Олександр Кульчицький: Вітання! Це знову подкаст «Формула стійкості», де ми намагаємося зрозуміти, що нас тримає тут і дозволяє тримати свою зозуленьку. Дозволяє ходити щодня на роботу і робити багато важливих, хороших речей. Сьогодні ми будемо говорити про, можливо, найбільш хороші речі, які, в принципі, можна робити. Про допомогу ветеранам та родинам ветеранів. Про те, як допомогти тим, хто допомагав дуже довго нам, захищав нас, і кому ми зобов’язані своїми життями. Це — подкаст «Формула стійкості», який робить Міжнародний фонд відродження. Тут я в його особі і незримо з нами присутня Агенція «Хліб для світу». Вона в наших серцях. Сьогодні з нами тут в студії цілих дві людини, тому що тема важлива. Ми хочемо злучити різні погляди, різні підходи до того, як можна працювати з ветеранами. Одна з організацій називається «Громадянин», і вона працює з 2012 року, а з 2022 року вона працює безпосередньо з ветеранами, їх реабілітацією, протезуванням, загалом допомогою родинам ветеранів. І від цієї організації у нас присутній Олександр Микитюк, який є президентом «Громадянина». Інша організація називається Veritas. Вона працює на консультування ветеранів, на консультування родин ветеранів, на консультування родин зниклих безвісти. І з нами присутня директорка цієї організації Антоніна Вельможна. Вітаю, друзі! Давайте почнемо з дуже загального. Є великий простір того, чим можна було зайнятися в 22-му, у вашому випадку в 23-му році. Ви обрали роботу саме з ветеранами. Чому ви вирішили зосередитись на цьому напрямку? Давай, Олександре, почнемо з тебе.
Олександр Микитюк: Почну з того, що ти правильно сказав, що фонд працює з 2012 року, мав довгу історію, реалізував більше 2000 проєктів, але фонд допомагав дітям, дитячим будинкам, створював освітні програми, ремонтував дитячі будинки. А в 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення, засновники фонду, побачили, що коїться в Харківському шпиталі, побачили ту кількість поранених, яка вже була на той час, і зрозуміли, що це буде великою проблемою, великим викликом для українського суспільства. Тому було прийнято таке рішення і в 2022 році було запущено програму «Кіборги» саме тому, що громадяни, наші ініціатори, друзі наших ініціаторів, громада міста зрозуміла, що вже пора думати на майбутнє і допомагати пораненим.
Олександр Кульчицький: Дякую, Антоніно. Як це було в тебе?
Антоніна Вельможна: В нас було трошки по-іншому. В 22-му році ми з нашим засновником були волонтерами в релігійній місії Каріта у Харкові і їздили по громадах. І в один момент ми зрозуміли, що не може покрити всіх потреб релігійна місія. І вирішили, що ми можемо відкрити свій фонд і допомагати тим, хто цього потребує. І вже це буде наше рішення, як ми будемо обирати тих людей, якими ми будемо допомагати, і будемо встановлювати вже свої правила. Будемо допомагати і підтримувати військових, ветеранів, членів родин ветеранів.
Олександр Кульчицький: Як відрізняються ці підходи, коли ви спочатку працювали в межах великої міжнародної організації, а тепер ви маєте свій фокус?
Антоніна Вельможна: У великих донорів є певна заборона на допомогу військовим, ветеранам. Зараз ми кажемо про ветеранів і це сприймається окей, але 22-й рік це сприймалося не дуже правильно. Ну, взагалі, не дуже ця тема підіймалася. І ще було замало тих людей, які поверталися з пораненнями. І ми бачили їх тільки в госпіталях. Зараз ми бачимо їх вже поряд з нами. Якщо ти підеш містом, ти завжди побачиш людину, яка вже з військовим досвідом. І тому, коли є певні обмеження на допомогу тим людям, які захищають тебе, захищають твою країну, ти розумієш, що ти можеш встановлювати свої правила.
Олександр Кульчицький: Олександр, якщо говорити про ваш досвід, чи була якась різниця зі сприйняттям тої тематики, з якою ви працюєте, допомогою ветеранам в 22-му році і зараз, бо ви працюєте і з міжнародними донорами, і з бізнесом? Чи змінилось щось за цей період? Ми розуміємо, зараз ветерани – це в принципі стала одна з найбільш трендових тем. Ми чудово розуміємо, що часто ми говоримо ветерани, маємо на увазі ветерани-військовослужбовці, просто щоб не нервувати міжнародних донорів. Але я теж розумію, що в 22-му році, мабуть, було це ще складніше.
Олександр Микитюк: 100%, зміни відбуваються постійно, і як позитивного характеру, так і негативного. Як приклад можна ввести той факт, що з 22-го року дуже посилилась, покращилась державна програма протезування. Якщо раніше ми починали цей напрямок і ми мали збирати на кожен другий функціональний протез, то зараз на більшість покривається державною програмою, залишається лише невелика кількість випадків, коли потрібна допомога, доплата за благодійні кошти. І це при тому, що в Україні дуже велика кількість ветеранів, які отримали ампутації, внаслідок війни. Ми зараз не маємо відкритих даних, тому що держава їх, зрозуміло, не відкриває, але за відкритою інформацією одного з виробників протезів — німецької компанії Otobok, тільки в 2023 році в Україні було більше 60 тисяч осіб з ампутаціями. Для прикладу, близько 40 тисяч британців отримали ампутації внаслідок Другої світової війни. Тобто це величезна кількість і ця кількість зростає кожен день. І, незважаючи на це, держава забезпечує, держава допомагає, але, на жаль, залишається пробіли, де необхідна благодійна допомога, волонтерська допомога, тому що ще жодна країна в світі не стикалася з такою кількістю поранених, з такою кількістю ветеранів на сучасному етапі розвитку.
