, в більшості, відбувається онлайн. Коли ми говоримо про вищу освіту, так це всі заклади по місту Суми, всі заклади зараз працюють онлайн. Ми проєкт реалізовували в місті Ромни, воно трішки далі від кордону, але це також Сумська область, це не так далеко, як інші області від кордону. То також проблеми безпеки для молоді. Приміром, коли ми плануємо захід, ми розуміємо, що він має завершитися, коли ще на вулиці світло. Тому, що безпекові моменти, вони стають на перше місце. І ось першочергово, що ми маємо зробити, і молодь що має зробити. Вони створюють більш-менш безпечне середовище, де вони можуть збиратися, а потім вирішують ті всі проблеми, які є.
Олександр Кульчики: На жаль, так. От в мене був на початку цього року специфічний досвід. Я приїхав з колегами у відрядження і ми вирішили ввечері вийти прогулятися Сумами. І зустріли якусь групку людей, яка стояла і пила каву. І ми запитали щось на кшталт «а куди б ви порадили піти отут?». І там було кілька, власне, підлітків, і вони сказали: «ми б порадили просто піти з цього міста і не повертатись сюди». Власне,мабуть об’єктивно є якась проблема з тим, що молодь часто думає в контексті того, щоб виїжджати з міста, зважаючи на всі безпекові питання, які є по Сумщині в цілому. Як ви працюєте з цим запитом і чи здається вам, що ваша організація може допомагати в тому, щоб молодь залишалася в громаді?
Людмила Пономаренко: Тут, чесно кажучи, таке двояке питання, чи ми можемо брати відповідальність і намагатися залишити молодь в небезпечної області, але насправді є дві сторони медалі. Одна сторона медалі — коли молодь виїжджає, це рішення не завжди їхнє, це рішення може бути їхніх батьків, котрі хвилюються за них. І є інша сторона медалі, коли молодь захищає своє право бути і залишатися в своєму місті. І вони залишаються, попри те, що там можуть рідні говорити, що потрібно виїжджати. Молодь залишається, вступають в навчальні заклади, обирають місто Суми, не обирають Київ, Львів. І залишається навчатися в цьому місці. Тому, з однієї сторони, ми можемо і констатувати, що є молоді люди, для яких місто є цінністю. Та земля, де вони народилися, та громада, в якій вони народились, це є цінність. Вони хочуть зберегти цю громаду. Вони створюють молодіжні ради, не дивлячись на те, що відбувається. Вони створюють простори для дітей. У нас був досвід, коли, до речі, у проєкті з «Відродженням», коли були соціальні ініціативи, молоді відкривала різні бібліотеки. У нас є школа в місті Суми, де відкрили в результаті проєкту музикальну студію. Тобто, молодь думає не про базові якісь речі безпеки, вона думає про розвиток. І коли відкривається музикальна студія в прифронтовому місті і молодь 11 класу приймає таке рішення, то це дійсно круто.
Олександр Кульчицький: А якщо говорити про вашу діяльність, діяльність організації, чи якось є це елементом ваших шкіл, навчання, розуміння, що можна зробити прямо тут, не покидаючи свої рідні міста?
Людмила Пономаренко: Так, звичайно. В принципі те, що ми робимо, воно спрямоване на розвиток громади і на розвиток людини в громаді. І навіть якщо так станеться, що молодь покине місто, яка відвідувала наші тренінги, наші ініціативи, то мені здається, що важливо, що вона покине місто з тими цінностями, які сповідуємо ми. Які вона буде розділяти. Те, що вона буде більш освіченою і що вона повернеться також в своє місто, люблячи його, коли буде для цього можливість. Тому, в будь-якому випадку, не можна говорити, що якщо молодь поїде, то з нею не потрібно працювати. В будь-якому випадку, це — те поле, яке ти засіваєш і воно буде давати свої плоди, навіть якщо в нашому місті. Але ми працюємо над тим, щоб дійсно розвивали Суми, Ромни, щоб розвивали Сумщині, тому що ми віримо, і молодь вірить в те, що це все тимчасово.
Олександр Кульчицький: Дякую, це справді надихає. Хочеться вірити, що всі, хто вимушено покинув свої домівки в Сумах, ще зможуть туди повернутись і розвивати місто дуже швидкими темпами. Анастасія, якщо говорити про Кропивницький, там трошки спокійніше, але я думаю, що якісь подібні проблеми можуть виникати з молоддю, яка бачить своє майбутнє, можливо, в інших містах, можливо, в інших країнах. Чи стикаєтесь ви з таким?
