5-го грудня, під час Форуму розвитку громадянського суспільства 2025, відбулася відкрита розмова з Оленою Герасим’юк.
Олена Герасим’юк — поетеса, письменниця, автрока книг «Глухота», «Розстрільний календар» та «Тюремна пісня». З 2017-го року вона брала участь у російсько-українській війні як парамедикиня батальйону «Госпітальєри».
Розмова була присвячена тому, як воєнний час формує колективну та індивідуальну пам’ять. Як наші меморіальні практики можуть представляти Україну на міжнародному рівні, і чим можуть бути корисними українському громадянському суспільству. Розмову модерувала Радослава Кабачій — менеджерка Міжнародного фонду «Відродження».
Поезія та досвід війни
Радослава: Я знаю, що був такий період, коли ти не могла писати вірші. Чи повернулася ти до поезії зараз? Якщо так, то що тебе повернуло?
Олена: Так, дійсно, у 2022-ому був такий період. З початку повномасштабного вторгнення я постійно чимось займалася, щось робила. Але, як сказав один мій колега: «Ми подивилися вниз, і був ще березень, а коли підняли очі — був вже листопад». Той рік пройшов, а я написала всього чотири вірші.
Мені здається, це — приклад того, як росія краде в нас можливість бути культурним та яскравим суспільством. Їх ціль — не лише нас вбити, а й деморалізувати і відібрати те, що робить нас людьми. Те, що дає нам відчуття наповненості. Мені це відчуття дає поезія. Тому для мене те, що я знову почала писати, що я попри все не зупиняюся — перемога над собою. І я дуже рада, що зараз я готую нову книгу, яку скоро випустить видавництво «Білка».
Слем-фестиваль в Мексиці та українська тематика
Радослава: Тепер перейдемо до питань про міжнародну взаємодію. Знаю, ти розумієшся на цьому, адже представляла Україну на фестивалі слему в Мексиці та на Франкфуртському книжковому ярмарку. Ми розуміємо, що зараз на міжнародному рівні дуже важливими є українські голоси, адже російська пропаганда не зупиняється. Вона особливо активно продовжує працювати з тими країнами, з якими в нас було мало взаємодії в попередні роки. Мова йде, наприклад, про країни, так званого, глобального Півдня. Тому, розкажи про Мексику, про те, як там взаємодіяли поети з різних країн та регіонів.
Олена: Рівно рік тому я отримала естафету від Дмитра Лазуткіна, який переміг на віденському фестивалі слему. Це для мене нова історія і нова дорога, адже я не знала, що в світі слем є настільки популярним і важливим. В нас це спорадичні читання, коли хтось повертається з війни, бо більшість слемерів зараз воюють. В них це — ціла система: не андерграунд, а читання в операх і театрах. На ці шоу приходить купа людей, а трансляцію змагання в Мексиці онлайн дивилися чотири тисячі глядачів.
Однак, на відміну від наших колег за кордоном, ми, як громадяни країни, що перебуває у стані війни, бачили також соціально-політичну складову цих конкурсів. Підтримка України там безпрецедентна. Ще на європейському етапі, в Словаччині, я помітила, що Україна — в топ три країн, яких вони раді приймати цього року. Це було об’єднання Європи, якого я не чекала. Всі нам сприяли та розуміли, як тяжко нам туди дістатися.
Загалом, світовий слем — це сильна ідея, але, одночасно, і виклик. Багато хто читає на важкі теми. Там читають про війну і голод як реальність країн, в яких живуть. Хоч форма може бути і змагальною, але слем — це, в першу чергу, об’єднання. Я бачу це як місце для нас, місце, звідки ми можемо витіснити російські наративи. Для нас це має стратегічний сенс, але і ми своїм досвідом приносимо туди нові барви та грані.
Радослава: Як все ж до тебе ставилися представники різних країн? Хто ставився приязно, а хто — нейтрально чи холодно?
Олена: Насправді, майже всі були приязними і підтримуючими. Там дуже уважна волонтерська команда, і в кожного був слем-майстер. Я була готова до конфліктів, але конфлікт стався лише один. Одна австрійка почала мене розпитувати про життя в Україні, в потім — говорити, що в нас відбувається «штучна війна». Проте, я не можу сказати, що настрої цієї конкретної людини відображали настрої її країни, інші представники Австрії були до нас лояльними. І хочеться більше згадати позитивні моменти: словаки захищали мої права перед журі, в угорці — допомагали з титрами. Після змагання мексиканці почали більше говорити про Україну. Я відчувала глобальну підтримку.
«Відлуння» та «Стіна пам’яті» у Франкфурті
Радослава: Тепер я би хотіла поговорити про Франкфуртський книжковий ярмарок. Це — найбільша книжкова подія у світі. Я знаю, що після 2022-го року, вони заборонили росіянам представляти свій національний стенд, але «незалежні» російські видавництва продовжують брати участь. І я знаю, що саме ти організувала акцію «Відлуння», покликану посилити українські голоси у Франкфурті. Розкажи про це більше.