Олександр Кульчицький: А от тих умовних 10%, які все ще потребують доплати — це просто забезпечення кращими, якіснішими протезами, чи просто держава все ще не має спроможності покрити всіх?
Олександр Микитюк: По-Перше, рух технологій. Не завжди держава встигає за тим технічним розвитком, який є. І плюс залишаються випадки, коли дуже складні ампутації, дуже високі, комплексні, коли, на жаль, декілька кінцівок ампутовано або є порушення зору. Тобто потрібні більш якісні, більш технологічні рішення, ніж держава своїми зусиллями в рамках своїх програм може забезпечити.
Олександр Кульчицький: На цьому подкасті ми завжди запитуємо, майже починаємо з цього, щоб наші гості подумали і сформулювали свій ключовий елемент стійкості. Що допомагає утримуватись вам, вашим організаціям, не знаю, родинам, тим, з ким ви працюєте?
Олександр Микитюк: Ми зі своєю командою сформулювали це вже давно. Наш фонд має назву «Громадянин». І це є не просто назва, це — наша філософія. От елемент стійкості, який ми виділяємо, це «sivium» з латинського якраз «громадянин». Тому що наша мета – об’єднати різних громадян, вчителів, айтішників, лікарів, реабілітологів, всіх спеціальностей над темою проблем ветеранів і їх викликів. Це наша робота — висвітлити ті проблеми, які є, і спрямувати туди ресурси для того, щоб спільними зусиллями, громадянським суспільством, об’єднанням громадян допомогти тим, хто зараз потребує цього найбільше. Тому от саме громадянин, як філософія, як об’єднаний патріотизм є проявом нашої стійкості.
Олександр Кульчицький: Круто. І мені подобається, що ти одразу це завернув в латинське слово. Можна одразу записувати в таблицю Менделєєва. Тоді я очікую, що з іншого боку буде верітас, або принаймні інвіно верітас. Вибач, мої знання латини дуже обмежені. Що для тебе, Антоніно, буде ключовим елементом стійкості?
Антоніна Вельможна: В нас наша пташечка на лого — це фенікс, і це позначає відродження після того, як ти обернувся на попіл. Тобто, це — новий подих, це не дивлячись, на що підніматися кожен день, іти і працювати. І наша стійкість — це взаємопідтримка в колективі. Тому, що все одно людина — це соціальна істота. Є родина, є робота. І ти розумієш, що, не дивлячись на те, що може бути гучно всю ніч, все одно підіймаєшся і йдеш працювати. Тобто, ти знаходиш в собі внутрішню мотивацію, навіть коли іноді приходять думки, що може краще було б поїхати, або поїхати зараз, коли ти дивишся на зарево від ракет. Потім думаєш: «Та ні, не зламаюся!». Ти йдеш, і ти працюєш в колективі, і ти знаходиш таких самих людей, які думають також, які внутрішньо мотивовані на те, щоб просто рухатись і досягати тих цілей, які ми ставимо перед собою. І серед ветеранської спільноти, насправді, переважна більшість таких людей, особливо ті, які після важких поранень, які побороли в собі ці всі моменти з тим, що важко знову там влитися в суспільство. Вони перебороли, вони знайшли в собі сили, вони живуть далі, і вони своїм прикладом показують всім, що людина — це дуже сильна істота, яка, не дивлячись ні на що, якщо вона має внутрішню мотивацію, то буде рухатись далі.
Олександр Кульчицький: Взаємна підтримка – це, по суті, ключ вашої роботи, основа. Тобто ви те, що пішло зсередини вас, винесли назовні, працюєте з громадами. От як вам це відчувається? Взаємна підтримка може бути ключем до стійкості не лише вашої організації, але і громади як такої?
Антоніна Вельможна: Коли ти приїжджаєш в громаду і ти рішуче налаштований, коли вони бачать, що ти чітко розкажеш про свій досвід, або про якісь певні програми, то вони на тебе по-іншому дивляться. Тобто, якщо б я просто для галочки прочитала якийсь текст, воно б не сприймалося так. Людина це сприйняла би серйозно. І тому після таких виїздів вони підходять, вони знайомляться, ми міняємось телефонами, тобто є подальша комунікація. І саме через це, що ти десь відкриваєш, десь там чіпляєш за душу ту людину, до якої приїжджаєш. Бо інакше — неможливо. І саме це — теж стійкість, тому, що людина бачить, що, не дивлячись на труднощі, все одно ми приїжджаємо в громади, особливо ті громади, які дуже сильно прострілюються. От там, наприклад, той же Золочев. Коли вони живуть в підвалах всю ніч, там хтось чергує, дивиться, чи не летять ракети. І вони все одно приходять, вони розказують про свої проблеми, діляться тим, що їм наболіло. А коли людина може прийти і щиро сказати, що там в неї така проблема, то вона не закривається. І саме оці виїзди в громади, вони показують стійкість громади. Тобто, якщо б людина приїхала говорити ніпрощо, туди б ніхто не ходив. Але коли вони приходять, і вони готові на діалог, вони готові слухати, вони готові щось робити.