Анастасія Квятик: Звісно, стикаємось. Так, на щастя, Кропивницький умовно більш безпечніший є для проживання. У нас багато переселенців ВПО в нашому місті. З багатьма ми працюємо, стикаємось на наших проєктах і під час навчання. І ми усвідомлюємо те, що ми робимо, може як і сприяти тому, що люди залишаються, так і сприяти тому, щоб вони, розвинувшись, отримавши нові знання, поїхали далі. Тобто ми не можемо констатувати факт, що ми робимо все для того, щоб люди залишались на місцях. Ми не впливаємо на це стовідсотково. Але, як сказала моя коліжанка, то ми робимо принаймні все, що ми можемо зробити для того, щоб життя в цьому місці було якісніше, насиченіше і мало сенс. І якщо молодь приймає рішення поїхати, ми на нього вже ніяк не вплинемо. І це так перманентно вже склалося, що в принципі з невеличких обласних центрів молодь прагне виїхати. Як правильно сформулювати цю думку? От народилась людинка маленька і ми не знаємо вякрму середовищі вона зростала, які цінності були вкладені батьками, суспільством, іншими людьми, які були дотичні протягом усього життя. І які амбіції в результаті в цій людині вже у фіналі виросли. І якщо у нас відбувся меч на тому рівні, щоб людина захотіла залишитися в Кропивницькому, перейняти наш досвід і так само розвивати його – прекрасно. Це значить, можемо поставити собі жирну галочку, що наш вірус волонтерської діяльності поширився далі і до нашого ком’юніті долучилася ще одна свідома особистість. Якщо оця сформована особистість має амбіції, бажання виїхати, розвиватися в іншому місті, в іншій країні, то ми також будемо тільки аплодувати, потискати руку казати: «молодець, рухайся дал». От тут якось так.
Олександр Кульчицький: Ну, я розумію, тут тобі не так, щоб вдалося затримати керівництво своєї організації в місті, не те, що молодь. Але якщо ми перейдемо до якихось конкретних підходів, методів, проєктів, які ви робите для того, щоб молоді було трохи приємніше залишатися в Кропивницькому, можна розповісти коротко про всі ці ваші, насправді, я знаю, що їх дуже багато, але хоча б в загальних рисах про ваші підходи, проєкти.
Анастасія Квятик: Основне наше таке дитя нашої громадської організації — це безкоштовна школа програмування Ш++. Вона навчає і дорослих, і підлітків з Кропивницького. Дорослі вчаться з усієї України, тобто у нас географія не обмежується нашим регіоном, а підлітки виключно з Кропивницького. У нас є стандартні курси самого програмування, є курси, які ми змогли втілити завдяки співпраці з вами. Це — курси з робототехніки, 3D-моделювання. І ми надаємо приміщення, ми надаємо менторську підтримку, ми надаємо обладнання, можливість користуватися комп’ютерами.
І, в принципі, приходять діти з різними запитами, навіть які не дотичні до тої програми, яку ми їм пропонуємо. Тобто ми дозволяємо людям, маленьким людям, підліткам розвиватися так, як вони того хочуть, навіть якщо це просто десь там якась ідея у цієї дитини. Багато прикладів, коли приходять діти і їм просто нікуди подітися. От вони навіть не мають якихось особливих схильностей до програмування. Ми кажемо, у нас є робототехніка, у нас є ще 3D принтер, є купа приладів. Йди майструй, роби що хочеш. розвивайся. І іноді це навіть справляє певну психотерапевтичну дію. Тобто людина знаходить собі якісь застосування в цьому житті, в нашому просторі. Це перше. Це в нас є школа. Також у нас є креативний простір.
Ми відкриті для будь-яких організацій, волонтерських, громадських, окремих там активістів громадських. Будь-яка людина, зокрема і молодь, може прийти зі своїм проєктом і провести його у нас, реалізувати в нашому просторі. Ми надаємо технічне оснащення, медійну підтримку, безпосередньо сам простір, і готові підтримати будь-які прояви всього того, що робить місто кращим, розвиває людей. Деякі проекти ми ініціюємо самі. От як зараз у нас вже 9 місяців, плюс-мінус, вже не підрахую, ми щомісяця також за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Агенції «Хліб для світу» у нас щомісяця приїжджають блогери у проєкті «Блогпост». Власне, ми — не тільки стіни, ми не тільки приміщення за певною адресою, ми це, в першу чергу, ком’юніті людей, велика така спільнота, яка може в будь-який момент ініціювати щось цікаве, щось прикольне, корисне для міста.
Олександр Кульчицький: Що з цього найкраще працює для молоді? Що молодь найбільше надихає? Ти бачиш якийсь відгук найкращий? Якщо я повернувся в Козятин і захочу щось робити для молоді, що з твого досвіду працює краще?
Анастасія Квятик: З того, що ми робимо, найбільш дотичним до молоді є все ж таки курси наші, школа програмування, тому що ми не обмежуємо дітей однією якоюсь певною програмою. Дитина може проявити ініціативу, розвиватися вже десь в профільному напрямку програмування. Ми тоді шукаємо, намагаємося знайти принаймні, ментора, волонтера, практикуючого айтівця, який буде підтримувати цю дитину. І вже є результати, коли по факту діти 16-літні вже знаходили роботу і отримували свої перші зарплати в нормальних гарних айті-фірмах завдяки тому, що ми їх підтримали в надали все необхідне для їхнього розвитку і навчання.
