Сьогодні відповідь українців на питання «Хто ми є?» — щоденний вибір, від якого залежить наше виживання. Саме тому дискусія «Ідентичність для стійкості» стала одним з елементів «Конференції стійкості 2.0». Представники громадських та державних організацій зібралися, щоб визначити, якою є українська ідентичність сьогодні і якою ми хочемо бачити її у майбутньому. Розмова торкнулася широкого кола тем: участь держави у формуванні національної ідентичності, локальні історії, культурне розмаїття, місце України в європейському контексті та вплив радянського минулого на формування ідентичності.
Дискусію модерувала Росана Тужанська, директорка медіа Varosh, а своїм досвідом ділилися Уляна Токарєва, заступниця Міністра молоді та спорту; Інна Данильченко, керівниця ГО «Баба Єлька»; Євгенія Нестерович, представниця програмної ради Lviv ECOC 2030; Ольга Сагайдак, голова правління ГО «Коаліція дієвців культури»; Алім Алієв, заступник генерального директора ДУ «Український інститут»; Наталя Стародубець, голова ГО «Бери і слав».
Протягом усієї дискусії виринала думка, яку озвучила пані Росана ще на початку. Вона цитувала Мирослава Мариновича: «Наш шлях — це єдність у розмаїтті. І це не фатум, а благо». У контексті ідентичності це визначення підкреслює багатошаровість нашої країни, але одночасно наголошує на потребі внутрішнього діалогу. Особливо гостро виклик ідентичності постає під час війни, адже від нашого вибору залежить стійкість і майбутнє України.
Роль держави у формуванні ідентичності
Уляна Токарєва, заступниця Міністра молоді та спорту, розглядає ідентичність та стійкість як одне ціле. Вона переконана, що стійкість є елементом української ідентичності, а не навпаки. Те, як ми чинимо опір, а не просто пристосовуємося, — є проявом того, ким ми є.
За словами пані Уляни, держава зараз перезапускає свою політику щодо ідентичності. Хоч закон і стратегія вже існують, але для їхньої ефективності важливо, щоб ці політики розділяли всі сектори суспільства. Зараз ключовим завданням є визначити, «що держава має робити, а чого робити не повинна» через діалог із суспільством. Це має бути партнерський пошук рішень, а не суперечка.
Наостанок спікерка наголосила на нашій мультиідентичності — від персональної та родинної до професійної та національної, включно з осмисленням нашої європейської ідентичності.
Українська ідентичність у європейській спільноті
Ольга Сагайдак переконана, що ми не просто є частиною європейської ідентичності, а формуємо її. Європа вражена нашою стійкістю і активно переймає наш досвід. Водночас наша швидкість у вирішенні питань, навпаки, може відлякувати європейське суспільство, адже воно не звикло до поспішних дій. Щоб утримати баланс і зберегти інтерес, спікерка пропонує розширити риторику поза межі війни. Вона вважає, що наш інший досвід є не менш цінним для європейського та світового контексту. Також зʼявляється потреба вчитися говорити якісніше. Це означає створювати конкурентоспроможний культурний продукт, а не робити його поспіхом.
Додатково спікерка розвинула тему держави: «Важливо, щоб держава не формувала ідентичність, а сприяла цьому». На її думку, цього можна досягти через довіру, прозору комунікацію та делегування повноважень громадам. Також пані Сагайдак звернула увагу на проблему радянського минулого. За її словами, ми отримали культурну порожнечу, коли відмовилися від колишніх наративів, і її потрібно чимось заповнити. Вона вважає, що відновити нашу ідентичність можна через довгий і болючий процес, який потребує «мовчання і осмислення». Натомість вона критикує патерналістський підхід держави, коли порожнечу намагаються швидко заповнити грошима та штучним контентом.
Євроінтеграція через внутрішню роботу
Алім Алієв вважає, що замість того, щоб пояснювати, хто ми, настав час для формальної інтеграції українського культурного простору в європейський. Для цього потрібна не лише пряма співпраця з інституціями, а й розуміння наших сусідів. Ми маємо краще вивчити європейський культурний контекст, щоб творити нове разом.
Однак сильна зовнішня позиція неможлива без стійкості всередині. Алім виділив сім ключових внутрішніх опор:
- Українське військо.
- Вміння ефективно будувати горизонтальні зв’язки.
- Цінності, які закладає громадянське суспільство.
- Спроможність говорити із зовнішнім світом.
- Візія майбутнього.
- Довіра.
- Люди на окупованих територіях.
Без зміцнення цих аспектів повноцінна інтеграція в європейський простір неможлива. Якщо всередині країни не буде довіри, ми будемо слабкими та фрагментованими. Якщо ми не будемо допомагати людям на окупованих територіях, ми станемо вразливими і зрадимо власні цінності. Якщо у нас не буде візії та міцних горизонтальних зв’язків, ми не зможемо бути надійними партнерами.