Олександр Кульчицький: А які найчастіше питання, проблеми піднімають? Що там, не знаю, узагальнити до трьох, з чим ви зустрічаєтесь найчастіше?
Антоніна Вельможна: Є проблема відсутності нормальних лікарень, саме в маленьких громадах. Людям доводиться їхати до Харкова або до районних центрів. І не завжди є транспорт, який може привезти маломобільну людину. Тобто, не завжди перевізник хоче перевозити ветерана безкоштовно. Підіймаються теж такі моменти, наприклад, як оплата комунальних послуг. Задекларовано, що є пільга на оплату комунальних послуг, але це тільки в межах визначеного стандарту тієї комунальної послуги на людину. Тобто у тих, в кого опалення газом будинків, виникає питання, бо воно не покриває цю комунальну послугу. Плюс є дуже велика проблема — це зуболікування, зубопротезування. Практично в кожній громаді підіймається таке питання, бо держава виділяє кошти, і це нормальні кошти. Але скористатися саме цією пільгою людина не може через те, що немає законтрактованих клінік в їхніх громадах. Доводиться їхати в Харків, там є черга, а на зубопротезування взагалі тільки одна клініка в місті Харкові і там така черга, що людина просто не в змозі це зробити.
Олександр Кульчицький: Давайте потім повернемось до того, як ви вирішуєте і допомагаєте вирішувати ці питання. Олександре, з твого досвіду, з досвіду вашої організації, які ключові проблеми зараз перед вам постають, з якими ви працюєте, намагаєтесь вирішити?
Олександр Микитюк: Це — те, що ветерани не відчувають достатньої підтримки і ефективної допомоги у сфері реабілітації. Це — не тільки наш досвід. Національні дослідження показують, що більше 50% ветеранів не вистачає інформації про їх маршрут реабілітаційний. І саме тому ми в цьому напрямку і працюємо, посилюємо ті можливості, ті програми, які є. І також зараз в нас окремий напрямок роботи, який теж підтверджується дослідженнями — підтримка членів родин. Тому, що дуже часто держава, донори фокусують увагу на ветеранах, але при цьому забувають про членів родини. Досвід нашого фонду показує, що коли поруч є член родини — мама, дружина, сестра, брат — процес реабілітації триває набагато ефективніше, набагато швидше. Але при цьому виснаження як фізичне, так і психологічне цього члена родини — неймовірне. Тому, що дуже часто дітям, жінкам треба фізично допомогти, перекладати, носити важке, ще при цьому заробляти кошти для родини. І тому ця категорія потребує допомоги не менше.
Олександр Кульчицький: Якщо говорити більш практично, будемо сподіватися, вірити, що цю нашу розмову буде слухати не тільки моя мама і може, сподіваюсь, не тільки ваші родичі. Ми так собі плануємо, що це будуть слухати якісь люди, які потенційно в громадах можуть працювати з суміжними темами. От, припустимо, нас слухає людина, яка хоче в своєму рідному місті зайнятись програмами з підтримки, допомоги ветеранам. На твою думку, по-перше, в яку сферу найважливіше було б піти? На що звернути увагу цій людині?
Олександр Микитюк: Почну з кінця. Звернути треба увагу на те, що дуже часто важливо не просто допомогти цій людині, а витягнути з ізоляції, донести інформацію про необхідність таких заходів. І це дуже часто можна зробити через мережування, через інших побратимів, посестер, або інших членів родин, які розкажуть. Скажуть: «Є такий захід – прийди, є така реабілітація – прийди». Це працює найкраще. Досвід нашої команди показав, що комплексна реабілітація, яка поєднує фізичну реабілітацію з психологічною, вона працює найкраще. До цього ми також додаємо спорт. Наша програма, взагалі, обов’язково починається зі скрінінгів. Ортопед, травматолог, невролог, інші лікарі кажуть про фізичний стан, тобто в якому стані людина прийшла. Те ж саме робить психолог. І після цього вони комплексно розробляють програму реабілітації для цієї людини. Комусь достатньо просто консультацій психолога для того, щоб подолати ті проблеми, ті виклики, з якими він прийшов. Комусь треба навпаки масажі, заняття з реабілітацією для того, щоб приглушити, вилікувати фізичний біль. А комусь треба спілкування, комусь треба повернутися до соціуму. Багато з наших бенефіціарів одним зі добутків реабілітації визначили, що вони вдячні Фонду за те, що вони почали знову бути активними. Вони почали знову ходити в спортзал, повернулися до роботи, бо якраз вихід на реабілітацію став для них оцим поштовхом.
Олександр Кульчицький: Круто, тобто це — не просто реабілітація, як відновлення якогось бази фізичного чи ментального здоров’я, а, по суті, повернення в повноцінне життя, щоб відчувати його в повноті. Антоніно, якщо зважати на твій досвід, досвід організації, як це працює у вас, на що би ти радила звернути увагу і в яку сферу піти? Я розумію, що зараз може початись конкуренція, що ні, треба йти не туди.