Олександр Кульчицький: Круто, я починаю думати, щоб теж податися до вас і, нарешті, почати отримувати велику зарплату. Але повернемося тоді в Ромни. Чи могла б ти, Людмило, розповісти про ваш проект, ваші школи, як ви працюєте з молоддю, які підходи застосовуєте?
Людмила Пономаренко: У нас є декілька підходів, перший з них, і з цього ми розпочинали (в нас багато фахівців з цього напряму) — це психосоціальна підтримка для молоді, це різні програми, де працюють і дитячі психологи, де індивідуальні, групові форми роботи. І саме психосоціальна підтримка, вона дуже гарно працює з внутрішньо переміщеними особами, тому що вони знаходять простір, де їх можуть прийняти такими, якими вони є, де можуть знайти друзів. І ми маємо дуже багато кейсів, де знаходились друзі саме на наших заняттях.
І другий напрям, в якому ми співпрацюємо з «Відродженням» — це розвиток молодіжного активізму в громаді. Це стосується і Ромніа, це стосується і Сум. Ми навчаємо молодь писати проєкти, говоримо про те, як там можна створювати громадські організації. І ми допомагаємо молоді контактувати з владою. От якщо взяти в нашому проєкті по Ромнах, ми були тим місточком, який з’єднує і з’єднував, і продовжує з’єднувати міську владу і молодь. І за цей період, коли ми реалізуємо проєкт Молодіжної ради, туди входить 5 осіб, які брали участь в наших ініціативах. Відповідно, зараз вже напрацьовані рекомендації щодо молодіжної програми міста Ромни. Для її вдосконалення, напрацювані молоддю і представниками влади, бо в нас був дуже класний захід, коли влада зібралася з молоддю і в форматі світового кафе вони думали, що можна придумати для молодіжної програми.
І це було дуже класно, тому що інколи може молодь щось придумати собі, що може не працювати. Влада пояснила, чому от якісь моменти не спрацьовують. І молодь мала можливість напряму звернутися до представників влади і сказати, от у нас є класні ініціативи. І ті були приємно вражені, що молодь таке може придумати і що його можна втілити в місті Ромни. І також в нас є в місті простір, де молодь може просто збиратися, коли їй хочеться, і проводити час за розробкою нових ідей. Навіть просто за настолками зібратися, поспілкуватися, приділити час один одному.
Олександр Кульчицький: А якщо говорити про цей аспект взаємодії з владою. Значно простіше організувати щось на рівні взаємодії з громадською організацією, готувати проєкти, але часто вони можуть писатись в стіл. У вас є цей аспект одразу взаємодії з владою. Що би ти порадила для того, щоб налагодити цю взаємодію? Тому що, будемо відверті, це — двостороння проблема. І молодь часто пропонує якусь діч, яка не завжди підходить під те, чим займається місцева влада. Але і місцева влада теж, будемо відверті, не завжди зацікавлена в тому, щоб залучати якусь молодь до прийняття рішень. Як організувати цей процес?
Людмила Пономаренко: Нам допомогло першочергово, я думаю, це працює, коли організація менторська, старша, сама налагодила контакт із міською владою. І коли ми прийшли з цим проєктом до міського голови, він сказав: «Добре. Ми знаємо, що ви гарні речі робите, щось робили вже в Ромнах, ми вас знаємо і відповідно ми заходимо в цей проєкт і готові співпрацювати». Тобто і та молодь, яка прийшла за нами, вона вже мала бонусом те, що ми говоримо: «Вони працюють в якихось принципах, цінностях, в яких працюємо ми».
Але для того, щоб привезти молодь і налагодити спілкування з міською владою, ми ще працювали з самою молоддю. В нас було там чотири тренінги і по активізму, і по командоутворенню, і по проєктному менеджменту. І весь цей час на тренінгах ми вкладали в молодь не лише тематику тренінгу, а разом з цим ми говорили про цінності, ми говорили про повагу один до одного, про вміння чути як владу, так і молодь. Щоб вона чула, щоб вона вміла говорити і доносити свою думку, щоб молодь розуміла, що ти не можеш там увірватися в кабінет і вивалити все, що ти хочеш сказати міському голові, бо ось він стоїть перед тобою і ти нарешті зайшов сюди.
Тобто якщо ти маєш таку можливість, ти маєш структурувати кожну свою думку і бути конструктивним, що ніколи не потрібно там заходити в кабінет і говорити про те, що ви нам не зробили. Першочергово потрібно говорити якісь пропозиції і шукати якісь спільні точки дотику. Тобто з негативу не потрібно працювати. І по краплинці на тих тренінгах ми вкладали цю думку. І навчали молодь саму спілкуватися і робити таку обгорточку для своїх ідей, щоб вони виглядали смачними для влади також. Тому що насправді влада, можливо, вона б колись і більше співпрацювала з молоддю. В плані того, що в них самих багато різних програм, вони можуть молоді менше приділяти увагу. Але коли приходять з якимсь конструктивом, то для влади це також цікаво, і вони потім на зустрічах говорять: «Ми це з молоддю разом зробили, ми їх почули».