Сила деталізації
Євгенія Нестерович зосередилася на тому, як культурні практики допомагають громадам наново відкривати свою історію. Вона згадала фільм Post Bellum «Вкорінені» — проєкт про спогади етнічних громад в Україні. На показі стрічки в Ужгороді представниця словацької спільноти висловила думку, що сім’я — найважливіше місце передачі культурних традицій. Однак у покоління її батьків, що виросло в СРСР, ці практики були стерті, тому тепер їй доводиться свідомо відновлювати традиції.
За словами Нестерович, видимість локальних ідентичностей є важливою не лише для покращення діалогу всередині країни, а й із зовнішнім світом. Здалеку Україна часто виглядає як мононаціональна спільнота, але при деталізації проявляється розмаїття локальних контекстів, що дивує європейців. Показ нашої варіативності стає ефективним інструментом дипломатії: «Говорити з угорцями через українських угорців може виявитися значно продуктивнішим».
Прикладом євроінтеграції України через локальну ідентичність є Львів. Цього року місто стало першим в Україні, яке подало заявку на конкурс «Європейська столиця культури» з концепцією «Відповідальність бути». Євгенія Нестерович пояснила, що сам процес підготовки до таких проєктів змушує місто ставити питання: «Хто ми?». Якщо у 2022 році відповіді були загальними, то тепер погляд стає ширшим. Українська ідентичність тривалий час трималася на неозвучених культурних практиках, без власних державних інституцій. Наступним кроком для підвищення стійкості є усвідомлена відповідальна позиція в культурних звичаях.
Створення нового українського міту
Досвід Кропивницького презентувала Інна Данильченко, голова ГО «Баба Єлька». Вона розповіла, що Кропивницький досі сповнений імперськими та радянськими символами: від назв готелів та вулиць до репертуару в театрах. Такий образ робить справжню ідентичність міста невидимою. Особистий досвід Інни підкріплює це. Вона згадала, як у дитинстві затикала вуха, коли її баба Соня з подругами співали автентичні пісні, бо їй було нецікаво. А тепер раптом усвідомила, що не має чого передати сину — ні співу, ні танцю, ні традиції випікання хліба.
Інна з друзями вирішили виправити це. Вони почали з питання: «Як це бути жителем Кропивницького?». Проєкт «Баба Єлька» почав культурно-просвітницьку роботу. Їхньою метою було зробити локальну ідентичність модною і комерційно успішною. Їм це вдалося. Зараз страви з локальних експедицій Кіровоградщиною подають в ресторанах, бренди відшивають одяг за старовинними зразками, а в місті працює етнолабораторія «Баба Єлька». Як зазначила Інна, це той випадок, коли держава йде за суспільством. За підтримки нашої програми «Лабораторія стійкості» вони долучилися до написання програм з утвердження національної ідентичності.
Кінцева ціль ГО «Баба Єлька» — не просто зберегти спадщину, а створити новий, український міф міста. Вони прагнуть витіснити старий імперський наратив і побудувати нову українську ідентичність.
Ідентичність — це дія, а не статус
Для Наталії Стародубець стійкість починається з усвідомлення, хто ми є і навіщо ми разом. Громадська організація «Бери і слав» на початку повномасштабного вторгнення виїхала до Дрогобича через окупацію Херсона. Зараз вони працюють у двох містах над створенням містків між суспільством та владою, підтримують ВПО, ветеранів, військовослужбовців.
Пані Наталя визнала, що між місцевими та переміщеними спільнотами існує прірва. Але водночас вона бачить, що ті, хто вчора були ВПО, сьогодні стають організаторами ініціатив. В умовах, де культуру знищують і немає на що спертися матеріально, залишається опиратися на людей. «Бери і слав» створює простори, де люди не просто отримують допомогу, а підтримують один одного». Для Наталії ідентичність — це процес, який ми підтримуємо щодня: «Бути українцем — це дія, а не статус».
Майбутнє української ідентичності
Наостанок учасники дискусії підсумували свій погляд на сучасну і майбутню українську ідентичність. Спікери зійшлися на думці, що ідентичність — це не застиглий монумент, а динамічний процес. Вона виявляється у конкретній дії кожного громадянина. Наслідком цього вибору є створення нових українських міфів, відновлення локальної спадщини та взаємопідтримка громад. Ключовими викликами для формування національної ідентичності є розбудова діалогу між державою і суспільством, відмова від попередньої радянської ідентичності, інтеграція нашої культури в європейський контекст та зміцнення внутрішньої довіри.
Таким чином, ідея єдності у розмаїтті, озвучена на початку, втілюється на практиці. Стійкість України народжується не з державних директив, а з мільйонів особистих виборів та локальних дій, які щодня «зшивають» країну в єдине полотно.