Антоніна Вельможна: Ні, насправді в нас не може бути конкуренції, тому що ми просто взяли один одного за руки і йдемо вперед, насправді, бо це партнерство. Тому тут не має бути конкуренції. Треба доповнювати одне одного, тому що без партнерства просто дуже важко вивести загалом. Я можу тут погодитись з Сашею на 100%, тому що перше, що відбувається — це дика ізоляція тих людей, які повернулися. Вони нічого не хочуть, не хочуть ні з ким спілкуватися. І треба саме знайти цей підхід до людини, щоб вона просто захотіла вийти з дому, захотіла вийти зі своєї мушлі, і просто почати хоча б спочатку рухатись, з кимось спілкуватися, для того, щоб повернути її справді до повноцінного життя. Дуже є важливим вплив родини. Без родини, на жаль, ті, хто приїхали з пораненням і кого покинула дружина, поїхала за кордон, на жаль, вони просто не хочуть жити. Я не знаю, які слова можна підібрати для тієї людини, щоб вона знову повірила в те, що її життя безцінне і треба продовжувати жити. На жаль, родина — це те, з чого починається повернення до повноцінного життя. І це те, без чого людина, в принципі, дуже важко проходить реабілітацію, і зокрема після важких поранень.
Олександр Кульчицький: Якщо спробувати покроково розібрати, тобто умовно, є людина, в якої є інтенція, бажання щось хороше змінювати, але вона не до кінця розуміє, як організувати цей процес. Тобто, як відбувалось це у вас з тим, щоб спланувати? У вас, мабуть, є якась методологія роботи, чи щось подібне, ви залучаєте органи місцевого самоврядування чи, не знаю, чи обласного рівня, і далі шукаєте варіанти, як вирішувати проблеми, тобто, як пройти оцей покроковий алгоритм.
Антоніна Вельможна: Насправді, всі забувають, що в нас є ТЦК СП. СП означає соціальний супровід, соціальну підтримку. І, на жаль, не завжди у великих громадах, у великих містах є інформація про те, що хтось повернувся, демобілізувався. В маленьких громадах вони всі одне одного знають. Вони знають, хто повернувся, хто з полону прийшов, хто з пораненням. І все одно там є така більша підтримка, навіть від сусідів по вулиці. Тобто, вони все одно там хтось пиріжки передасть, хтось зайде в хаті під мете. Там якось воно вже налагоджено, тому що вони всі виросли там в цій громаді, вони всі одне одного знають. Тут в місті є велика проблема. І ми цю проблему вже підіймали, тому що основним нашим напрямом є фахівець із супроводу ветеранів війни. Одним з його напрямів роботи є саме виявлення тих ветеранів, які повернулися для того, щоб допомогти їм повернутися до цивільного життя. Але вони не мають інформації, тому що реєстри закриті, ТЦК ніяких даних не дає, з військовими частинами теж немає ніякого контакту. І тому, фактично, якщо ветеран сам захоче, сам буде ініціювати ці зміни в своєму житті, так воно і буде. Або хтось з його родичей. На жаль, в великих містах ця система не працює. Тобто, перший крок — це виявити загалом, що цей ветеран є, і далі його залучити в цю взаємодію. Бо часто говорила люди в не найкращому ментальному стані, вони можуть бути десь не відчувати, що вони повністю готові до цього всього. Вони повертаються, і єдиний, з ким вони можуть спілкуватися — це побратими. І це дуже добре, якщо так відбувається. Загалом дуже багато тих, хто починає пити, починає приймати адиктивні речовини. І, на жаль, так можна втратити людину, якщо не підтримати її, не втрутитись. Але це не може зробити чужа людина. Це має робити рідна людина, тому, що чужу людину він просто не послухає, для нього це нічого не буде означати.
Олександр Кульчицький: Олександре, а якщо на кроки спробувати розкласти вашу роботу, як це буде працювати? Давай візьмемо, для прикладу, ту роботу, яку ви ведете, наприклад, з родинами загиблих захисників. Як ви їх залучаєте, що ви їм пропонуєте для того, щоб вони повернулися в життя?
Олександр Микитюк: У нас важливий аспект, що ми співпрацюємо з патернатними службами бригад, з медичними підрозділами або з організаціями, які безпосередньо піклуються про цю категорію населення. Або організаціями членів родини, які об’єдналася для того, щоб допомагати один одного. Тому запити, сигнали ми отримуємо також від них. Велика кількість наших бенефіцерів пройшли саме від організацій об’єднань мам, дружин, членів родин загиблих. Тому ми намагаємося поширювати інформацію про себе серед бенефіціарів. Завдяки цьому вони знають і ми маємо попит на наші заходи. Наш перший крок, як я сказав, виявити, визначити, який запит є, які потреби є, це ми робимо завдяки психологам і завдяки лікарям. І в цьому напрямку в нас індивідуальний підхід, тобто людина отримує ту послугу, якою вона дійсно потребує.
Олександр Кульчицький: А як це працює, якщо є якийсь умовний ментальний блок? Людина одночасно відчуває, що в неї є якийсь запит до якихось змін, але їй дуже складно приймати допомогу, дуже складно залучатись в якісь групові форми взаємодії. Як ви працюєте в таких випадках?
Олександр Микитюк: Я наведу приклад, дам відповідь на це запитання. От як ми допомагаємо військовим. Свого часу багато військових відмовлялись від першої консультації психолога: «Мені не потрібно». І ми ввели імперативне правило, що це обов’язково для участі в нашій програмі реабілітації. Як показав час, як показав досвід, більшість тих, хто сказав, що їм не потрібно, після першої обов’язкової конституції психолога, самі поверталися і були найкращими клієнтом психолога. Тому, що ми дуже ретельно підходили до вибору психолога, який працює в цій програмі. І от це правило, що в армії все суворо, все імперативно, і у нас для того, щоб був ефект від реабілітації, теж. Тому, будь ласка, підіть на зустріч. Одна консультація обов’язково, далі на ваш розгляд. Будемо вважати, що це лайфхак.