Олена: «Відлуння» є дуже важливим перформенсом особисто для мене. Він приурочений пам’яті десяти загиблих українських авторів. Серед них знайшлося місце і таким авторам як Максим Кривцов, про якого знає майже кожен, і таким, як Катерина Роговій, всю творчість якої було знищено. Ми дякуємо всім родинам авторів, які відгукнулися на нашу ідею, дозволили використовувати їх творчість. Ми з Павлом Матюшею створили цей перформенс як десять віршів, в кожному з яких використовується цитати загиблого автора чи авторки. Так ми інтертекстуально розповідаємо про них і стаємо відлунням їх голосів. Щоб залучати авдиторію, під час перформенсу ми також використовували плакати з цими цитатами і біографіями авторів англійською на звороті. Під час виступу ми роздаємо ці плакати авдиторії — вони також стають відлунням.
Дуже багато людей об’єдналися навколо цього. Я не думала, що на Франкфурті наш перформанс так добре спрацює і створить такий резонанс. Люди неймовірно реагували і їх реакції нас вражали, ми самі ледь стримували емоції.
На Франкфурті я також брала участь у створенні Стіни пам’яті. Це — стіна, де кожен міг взяти стікер з іменем автора та послухати історію його чи її життя. І вшанувати пам’ять цієї людини, наклеївши стікер на стіну. Під кінець події ця стіна була повністю заклеєна наліпками, люди навіть підходили і власноруч дописували імена, про які ми не знали. Найбільш мене вразило те, що одна німкеня взяла кількадесят стікерів і цілий день розповідала про Україну і про цей проєкт німецькою. І ми її навіть не знали. До нас тоді вшанувати пам’ять приходити і політики, і видавці, і відомі автори. І ми побачили єднання навколо цієї важкої теми пам’яті та втрат. Ми пишаємося що досягли своєї мети, і в майбутньому будемо презентувати цей проєкт в Японії.
Росіянка на перформансі в Румунії
Радослава: Я чула, що в цьому проєкті була якась неприємна історія з росіянкою. Це було вже після Франкфурту. Розкажи про це більше.
Олена: Так, на наш перформанс на фестивалі в Румунії прийшла росіянка. Тоді на цей перформенс прийшло понад триста осіб, ми запросили румунських авторів, щоб разом читати вірші двома мовами і працювати з авдиторією. Це був шалений успіх.
Але в якийсь момент ми зрозуміли, що на сцені стоїть людина, яку ми вперше бачимо. Ми вже не могли зупинити перформенс. І в певний момент я бачу, що вона намагається винести за лаштунки плакати з іменами, які тримала. Тоді її завели назад і я змусила віддати плакат, але це — ще не кінець історії. Після закінчення перформенсу, коли ми дякували румунським авторам, вона вийшла на сцену і сказала: «Взгалі то, я люблю русскую культуру». Ми не знали, чи це провокація, чи просто її примха. Тому ми тоді просто розвернулися до неї спинами і пішли геть.
Потім ми подумали, що якщо росіяни і тут намагаються показати свою присутність, то значить нам вдалося своїм перформенсом натиснути на їх болючі точки. Значить, ми також змогли поставити нові питання, дати нові наративи іноземним авдиторіям. І через себе показати українських ветеранів з іншої сторони.
Проєкт «Недописані» та меморіальні практики
Радослава: Давай детальніше поговоримо про проєкт «Недописані», а конкретно про те, що пам’ять дає всім нам. Розкажи, як розвивався цей проєкт, яке, на твою думку, він має значення для українського громадянського суспільства.
Олена: Цим проєктом ми віддаємо шану людям літератури, яких забрала війна. Цей проєкт я почала з Євгеном Ліром, і спочатку ми просто хотіла вшанувати наших загиблих колег. Це була наша особиста потреба, ми після початку повномасштабного вторгнення формували список втрачених імен і обговорювали новини про загиблих. В певний момент момент ми зрозуміли, що ті, про кого ми говоримо в нашому чаті — це лише малий відсоток втрат.
Ми почали досліджувати відкриті джерела: сайти міських рад та локальні медіа. Так ми змогли знайти понад сто нових імен. Це не лише автори, а й редактори, ілюстратори, верстальники, критики. Всі ті, хто забезпечує літературний процес. Зараз в цьому списку є понад двісті шістдесят імен, і ми продовжуємо його розширювати. Таким чином ми можемо показувати, як росіяни вдарили по нашій культурі.
Ми бачимо багато щемливих історій. Мене особисто найбільше зачепила історія Катерини Роговик — вся її поезія була знищена в Маріуполі. Страшно, що ми навіть не можемо її процитувати, цю історію ми розповідаємо завдяки її матері.
