Колонка Олександра Сушка, виконавчого директора Міжнародного фонду “Відродження”
Слово «стійкість» стало частиною нашого щоденного словника. Але щоб про неї говорити предметно, треба розібратися: що саме робить нас стійкими? Це тільки моральна готовність тримати удар? Чи також конкретні спроможності: як ми організовані, як приймаємо рішення, як діємо в дефіциті часу, людей і ресурсів? Є різні підходи, канонічної теорії немає, тож ми конструюємо свою рамку з практики.
Хто є носієм стійкості? Передусім людина як суб’єкт. Ми бачимо, як зросла суб’єктність українців. Поступово ламається старий стереотип про «атомізованих» громадян. У критичні моменти ми об’єднуємося, самоорганізовуємося, беремо відповідальність, а горизонтальні зв’язки стали нашою опорою.
Держава має інституції, закони, ієрархії. Громадянське суспільство цього не має, у нього немає «конституції» чи керівного центру. Громадянське суспільство – це багато середовищ, що творять себе самі через локальні ініціативи, ширші спільноти, мережі взаємодії. І разом ця мозаїка самоорганізації тримає країну в разом. Саме тому коли ми говоримо про «стійкість», то передусім маємо на увазі громадянське суспільство як живу мережу.
Щоб структурувати розмову, виділю п’ять елементів стійкості: адаптивність, управління, комунікація, ідентичність, соціальна згуртованість. Перелік не вичерпний, трактування — теж, але він допомагає говорити конкретніше.
Перший пункт – це адаптивність. У 2022-му ми перебудовувалися «на марші», міняли плани щодня, різко переорієнтовували пріоритети. Це був спринт на виживання. Тепер потрібна інша адаптивність – системна і марафонська. Нам потрібні механізми заміщення, швидкого прийняття рішень, дисципліна в дефіцитних умовах і вміння змінювати правила гри, коли цього вимагають обставини.
Другий аспект – управління. Стихія допомогла в перші місяці великої загрози, але довго на хаотичній адаптивності не проїдеш. Ми навчились гнучкого, проте не випадкового управління. Ці зміни в підходах не завжди описані в підручниках, а багато стандартів народилося «в полі». Сьогодні громадянське суспільство підняло планку культури управління і всередині своїх організацій, і у взаємодії з іншими інституціями. Лідерство тепер не чекає мандату, – люди приходять, беруть ініціативу, і спільноти на це відповідають. Так з’являється нове громадянське суспільство, яким сьогодні захоплюється весь світ.
Третій пункт – це комунікація. У кризі важливіше слухати, ніж говорити. Не тільки «пояснювати політику», а чути людей, навіть якщо їхні думки несистемні. Відчуття, що тебе почули, знижує тривогу, повертає суб’єктність і довіру. Хотілося б забрати цю культуру з війни в мирний час і зробити слухання повсякденною нормою.
Четверта складова – це ідентичність. Відповіді на «хто ми?» і «навіщо ми?» додають нам стійкості. Війна змінила локальні та регіональні ідентичності. Мільйони людей переїхали, частина з них більше не зможе повернутися. Наше завдання – допомогти набути нових ідентичностей без втрати себе, знайти гармонію в нових громадах і зберегти наші головні цінності.
Останній аскпект – це соціальна згуртованість. Здавалось би, термін відомий усім, але його зміст може бути різним. У «спокійних» демократіях згуртованість часто нижча – люди більше покладаються на процедури. В авторитарних режимах вона може бути вищою, тому що там згуртованість – це стратегія виживання, часто під примусом. Нам потрібна інша, демократична згуртованість – добровільна участь, співвідповідальність, взаємна підтримка. У різних груп українців дуже різний досвід війни, це породжує поділи і є викликом. Тому ми маємо тримати єдність і підсилювати тих, кому найважче.
Ми переконані, що ключ до цього лежить на місцевому рівні. Там, де щодня народжуються горизонтальні зв’язки і кожен знаходить свою міру включеності. Незабаром буде більше даних про згуртованість у громадах — нові дослідження допоможуть побачити, де довіри більше чи менше, як сприймається «інакшість», що працює, а що ні. Але ми вже розуміємо, що під час війни наша згуртованість зросла, тож важливо зрозуміти її структуру, щоб не втратити в мирі.
Стійкість – це не абстракція і не пустий комплімент. Стійкість передбачає, що нам треба планувати, рахувати сили, підсилювати слабкі місця, не бігти вічно «коротку дистанцію». Це щоденна робота, в якій ми самоорганізовуємося, керуємо, слухаємо, формуємо ідентичність і будуємо згуртованість без примусу.
Це не крапка, а запрошення до розмови, яку ведемо разом. Стійкість – це колективна навичка. Вона народжується там, де люди бачать одне одного, говорять і чують.