Олександр Кульчицький: Ті, хто говорять, що їм не потрібна допомога, можливо, це часто ті, кому вона найбільш потрібна. Я все ж таки торкнуся вашого аспекту роботи з ветеранами, з людьми з ампутаціями. І от у вас, мабуть, найбільш така медійна історія — це те, що ваші люди, ветерани, яким ви допомагали в реабілітації, вони не просто там повернулись в життя і ведуть якісь звичайний побут. Вони беруть участь в спортивних змаганнях, в марафонах. Як працює у вас це? Бо, якщо чесно, звучить фантастично, коли людина після поранення знаходить в собі сили, щоб там не просто жити життя, а здобувати якихось вершин в спорті, яких, дуже мало відсотків людей в принципі спроможні. Як ви їх до цього ведете? З того часу наша команда мала честь познайомитись з ветераном Романом Кашпаром, який має ампутацію гомілки, і він сказав свою амбітну мету, що йому потрібен спортивний протест для того, щоб пробігти марафон. Ми не могли в це повірити, тому що це звучить неймовірно. Забігаючи наперед, Роман зараз є амбасадором нашого фонду, і він пробіг всі найбільші світові марафони, всі мейджори в світі. Він є першим українцем, першим ветераном, який на протезі здолав всі світові марафони. Цей кейс став прикладом. Для багатьох наша мета була, по-перше, показати його побратимам, іншим пораненим, що ампутація — це не обмеження. От Роман біжить, стрибає, долає такі дистанції. Іншою нашою ціллю було нагадати світу, що війна в Україні триває, жахливі наслідки, але українці не здаються, і Роман цьому класний приклад. І третя наша ціль була — ми в будь-якій країні, де був марафон, фандрейзели, ми збирали на потреби поранених. Роман не єдиний наш марафонець, у нас є ціла команда людей, є ветеранів, які здолали марафон. Ми пишаємось тим, що ми були поруч з цими хлопцями, які пробігли на протезі більше ніж 42 кілометри.
Олександр Кульчицький: Це абсолютно фантастичні досягнення і хочеться вірити, що ви зможете ще більш масштабувати свою роботу в цій сфері. Антоніно, я не буду тебе питати про марафони, але я запитаю про школу помічника ветерана. Я знаю, що у вас є проект, де ви, власне, готуєте, масштабуєте, ми говорили про масштабування, масштабуєте свій проект, залучаючи все більше людей, навчаєте їх. Опиши, хто ці люди. Хто приходить до вас на школу помічника ветерана, і що ви їм даєте як якісь практичні навички, знання?
Антоніна Вельможна: Основне – це фахівець супроводу ветеранів та демобілізованих осіб. Це — нова професія, яка зараз становиться популярною, тому, що це не тільки стабільна заробітна плата. Особливо, якщо це маленькі громади, то це ще і гідна зарплата.
Олександр Кульчицький: Вони працюють умовно-обов’язково при соцзахисті?
Антоніна Вельможна: Фахівець може працювати як в судзахисті, так може працювати в лікарні, може працювати у ветеранському просторі.
Олександр Кульчицький: Але його оплачує держава чи це донорські кошти?
Антоніна Вельможна: Ні, це оплачує держава шляхом субвенції. Установа, де він працює, сплачує заробітну плату, а потім держава компенсує виплату цієї заробітної плати для фахівця. Тобто, фактично це фінансується з державного бюджету шляхом субвенції. Хто ці люди? Це — люди, які хочуть змін в суспільстві, ну як мінімум. Насправді, ідея створення цього інституту, вона передбачала принцип «рівний рівному». Це — дійсно гарний, дієвий принцип, але, на жаль, в нашій області він не дуже спрацював, оскільки дуже сповільнився набір фахівців з самого початку. Тобто, в нас було 4 громади, де був започаткований цей пілотний проєкт. І потім вирішили масштабувати по всій області. На зараз планується 105 фахівців до кінця року, що буде в наших громадах Харківщини. Але принцип відбору цих людей дещо розширився, тобто це можуть бути і члени родин військових, і просто люди, які мають відповідну освіту, які пройшли співбесіду з Мінвет, яких затвердило наше управління у справах ветеранів. На жаль, більшість з них не має юридичної освіти, а їм доводиться стикатися з купою різних документів. І розбиратися в них. Деякі приходять на цю посаду, бачать їх, дуже лякає обсяг роботи і вони звільняються. На жаль, текучка в нас теж велика в цій області. Тому наша задача – це підтримати фахівців, шляхом надання їм відповідних знань та посилення їх компетенцій. У нас є Центр ветеранського розвитку при університеті Каразіна, який може викладати сертифіковані державні програми організації роботи фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб. Але це є платно. І, на жаль, безоплатно можуть навчатися тільки ті, хто мають УБД, а всі інші особи, на жаль, мають заплатити. Ціна цього навчання коштує десь 12 з половиною тисяч. Не завжди людина може сплатити такі гроші. І в нашому обласному бюджеті теж не закладені такі гроші. Тому наша підтримка є вагомою і чуттєвою саме в аспекті того, що ми можемо трошки доповнити знаннями цих фахівців. І в нас є три напрямки – це психологічний напрям, юридичний та цифрові знання. Як з’ясувалося, цифрові знання зараз дуже актуальні, тому, що середній вік фахівця супроводу — десь 50 років, і не завжди є адекватне сприйняття роботи з комп’ютером.