Олександр Кульчицький: Це справді круто, бо це те, чого нам часто не вистачає — розуміння, що влада і громадяни, вони мають бути взаємно відповідальними одне до одного, не лише відповідальність влади до громадян, але й відчуття відповідальності громадян в спілкуванні з владою. Але якщо говорити про умовний портрет того, з ким ви працюєте. Ми ж свідомі того, що не вся молодь, мабуть, однаково активна. Як саме ви підходите до цього, як ви залучаєте цих людей, як ви їх знаходите? Розумієте, що це оця ваша аудиторія, з якою можна працювати, і притягуєте їх на світло сторону сили?
Людмила Пономаренко: Першочергово, коли ми розпочинали проєкт, там він був для 20 активних людей, які потім розповсюджують свої знання на більшу кількість молоді, ну така парасолька. І в процесі роботи ці 20 людей, ну відсотків 30 їх змінилося. І ми намагалися з самого початку шукати лідерів. Це були і формальні, і неформальні лідери приходили. І мені здається це нормально, і так має бути в суспільстві, так і побудовано, не можуть всі бути лідерами.
Якби були всі лідерами, то наше суспільство мабуть не існувало, тому що дуже важко було знайти підходи один до одного. І серед молоді є ті активні люди, ми їх шукали через шкільне самоврядування, також це були відкриті конкурси, також були випадки, коли друг привів друга і вони дуже класні речі вдвох могли робити. І потім молодь мала можливість сама шукати лідерів уже в своїх навчальних закладах. Тобто вони в парах далі працюють зараз, ми пару навчили, вони пройшли всі наші тренінги, пройшли табір нашу Славському, пройшли менторську підтримку і зараз вони мають соціальну ініціативу, яку реалізують для сорока дітей. Тобто вони їм розповідають уже те, що навчилися вони.
Олександр Кульчицький: Як мережевий маркетинг?
Людмила Пономаренко: Типу такого. Але при цьому ми не можемо сказати, що всі ті 40 є лідерами. Але ті двоє, котрих слухає 40 людей, це, мабуть, вже лідери.
Олександр Кульчицький: Круто. Настя, як це у вас працює? Як ви знаходите свою аудиторію? Як ви розумієте, що та чи інша аудиторія є вашою?
Анастасія Квятик: Ми її не шукаємо. Найкращий підхід. Цілеспрямовано ми не вишукуємо тих, кого можна виправити, направити на якийсь шлях істини, щоб спонукати когось до саморозвитку. Ми просто відкрито анонсуємо, що ми пропонуємо такі і такі послуги, в тому то може бути корисними. Спрацьовує сарафанне радіо. Тобто завжди знаходяться ті, хто про нас ніколи не чув за 10 років існування в організації. Буквально на кожному нашому заході, на кожному новому старті курсів приходять люди, які кажуть: «Ми знати не знали, живемо тут все життя, але про вас не чули». Тобто спрацьовує, як я сказала, уже сарафанне радіо. І глобально не робимо нічого для того, щоб задіяти тих, хто був ще не задіяний.
Олександр Кульчицький: Тобто ви відмовились від намагання наздогнати і насильницьки допомогти розвинути?
Анастасія Квятик: Ми не завдяєио насильницьке добро. Ми просто афішуємо на майданчиках, на платформах, медіа ресурсах і все. Якихось особливих кроків для цього ми не робимо. Ми розраховуємо на те, що люди, які прагнуть розвитку, самі нас знайдуть.
Олександр Кульчицький: Як у вас побудована співпраця з місцевою владою? Чи допомагають вам в чомусь, чи принаймні не заважають?
Анастасія Квятик: Суть в тому, що ми довгий час, можна сказати, майже ніколи не фокусувалися на співпраці з владою, не шукали якихось точок перетину. Не оббивали пороги владних кабінетів. Ми просто були сфокусовані на тому, що ми робимо щось класне, корисне, і було цього достатньо. Але, в принципі, місто невелике, всі одне одного знають.
В нашому ж просторі нерідко проводять якісь заходи різні управління обласних, місцевих рад. І так чи інакше, ми знайомились з ними, вони з нами, ширилась певна інформація про нас, ми здобули певну репутацію і все одно почали співпрацювати, хотіли ми того чи ні. Просто по факту того, що ми в одному місці і знали про існування одне одного. Останній час ми вже трошки більше зрозуміли, що вони не погані. У нас навіть є певні спільні цілі і цінності. І наразі так. У нас є вже спільні заходи з різними управліннями. Наприклад, з управлінням освіти. Це у нас бувала серія профорієнтаційних зустрічей з дітьми. З управлінням стратегічних комунікацій у нас і читацький клуб відкрився, і зробили захід до свята Дня Вишиванки. Зараз намагаємось працювати вже з інструментом адвокації. Це цікавий експеріенс і є всі підстави сподіватися, що з цього щось вийде корисне і важливе для громади.