І ми бачимо історичні паралелі. Наприклад, сто років тому в Маріуполі жила письменниця-філологиня під псевдонімом Кассандра Костан. Вона досліджувала фольклор, збирала спадщину грецьких – урумських та румейських поетів. І вся її спадщина також була знищена росіянами, не залишилося ні рядка. Це ще один аргумент цієї війни, щоб руйнувати російські наративи.
Зараз в нас вже є команда волонтерів, ми готуємося до другого етапу проєкту «Недописані». Ми хочемо не лише зробити список і віддати шану,в й показати іншим приклад, як створювати подібні проєкти. Бо зараз на них є великий запит, до нас за консультацією зверталися люди з дуже різних галузей. Ми були здивовані, коли до нас звернулися розробники ігор, щоб всередині своєї команди зробити схожий проєкт. Тому це потрібно не лише людям з культурної сфери.
Ми з Євгеном Ліром виступаємо за те, щоб дотримуватися принципів меморіалізації, прийнятих Українським інститутом національної пам’яті. Ми керувалися ними в своєму проєкті. Але в цьому процесі пам’ятування ми всі лише на початку шляху. Поки що ми можемо лише працювати над методологією, щоб передавати її далі. Те, що ми робимо — це лише один зі способів працювати з цією темою. Це — важка тема. Тому мені здається, що якщо працювати з нею системно, то це може допомогти зняти тягар суму і горя.
Формування культури та політики пам’яті
Радослава: Що, на твою думку, суспільству дають меморіальні практики?
Олена: Тут я хочу процитувати Антона Лягушу: «Пам’ять має бути такою, щоб нею хотілося говорити». Це — найуніверсальніша річ, яку мені хочеться писати всюди. Ми бачимо, що якщо нації не пам’ятають своє минуле, то їм дуже важко будувати майбутнє. Це — також спосіб продовжити життя та історії тих, кого вже немає з нами. Це — спосіб актуалізувати історію, звертатися до неї та розуміти, ким ми є. Колективна пам’ять також здатна об’єднувати та направляти суспільство. Завдяки тому, що ми пам’ятаємо події, які відбуваються зараз, ми будемо більш безкомпромісними до ворога в майбутньому. Ми будемо більш рішучими, будемо розуміти, що нам потрібно. І, звісно, з таким бекграундом суспільство буде розвиватися інакше. Тому я думаю що саме завдяки пам’яті нація формує матриці своєї поведінки, формує принциповість, яка дуже важлива для нас зараз.
Радослава: Так, безперечно, пам’ять в майбутньому стане частиною нашої національної ідентичності. Зараз і пам’ять, і наша ідентичність перебувають в процесі формування. Давай з тобою подумаємо, як відбувається цей процес, як формується це бачення.
Олена: Дійсно, формування пам’яті перебуває зараз в процесі. І цей процес вплине як на життя всередині країни, так і на нашу репрезентацію за кордоном. І цей процес потребує системності і стратегічності. Він не буде рівномірним і однаковим для всіх територій, для кожної території потрібен свій сценарій. Для прифронтових територій сценарії мають бути більш гнучкими. Там люди продовжують жити і працювати попри небезпеку. І з цими територіями треба працювати, їм потрібна підтримка. Для них сценарії мають враховувати і небезпеку життя там, і хоробрість людей, що продовжують там працювати.
Тилові територій — це вже інша історія, тут набагато легше і більше простору для дій. Тут треба піднімати питання складної культурної політики. Всім нам, авторам та іншим агентам культури, тут потрібно більш активно піднімати питання стратегії роботи всередині країни та за кордоном. Бо на даний момент, мені здається, кожен працює окремо.
Важливо не просто кудись їздити і щось робити, а дивитися глибше і втілювати певну місію. Тут я хочу згадати, наприклад, Оксану Стоміну, яка написала вірші про свого чоловіка в полоні. Коли вона їздить Європою і читає свої вірші, вона завжди працює стратегічно. Я дуже надихаюся нею, бо в неї присутня ця місія і вона є людиною-свідченням. Я навчаюся в неї, думаю, що можна запозичити. І мені б хотілося, щоб більше колег розповідали про свої методи роботи, робили якісь тьюторіали. Важливо не лише знайти кошти на те, щоб кудись їздити, а й навчити людей це робити.
Радослава: Дякую, Олена! Яку емоцію, які слова ти би хотіла лишити наприкінці цієї розмови про складні речі для всіх нас?
Олена: Я хочу всіх закликати до об’єднання та уваги один до одного. Хочу, щоб ви подумали, які з тих моделей пам’яті, про які ми говорили, може вам відгукнутися. Я сподіваюся, що ті, хто почув цю розмову, матимуть тепер менше стереотипів про пам’ять та роботу з пам’яттю, будуть сміливіше дивитися у майбутнє. Сподіваюся, культура в цьому допоможе.