Олександр Кульчицький: А є випадки, коли власне в цю професію приходять самі ветерани, які хочуть допомагати іншим?
Антоніна Вельможна: Так, є ветерани і це дуже класні фахівці, тому що вони розуміють цю проблему зсередини, і коли до них приходить людина зі своїми потребами, проблемами, він її розуміє на якомусь там нативному рівні, що йому потрібно. Насправді, зараз є дуже багато програм державних, і коли людина в них добре орієнтується, вона може комплексно вирішити проблему людини, що звернулася. Тобто він розуміє, що можна запропонувати, наприклад, прийти реабілітацію, запропонувати якісь санаторії для проходження реабілітації, вирішити якісь юридичні питання, якщо, наприклад, людина ще недоотримала якісь пільги, то теж їх можна вирішити. Ну і плюс ми ще збираємо інформацію стосовно роботи недержавного сектору, де людина теж може себе як повноцінний член суспільства реалізувати через якісь додаткові програми, або можливості від організації громадянського суспільства. Таке загальне картографування і повний гайд по тому, де людина може себе знайти.
Олександр Микитюк: Може, коротко додам. Наш фонд мав честь допомагати свого часу ветерану Дмитру з Харкова. Дмитро, якщо ви будете дивитись цей подкаст, вам великий привіт. Ми були поруч під час його реабілітаційного шляху, і зараз Дмитро не просто відновився, він якраз став фахівцем з супроводу ветерана. І це от якраз той приклад, як Антоніна казала, що ми взявшись за руки йдемо разом. Ми були поруч під час реабілітаційного шляху Дмитра, а фонд «Веритас» підтримує Дмитра та інших фахівців супроводу зараз під час цього професійного зростання і зростання інституту фахівця з реабілітації в Харків. Це дуже круто і це надихає з точки зору того, що ти розумієш, що є ось ця передача інформації, взаємодія «рівний рівному», коли ветеран допомагає іншому ветерану, вона завжди працюватиме краще, краще сприйматиметься. І, з іншого боку, людина буде краще розуміти всі проблеми зі своєю цільовою аудиторією.
Олександр Кульчицький: Я запропоную вам зараз насправді трохи пофантазувати, бо ми так дуже пішли в важкі будні. А давайте зараз уявимо, що ви можете однією реплікою змінити будь-що в державній ветеранській політиці і воно не буде зав’язано зараз на якихось там грошах, фінансах, і так далі. Можна змінити будь-що. Що, Олександре, ти би в першу чергу змінив? Якусь одну річ, яка би перевернула все?
Олександр Микитюк: Важке питання. Ну давай дві речі. Я думаю, що треба враховувати навіть найспецифічніші потреби ветеранів, бо дуже часто рішення, які пропонує держава, вони дуже стандартизовані. Наприклад, держава готова виділяти мільйони гривень на дорогий протез, А в іншому випадку ветеран не може отримати, наприклад, авто, яке б йому було корисніше, ніж той протез, бо він був би більш мобільним. Тому, відповідь на питання — це максимальне врахування індивідуальних, специфічних потреб кожного з ветеранів.
Олександр Кульчицький: Це мені нагадує давню історію про те, як в США розробляли сидіння в літак, яке буде підходити всім. І врешт-решт, після того, як вони його розробили, виявилось, що воно не підходить практично нікому, тому що пілоти бувають зазвичай або трошки меншими, ніж розмір, під який розробили, або трохи більшими. В цьому сидіти незручно абсолютно усім. Тому, так, індивідуалізація – це дуже важливий аспект. Антоніно, тепер в тебе є ця чарівна паличка от «Expecto Veritas». Що ти зміниш в ветеранській політиці?
Антоніна Вельможна: Якщо казати зараз не про ветеранів, а про фахівців, то було б чудово, якби трошки започаткували такий інститут федуції в інституті фахівця. Це — представництво. Це — довірливі відносини та представництво. Коли ми кажемо про те, що фахівець має право, наприклад, представляти інтереси людини, яка до нього звернулася в різних державних органах, зокрема, в судових. Бо наразі в нас не сприймаються іншими організаціями фахівці супроводу серйозно. Крім того, є певне обмеження через персональні дані. Якби ми посилили би саме цю функцію представництва, можливо, можна було б давати, як у нас є, депутатський запит, адвокатський запит. Це запит фахівця. Тобто, для того, щоб посилити цей інститут через законодавчі якісь ініціативи, і для того, щоб він був дійсно таким дієвим саме для ветеранської спільноти.
Олександр Кульчицький: Тут записуємо, оце раніше невідомо мені слово, федуція. Звучить як ще один елемент стійкості.
Антоніна Вельможна: Це юридичний термін, насправді. Він ще йде з римського права. Це — довіреність, наприклад, або представництво в різних органах.
Олександр Кульчицький: Я ще трошки влізу в такі більш складні теми, тому, що ми говоримо зараз як представники громадянського суспільства. Але всередині мене ще живе той підліток з козятина, який багато речей не розуміє, і в нього виникають дуже прості питання, але він хоче отримати на них відповіді. Тому зараз я вдягаю кепку, і поки я буду в цій кепці, я буду задавати дурні питання, які я не можу собі дозволити задати без неї. Так от, перше моє дурне питання буде: а чи не здається вам, що тим, чим ви займаєтесь, ви просто підміняєте функції держави? І держава вважає, що «ну то може я і не буду цим займатися, все одно будуть якісь оці сумашедші міські, які все одно покриють цю діяльність»? І ви по суті демотивуєте їх щось міняти?