Олександр Кульчицький: Тобто тут вже місцеву владу ви все ж таки трошки наздогнали, бо я починав думати, що якщо скласти ваш секрет успіху, то це буде просто робити якісь хороші речі, а далі воно складеться, люди підтягнуться.
Анастасія Квятик: Довгий час ми були такими, можна сказати, несистемними, ігнорували владу, ігнорували той факт, що ми можемо бути корисні одне одному. Не те, що там свідомо, ми були проти того, ми просто були сфокусовані тільки на власній діяльності, на користі від цієї діяльності. А зараз уже очевидним стало те, що в нашій синергії, в нашій співпраці можуть народжуватися прикольні, важливі штуки, корисні. І наша експертність, тих людей, які є в нашому ком’юніті, може якісно повпливати на громаду і не змінити її. Тобто от так у нас зараз розвивається вся ситуація.
Олександр Кульчицький: Ну круто, можу лише привітати. Я би ще пропонував трошки пофантазувати, раз ми говоримо про якісь плани, як все змінюється, всі ростуть. Давай пофантазуємо і подумаємо, якби в тебе, в організації був абсолютно необмежений бюджет і можливості як би змінилася діяльність? Можливо, хтось має цей необмежений бюджет, сидить Леонід Ахметов і думає: «Хочу відкрити простір, але не знаю як». Що би ти зробила, якби в тебе був необмежений бюджет? Що би сталося в організації? Що би сталося з простором?
Анастасія Квятик: Якщо так пофантазувати, вже дать волю фантазії, то, я думаю, ми б відмовилися від нашого соціального підприємства, коворкінга, який наразі є в нашому просторі як допоміжний інструмент для підтримання нашого більш-менш стабільного фінансового стану. Але він не є фокусним. Це виключно заради виживання. І, мабуть, все ж таки, ми переключилися би на більш соціальну, таку, активну діяльність. Продовжували запрошувати в наше місто відомих людей, які поширюють корисні, важливі тези і ідеї, займаються просвітництвом. Тому що це і є наша основна місія, місія нашої діяльності — це поширення просвітництва, освіти і самоосвіти, і волонтерської культури в місті і, в принципі, в Україні в цілому.
Олександр Кульчицький: Кого б ти запросила? Фантазія дозволяє будь-кого, кого би хотілося побачити? Може, хтось із відомих айтівців?
Анастасія Квятик: Я думаю, було б дуже доречним і непоганим запросити в Кропивницький Сема Альтмана, це CEO OpenAI, чат GPT. Тому що це актуально, це як ніколи.
Олександр Кульчицький: Цікаво, і зараз, я думаю, був би аншлаг в Кропивницькому. Завжди добре, що це — не Ілон Маск. Я з аналогічним питанням повернусь, Людмило, до тебе. Якщо уявити, що ви не обмежені бюджетами і можете значно розширити можливості, на що би ви сфокусували свою діяльність? Або, навпаки, цей фокус може і розширився б дуже сильно.
Людмила Пономаренко: Мабуть, ми масштабували б те, що ми робимо. Те, що ми місті Ромни зробили за підтримки «Відродження», ці соціальні ініціативи, вони насправді показали, що дійсно це працює, це дуже класно, і це можна було б масштабувати на інші міста. Також ми би розвивали і далі психосоціальну підтримку, тому що це — та база, на якій тримається кожна людина. Психологічне здоров’я, воно дуже важливе, ми часто можемо про нього забувати, але колись воно до нас нам стукає і тоді ми згадуємо, коли соматика чи щось інше, і діти не є виключенням. А в них зараз фундамент психологічного розвитку закладається.
Також би ми розвивали програми по тому, в чому ми є сильними експертами. Це гендерно зумовлене насильство. Ми б просвітництво ще більше розповсюджували, тому що наразі це залишається проблемою. І в плані війни насильство в усіх його проявах воно актуалізується і ми з ним ще після війни будемо дуже багато працювати і відчувати його. Також ми б щось вкладали в капітал, соціальний і фінансовий молоді, їхні знання, щоб в них був якийсь фундамент. Та ж сама фінансова грамотність.
Дуже класно проходять тренінги, коли молодь навчається планувати свої бюджети, бо насправді цього не вміють. Ну, я не знаю, можливо, у вас інший досвід був, але я пам’ятаю, коли ми в гуртожиток приїжджали на навчання, будучи студентами, і, мабуть, 80 відсотків жили так. Степендії отримали — ми гуляємо тиждень-два, а потім позичає хтось на дорогу додому, тому що фінансова грамотність десь не спрацювала. Тобто, це також ті навички, які молоді будуть допомагати працювати.