Олександр Микитюк: Ні, це не так. Насправді, ми, мабуть, підсвічуємо проблеми. Не те, щоб ми їх вирішували, ні. Тут ми ніяк не можемо підмінити функції держави. Як ми туди будемо вдаватися більш глибоко, то в нас немає всіх функцій, які належать державі. Наприклад, законотворча, охоронна, їх там багато насправді. Тобто, наша задача – це показати державі, де можна поліпшити якіс суспільні відносини.
Олександр Кульчицький: Ну, умовно, є от школа помічника, і є, значить, державна програма за 12,5 тисяч, є ваша безкоштовна, і держава така «Ну, типу, а чого ми будемо робити щось безкоштовно, чи чого ми будемо робити щось задешево, якщо все одно будуть якісь активісти, які підготують?»
Антоніна Вельможна: Ні, ми ж не готуємо саме сертифіковану програму, тобто фахівець, який закінчив цю програму, він отримує диплом державного зразка. Ми посилюємо компетенції, тобто ми точково вирішуємо певні проблеми. От є, наприклад, у фахівців складний кейс, який він не знає, як вирішити для того, щоб допомогти своєму клієнтові, я так скажу. Він може звернутися і ми допоможемо йому це зробити так, щоб він не нашкодив цій людини. Тому що, на жаль, коли торкається цей певних юридичних питань, то тут можна дуже легко нашкодити людині. Тобто, загнати її ще в більш там критичну ситуацію. Тому оце наша задача, це не загальна освіта, а саме вирішення точкових питань.
Олександр Кульчицький: Мені тут є за що зачепитись, «не нашкодити», але я все ж таки повернусь з цим самим питанням, Олександре, до тебе. Да, окей, це класно, що держава там 90% покриває, але 10% залишається. І чи окей це, що ви даєте сигнал державі, що вона може і далі залишатись, не бути спроможною повністю попіклуватись про тих, про кого вона мала біг піклуватись в першу чергу?
Олександр Микитюк: Для нас дуже важливо не дублювати державу. Якщо держава може купити цей протез, цей імплант, оплатитися курс реабілітації, ми ніколи цього не будемо робити. Наше завдання, наша місія — дофінансувати. Купити щось, чого держава не може зробити. Тобто ми не хочемо, щоб ветеран залишився сам на сам зі своїми проблемами зі здоров’ям, чи зі своїми запитами у сфері медицини і реабілітації. На жаль, я думаю, жодна держава не буде встигати закривати всі запити ветеранів, тому що це процес, який як сніжним комом з’являється в державі, то проблем більше, ветеранів більше, фінансування потрібне більше. Тому поки держава нас доганяє, поки держава розбирається, як допомогти, ми як громадянське суспільство, маємо закривати ці потреби, ці запити, щоб ветеран не залишився сам, поки розвиваються державні програми.
Олександр Кульчицький: Але одночасно з цим ми ж потрапляємо в ситуацію, в якій виглядає, що немає повноцінного вирішення того, що, будемо відверті, грантові програми вони не вічні. Умовно, USAID закрився, можуть бути ризики з іншими донорами чи загальними скороченнями фінансування. Розуміємо, що Там український бізнес ще готовий фінансувати це, але в бізнесу теж своїх проблем вистачає. Економіка не так, щоб росте на дріжджах. З-за кордону донати радше зменшуються. В цій ситуації чи не заходимо в якусь, ну, за рахунок того, що ми намагаємося десь прикрити ті місця, які не може прикрити держава, чи не заходимо в ситуацію, в якій в один момент все може ще більше обвалитися, тому що ми наче розхолоджуємо тих, хто приймає рішення? Вони відчувають, що в них є якийсь тил, а насправді він може в будь-який момент пропасти, бо він не заснований на якійсь глибокій системі, як це може бути з державою. Хоч будемо відверті, в державі все теж може обвалитися з нашою економічною становищем.
Олександр Микитюк: Я думаю, навпаки, що тими успішними кейсами, ми показуємо, що об’єднавши зусилля, об’єднавши фінанси державні і благодійні або волонтерські, людина залишилась задоволена, людині допомогли. Це — якраз успішний кейс, щоб показати, куди треба спрямовувати кошти, як треба діяти. В 2022-2023 році наш фонд відкривав збір на протест Genium X3. На той час це був найкращий, найдорожчий протест у світі, який спеціально розроблявся для військових, тому що на ньому можна бігати, пригати, вводив, значить, протез для високої ампутації, коли немає коліна. Він не боїться бруду, він не боїться води. І на той час державна програма не могла дозволити придбати його ветерану. Ми створили такий унікальний кейс, коли максимально, наскільки державна програма граничної ціни дозволяла, сплатила держава, ми сплатили решту. І ветеран отримав цей протез. Зараз держава покриває цей протез. Ветерани можуть отримати його за державні кошти. І ми то якраз вважаємо, що ми теж зробили свій внесок, тому що ми показували, як і спільству, так і державі, те, що це дійсно класний протез. Ветерану він дійсно приносить користь. Ветеран дійсно відчуває різницю в користуванні ним і більш дешевим протезно-ортопедичним виробом. Тому, от моя відповідь, що навпаки.
Олександр Кульчицький: І тут мені немає, що додати, але в мене є, що запитати у тебе, Антоніно. Ти сама багато говорила про те, що люди, які повертаються з війни, часто в дуже складному психологічному стані, По факту, от ви здійснюєте виїзди в громади, чи може кілька цих якихось зустрічей, там люди пройшли, побіткались, там, влада порозводила руками, чи можуть ці зустрічі по факту змінити реально життя людей, чи якось хоча б, ну відверто, справді їх підштовхнути до якихось змін?
Антоніна Вельможна: Я скажу так, що насправді ветеранів приходить не дуже багато. В основному приходять на ці зустрічі сім’ї загиблих і сім’ї зниклих безвісті. І я не можу зараз сказати це стосовно ветеранів, але я просто бачу по родинам. Особливо є така проблема з родинами зниклих безвісті. Вони відчувають певну ізоляцію та відстороненість від них, саме з боку органів державної влади. Їм завжди відчувається, що ніхто нікого не шукає, що вони сам на сам зі своєю проблемою. І саме виїзд, коли є управління у справах ветеранів, коли є представник омбудсмена, коли є представник уповноваженого з питань зниклих за особливих обставин, вони можуть підійти до цієї людини, написати звернення, поспілкуватись, отримати відповідь. Це дуже важливо, тому що, наприклад, якщо ми візьмемо далеко громаду, наприклад, місто Краснокуп’янськ, маршрутка коштує 200 гривень в одну сторону та в іншу сторону. І, наприклад, якщо жінка літня, маломобільна, для неї поїздка до Харкова — це, насправді, будемо казати, і дороге, і некомфортне пересування. Плюс орієнтуватися у великому місці, куди піти, як написати. Вони думають, що вони приїдуть, їх там не приймуть, або якось там відстороняються від них. А так людина приїхала, вона прийшла, тобто староста завжди знає, де родина загиблого, де родина зниклого безвісті, де є ветеран, де є там людина, яка повернулася з війни, потрібна якась допомога. Він до кожного з них звонить, зайде, скаже: «приїдуть з міста Харкова, приходь». Вони приходять, вони можуть спілкуватися. І дуже багато було такого, коли люди вставали, і от все, що наболіло, навіть якщо там дорога погана кудись на кладовище, вони все це виливали. Тобто, це ще зняття оцієї соціальної напруги, яка може бути в громаді. І нерідко після того, як приїжджали, підходили оці жінки, там вісімдесяти або більше років, і вони плакали, вони казали: «Дякую, тому що нас почули, нас почули. Хтось буде шукати там нашого сина». І я думаю, що все одно, коли людина з владного органу приїжджає в громаду, це відкриває вікно діалогу між громадою та владою.
Олександр Кульчицький: Це справді інколи важливо — просто почати з того, щоб вислухати когось. Насправді, що я скажу, що якою б не дуже далекою і дурною людиною не було моє альтер-его в кепці, він все ж таки не така мразь, щоб не розуміти важливість підтримки ветеранів і їхніх родин, тому ви мене перемогли. З рахунком 2-0 в вашому випадку, оскільки вас двоє. Але перед тим, як закінчити, ще такий давайте короткий бліц, тобто питання з відповіддю в одне речення. В найважчі дні, коли, не знаю, обстріли, якісь проблеми на роботі, що допомагає вам триматися?
Олександр Микитюк: Для мене це історія наших бенефіціарів. Тому що коли ти бачиш, що людина з ампутацією кінцівок пройшла цей шлях, займається спортом, працює, будує родину, ти розумієш, що ти не маєш права скиглити, не маєш права засмучуватись і здаватись.
Олександр Кульчицький: Антоніно?
Антоніна Вельможна: Так, я теж думаю, що коли ти дивишся на людей, які побороли своє важке поранення, які потім не втрачають гумору, які можуть потім легко спілкуватися, навіть шуткувати про свій протез, ти розумієш, що скільки сили, скільки волі в тій людині. І це ти дивишся за вікно, бачиш Харків і думаєш: «Та ну, ми — харків’яни». І робиш далі свою справу.
Олександр Кульчицький: Без якої однієї речі, на вашу думку, жодна громадська організація не може існувати довгостроково. Більше, ніж, умовно кажучи, один рік?
Антоніна Вельможна: Без бажання щось робити.
Олександр Кульчицький: Це має бути щось, що йде зсередини, так?
Антоніна Вельможна: Так, це має бути внутрішня мотивація.
Олександр Микитюк: Без фахової команди. Бо справи роблять люди, рішення приймають люди, тому дуже важливо разом робити корисну суспільну роботу. І плюс ще додам, якщо навіть ти не знаєш, то треба шукати можливості, де можна навчитися чомусь, чи проконсультуватися, як краще це зробити. Тобто ми об’єднуємо фахових людей, які хочуть щось робити і знаходять для цього варіанти, навіть якщо первинно не знають, що з цим робити. Це і буде ядро, з яким ми будемо працювати, а ми ж еукаріоти, а не прокаріоти, тобто в нас є ядро.
Олександр Кульчицький: Друзі, дякую дуже вам за ваші поради, за ваші інсайти. Це був подкаст «Формула стійкості», де сьогодні ми говорили про те, як забезпечити стійкість в умовах, в яких ми живемо. Для тих, хто її потребує дуже значною мірою, це і ветерани, це і їхні родини, це і родини загиблих захисників, зниклих безвісти. Ми спробували знайти якісь точки, де кожен з нас може докласти певних зусиль.