І продовжувати все-таки налагоджувати співпрацю між молоддю, між громадським сектором і державним сектором. Хочеться нам цього чи ні, як би ми не відносилися до державного сектора, але це ті люди, які приймають рішення. І буде та межа, коли молодь матиме якісь свої ініціативи, а не маючи підтримки з боку влади, вона цього не може зробити. Ну, умовно кажучи, ти навіть можеш придумати класну ідею поставити станції для сортування сміття в парку, і це буде класно, але ти цього не зробиш, поки не отримаєш дозволу міської влади, тому що вони відповідають за ту землю. Навіть такі бюрократичні моменти. Це також важливо, щоб ця співпраця продовжувалась.
Олександр Кульчицький: Тоді ми можемо звернутися до наших потенційних слухачів, що якщо те, що ви почули щойно, десь відгукується вам і ви хочете робити щось подібне в своїх містах, ми знаємо людей, які хочуть масштабувати свою діяльність. Тому залучаючи експертів, ви можете залучати безпосередньо всю організацію Лігу Сучасних жінок. А ті, хто теж в студентські роки пробухував свою стипендію, а потім не знав за що жити, ви маєте поставити лайк і написати коментар, скільки була стипендія в ваші роки. В мене це було 150 гривень, там навіть побухати не те, щоб особливо можна було, тому викручувались як могли.
Так, але повертаючись до майже студентських років. В мене ще є кілька запитань, але вони такі знаєте, на межі, тому їх буду задавати не я, а моє альтер-его. У мене є кепка. І коли я одягаю цю кепку, я перестаю бути Сашком, я стаю Саньком, який задає дурні питання. Але дурні питання теж інколи потребують відповідей. Тому якщо ви не проти, я на кілька хвилин перевтілюся. І задам одне спільне запитання. Ви згадували обоє, що ви не можете бути впевненими, що буде далі з тією молоддю, яку ви готуєте, якій допомагаєте і так далі. Так от, дуже просте питання. Чи є це найкращим способом докладання зусиль — виховувати і готувати молодь, яка потім поїде розвивати прекрасні поля Польщі або дивитись на прекрасні лендскейпи десь в Португалії. Чи, можливо, треба щось інше, працювати з якоюсь аудиторією, яка вже точно нікуди не поїде?
Людмила Пономаренко: Я думаю, ми не можемо стверджувати, що хтось точно нікуди не поїде, включаючи будь-кого з нас. Тому що можуть статися такі обставини, які змусять людину поїхати, змусять переїхати з одного місця в інше. Наприклад, вийти заміж, переїхати з міста Суми в місто Кропивницький. Тому гарантії, що хтось залишиться, немає жодної. Але це не має нам забороняти, не має нас якби спонукати, припиняти робити те, що ми робимо. Тому що якщо з 20 дітей, які прийшли на тренінг, залишиться 5 і будуть розвивати громаду, то мені здається, це вже буде супер результат. Бо в 5 людей моз багато чого зробити для розвитку громади. Якщо так станеться, що 5 людей, які були на тренінгу, поїдуть за кордон, але вони поїдуть з тими цінностями, які ми в них вклали, поїдуть з тими знаннями, то це не обов’язково будуть поля. Можливо, це може бути розвиток ІТ-технологій, який потім повернеться для України. І тому, мені здається, потрібно фокусуватися на тому, що ми робимо, що ми вкладаємо, фокусуватися на цінностях, на знаннях, а потім уже як буде. Залишиться — то це буде прекрасно, поїдуть — це вибір кожного може бути, повернуться — це також їх вибір.
Олександр Кульчицький: Дякую. В Санька тут крутиться в голові словосполучення «імпакт інвестування». Але він не знає, що це, тому я нічого не можу прокоментувати. Анастасіє, те ж саме питання.
Анастасія Квятик: Відповідь буде дуже схожою, тому що ми ніяким чином не можемо втримати, і не маємо, і не хочемо нікого втримувати. Ми хочемо лише передати те, що ми маємо, навчити, допомогти, підтримати, дати ком’юніті, дати все, що ми можемо дати. А як вже з цим всім буде розпоряджатись та людина, це вже справа тої людини. Якщо людина обирає, що їй краще, комфортніше і доцільніше виїхати, то нам залишається тільки її підтримувати і сказати – молодець. Людина ж чимось керується, власним щастям, своїми критеріями, що для неї є цінним і потрібним на той момент. Ми ж не якісь насильники, щоб стримувати людину проти волі, якщо їй приносить якийсь дискомфорт, небажання перебувати в нашому місті. Ми на це не впливаємо, і навіть не збираємося.
Олександр Кульчицький: Навіть якби ви були насильниками, то тут у нас є експерти з гендерно зумовленого насильства і тут би все зупинили одразу.
І що я, я продовжу. Не буду зупинятись з дурнуватими питаннями, тому що інколи з Кропивницького може бути складно виїхати. Я був в Кропивницькому, я пам’ятаю, що в центрі ще більш-менш так з дорогами, а там трошки від’їжджаєш далі і прям стає зле. Це стримує людей від того, щоб виїхати з Кропивницького, можливо. Але я дивлюсь на це і думаю, що це так класно, якась робототехніка, 3D-моделювання, а тут дороги роздовбані стоять. Може треба задуматись про щось більш приземлене?
Анастасія Квятик: Натякаєш на те, що це щось дрібне, неважливе? В такому плану, якісь розваги?
Олександр Кульчицький: Ну да, ну просто така розвлікуха. Діти пройшли, склали…дрони складають там взагалі?
Анастасія Квятик: Ні, діти дрони у нас не складають. Але друкують на 3D принтері всілякі детальки, запчасті, які потрібні. Підставні частина, оце все. Там різне прикольне. Що я маю сказати? Сказати я маю те, що більші проблеми не скасовують менші. Тобто вони завжди будуть існувати десь паралельно. І можна закритися шорами і сказати, що у нас є тільки війна і ми тільки про неї маємо думати. Але яким чином це виключає те, що ростуть діти, у них з’являються інтереси, потреби, запити? Сказати: «Поживіть якесь наступне життя, а це ігноруйте»?. Ні, воно завжди буде йти десь поруч. І, оскільки ми не є фахівцями з ремонту доріг, ми нічого в цьому не тямимо, у нас нема для цього жодних ресурсів, але в нашій організації, в нашому ком’юніті багато тих, хто тямить. в ІТ-технологіях, в навчанні, в освіті. Тому ми робимо те, що ми можемо з тим, що ми маємо. І більше того, скажу, наші курси з тої самої 3D робототехніки і 3D-моделювання, вони повністю вписуються в концепцію пріоритетів управління навіть Міністерства молоді та спорту, тому що одним з пріоритетних напрямків зараз на план найближчий до 2030 року є сприяння економічній самозарадності і профорієнтації молоді в зокрема. Тому ми не можемо сказати, що ми займаємося якимись неважливими штуками.
Олександр Кульчицький: Саня не може нічого сказати. В нього в принципі все складно з введенням дискусій. Хай би спробував. Людмило, інше питання, трошки з іншим акцентом. Те, що ти описуєш, воно гарно звучить. Якийсь розвиток всебічний, тренінги, взаємодія з владою. А як тут виміряти якийсь практичний результат? Бо виглядає, що цим можна займатися, можливо, безкінечно. А як ви можете зрозуміти, що от тут цей проект закінчився, і ось вже є якийсь результат?
Людмила Пономаренко: Ми, насправді, прагнемо до того, щоб проєкти наші не закінчувалися, тому що він може закінчитися формально по договору, але те, що вкладено в голови, воно має продовжувати працювати. Та інфраструктура, яка там побудована, відремонтована в межах проєкту, вона і надалі має продовжує надавати якусь користь громаді, ним продовжують користуватися. Тому формальне завершення проєкту не завжди говорить про завершення проєкту взагалі.
І, як правило, ми ж пишемо проєктні заявки, там все вимірювано, ми можемо порахувати кількість тих людей, які залучені до тренінгів, якщо про кількісні результати говорити. Ми можемо побачити кількість соціальних ініціатив, які працюють, ми можемо порахувати, скільки дітей ходить в центри, які відкриваються, ми можемо тоді побачити, скільки там дітей відкривають якусь там власну справу, роблять якісь свої свої речі унікальні. Ми можемо побачити, що створюється молодіжна рада, яка потім впливає на прийняття якихось рішень і може просувати якісь рішення на рівні міста для молоді корисні. Тому, я думаю, це все можна виміряти, побачити і прощупати.
Олександр Кульчицький: Ну, класно, якщо історії успіху перебивають будь-які запитання від Санька. І оскільки Саньок боїться появи негендерно зумовленого насильства в зв’язку з своїми поганими питаннями, він, здається, тікає і більше не повернеться в нашу з вами розмову. Але цю розмову я хотів би закінчити кількома дуже простими питаннями, які, ну, будемо вважати, що це такий бліц. Людмило, що таке для тебе стійкість, якщо визначити це одним реченням?
Людмила Пономаренко: Це, мабуть, вміння рухатися до своєї мети і не втрачати тих цінностей і принципів, з якими ти живеш.
Олександр Кульчицький: Анастасіє?
Анастасія Квятик: Ми, здається, на схожі запитання вже відповідали. Тобто був елемент стійкості. А зараз — що таке стійкість. Стійкість — це здатність так само продовжувати розвиток, рух за заданим вектором, маючи на меті певні цілі і віру в певній цінності. Якось так.
Олександр Кульчицький: У найважчі дні, що допомагає тобі особисто триматися в продовжувати роботу?
Анастасія Квятик: Це, однозначно, мої котики.
Олександр Кульчицький: Скільки їх?
Анастасія Квятик: Двоє.
Олександр Кульчицький: Як звуть? Розкажи про котиків.
Анастасія Квятик: Чуня і Миша. Ось, до речі, Миша. Ну, це напівжарт, напівсерйозно, тому я не знаю, чи варто продовжувати про котиків. Я можу, це не проблема.
Олександр Кульчицький: Це бліц, тому, Людмило, тобі що допомагає триматися?
Людмила Пономаренко: Мабуть, моя донька, яка поряд. І команда, тобто відповідальність за команду. Тому, що буває так, що ти вже думаєш: «я вже не можу». А потім згадуєш, що від твоїх рішень, від того, що ти там щось не доробив, залежить команда, 80 людей стоїть. То ти думаєш, що треба працювати, треба продовжувати. А потім в цій роботі ти знаходиш себе і ти розумієш, що рух допомагає тобі залишатися собою.
Олександр Кульчицький: І якщо говорити про якісь речі, які стосуються більш не особистих, а громадської організації, то, на твою думку, без якої однієї найважливішої речі жодна громадська організація не могла би існувати більше, ніж півроку чи рік?
Людмила Пономаренко: Це цінності. Я сьогодні чомусь так багато говорю про цінності, але насправді цінності об’єднують, і цінності можуть роз’єднувати. І саме притягуються до громадської організації люди, з якими спільні цінності.
І якщо ви десь однаково мислите, ну не однаково мислите, але в одному напрямку мислите, і готові рухатись в одному напрямку, не дивлячись на те, що відбувається, на всі обставини, які відбуваються поряд, ви все одно чуєте одине одного і приймаєте якісь нестандартні часто рішення. Вже сміються з мене про кризовий менеджмент, постійний кризовий менеджмент. Але, якщо є цінності і люди об’єднані навколо цих цінностей, то можна багато чого подолати, і війну пройти, і працювати в війну, і працювати в мирній Україні. Тобто має бути вектор, в якому ви дивитесь разом.
Олександр Кульчицький: Ядро має бути, бо ми еукаріоти, в нас є ядро. Анастасіє, я сподіваюсь, ти зараз не скажеш теж прл цінності.
Анастасія Квятик: Я просто не можу обрати щось одне, тому що я вважаю, що для функціонування громадської організації має бути симбіоз ресурсів і ідей. Дуже погано, коли нема ресурсів, а є тільки ідеї і люди, які можуть це втілити. Але потрібні ще якісь ресурси, підтримка.
Олександр Кульчицький: Але якщо взяти одне, умовно кажучи: з ресурсами і без ідеї, або з ідеєю і без ресурсів, що більше реалістично для тебе?
Анастасія Квятик: Якщо вже є ідея, але ще немає ресурсів, чи якщо вже є ресурси, але ще немає ідеї? Мабуть, я за ідеєю тоді більше зараз. Тому що, коли є ідея, значить, вже є якісь стимули рухатись, і тоді вже є шанс знайти ті ресурси. А коли просто ресурси, є шанс їх просто десь профукати, витратити на щось непотрібне.
Олександр Кульчицький: Це надихає. Тоді будемо сподіватися, що ми знайдемо багато крутих ідей. І будемо сподіватися на те, що цей подкаст, зокрема, допоміг вам почути про якісь ідеї, які, можливо, ви захочете імплементувати в свою діяльність, зробити щось нове в своєму місті. І якщо у вас будуть такі запити, по-перше, ви можете звернутися до Людмили та Анастасії, А щодо ресурсів, не забувайте, що можна звертатись інколи і до Міжнародного фонду «Відродження», адже ми і разом з Агенцією «Хліб для світу» записуємо цей подкаст для того, щоб надихнути і розповісти про різні чудові підходи та інструменти, які можна застосовувати для того, щоб зберегти нашу стійкість, стійкість українців навіть в часи війни.
Сьогодні ми говорили про молодь і про те, як можна її розвивати разом з Анастасією з простору KOWO і з Людмилою з «Ліги сучасних жінок». Лайки, поширення, я не знаю, до чого треба закликати в кінці. Тому просто щось поставте, поширте це, будь ласка. Хоч хтось, я розумію, що мало хто це буде слухати. Але якщо ви це слухаєте, то ви — класні.
У випусках подкасту ведучий Олександр Кульчицький спілкується з грантерами програми «Лабораторія стійкості», представниками громадських ініціатив та активістами, які працюють у прифронтових регіонах України. Учасники діляться власним досвідом реалізації проєктів, розповідають про прийняті рішення, труднощі та інструменти, що довели свою ефективність у роботі з громадами.
Попередні епізоди:
- Броня і корінь: що таке стійкість? Розмова з Оксаною Дащаківською
- Танці і вареники з піском: як «Баба Єлька» робить традиції Кропивниччини трендом
- Playback вистави та фруктові вечірки: як «Сила майбутнього» допомагає освітянам та ВПО
- Як молоді обрати професію та знайти високооплачувану роботу: «Потрібні тут» у «Формулі стійкості»
- Диско всіх поколінь та благодійні ярмарки: «Центр допомоги переселенцям та ветеранам» допомагає ВПО
- Як допомогти ВПО почати нове життя (і не вигоріти). Інструкція від «Джерела підтримки»
- Як допомагати ветеранам і залучати до цього державу? Досвід «Веритас Спес» та «Громадянина»
