Як змінюється роль культури під час великої війни? Чи може вона бути інструментом безпеки, ідентичності й згуртованості? Як говорити з суспільством, яке саме переживає трансформацію? І що робити, коли мільйони людей живуть у різних культурних реальностях?
Про це говорили під час дискусії «Культура як стратегія під час війни», що відбулася на головній сцені Книжкового Арсеналу. Учасники дискусії по-різному працюють із культурою: у війську, в інституціях, у публічній сфері. У розмові взяли участь історик і військовослужбовець Вахтанг Кіпіані, письменник і волонтер Андрій Любка, очільниця Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта та культурний менеджер, заступник директора Українського інституту Алім Алієв. Модерувала дискусію Радослава Кабачій, менеджерка культурних проєктів Міжнародного фонду «Відродження».
Як культура формує нас під час війни
Радослава Кабачій, представляючи учасників, одразу запропонувала відмовитися від абстракцій і метарівнів, а говорити про культуру через практики, щоденну роботу та власний досвід. «Культура – це не розвага. Це щось важливіше. Але щоб її зрозуміти, не треба одразу йти у філософію. Давайте роздробимо все на конкретику», – закликала вона.
Олеся Островська-Люта, директорка Мистецького арсеналу, визнала: перейти від узагальнень до прикладів буває непросто, але сам Книжковий Арсенал є ідеальним прикладом того, як працює культура. «Це не про окреме мистецтво, літературу чи музику. Це синтетичний досвід, у якому зібрані ми всі: і читачі, і глядачі, і митці, і мислителі. Це точка, де з’являється зв’язок між людьми», – пояснила Олеся.
Вона також звернула увагу на тіньову сторону культурного коду української держави: «Ми досі їдемо в машині, створеній не нами. Державу ми успадкували радянську, і вона досі працює за радянськими правилами. Наше завдання – її змінити».
Історик і військовослужбовець Вахтанг Кіпіані розповів про своє спостереження з фронту: «Харків’янин зовні не відрізняється від білгородця. Але різниця в голові. У тому, що ми вважаємо прийнятним, як ми взаємодіємо, як будуємо спільноту. Це і є культура». Він підкреслив, що українська військова модель заснована не на страху, як у росіян, а на відповідальності та довірі: «Коли ти берешся за щось – ти тримаєш слово. І це теж про культуру».
Заступник директора Українського інституту Алім Алієв наголосив, що культура – це простір, де ми розшифровуємо себе для світу. Особливо важливо це в умовах, коли про Україну довго говорили інші. «Ми будуємо довіру через м’яку силу, через мистецтво, через академічні обміни. І це працює там, де не працює дипломатія чи політика. Особливо в країнах Африки, Азії, Латинської Америки», – пояснив він.
Письменник і волонтер Андрій Любка поділився історією зі свого досвіду спілкування з автомеханіками. Людьми, далекими від мистецького світу, але дуже вмотивованими допомагати. «Мій знайомий, Іван, не читає книжок, не має вишиванки, але він має гідність. Він ризикує собою, працює ночами, допомагає, коли треба. І ця порядність – це теж культура». На думку Любки, українська культура проявляється в почутті гумору: «Ми сміємося з влади, з загроз, з пафосу. Це наш культурний захист, наша антиколоніальна зброя».
Як говорити з різними українцями про одне і те саме
У другій частині розмови учасники дискусії зосередилися на непростому питанні: як знайти мову, яка дозволить доносити важливі сенси до всіх громадян України, навіть тих, хто має зовсім інший досвід, живе в іншому культурному середовищі або не поділяє очевидних для освіченої публіки переконань.
Радослава Кабачій нагадала, що сьогодні Україна стоїть перед завданням не лише пояснити себе світу, а й зрозуміти саму себе. Інакше кажучи, потрібна нова мова, якою можна говорити про війну, культуру й ідентичність як всередині країни, так і назовні.
Андрій Любка запропонував метафору «дороги в тумані», яку запозичив у письменника Ісмаїла Кадаре – ми не бачимо, куди веде шлях, але просуваємося інтуїтивно, крок за кроком. Він вважає, що українське суспільство, попри шок війни, часто ухвалює правильні рішення. Без стратегії, але з розумінням, що треба діяти. «Наші зв’язки, наша інтуїція спрацювали. Люди в Ужгороді записувалися до військкоматів, хоч ракети не летіли. Це про спільне майбутнє. Ми інтуїтивно зрозуміли, що ми – нація», – наголосив він.
Вахтанг Кіпіані звернув увагу, що часто ті, хто працює в культурній сфері, залишаються в межах своєї бульбашки. «Ми говоримо мовою, яку розуміє вузьке коло людей. У Харкові ми організували десять зустрічей з істориками і щоразу приходять ті самі сто осіб. Ми не дотягуємося до інших», – зізнається він.
На його думку, замість того щоб створювати абстрактні наративи, варто брати книжку, фільм, виставу і нести їх до людей. Він розповів про ініціативу з бібліотеками в армії: «Спочатку всі сміялись. А потім виявилось, що люди читають. І не тільки історію. Читають про психологію, масаж, навіть ведуть списки, хто яку книжку взяв».
Повертаючись до прикладів з армії, Вахтанг Кіпіані згадав ситуацію, коли військові самі почали говорити про Голодомор. «Це була найкраща зустріч. Людей прорвало. Вони заговорили, бо їм це було важливо», – розповів він. За його словами, навіть ті, хто не хотів іти на війну, але опинилися в армії, починають змінюватися. З’являються нові соціальні норми, нові лідери, нові практики, і це теж стосується культури. «Я не кажу, що всі почнуть читати. Але, можливо, після війни хтось із них піде в кіно або театр. Бо ми їм це показали. І в мене тут є стриманий оптимізм».
Алім Алієв наголосив на ще одній великій загрозі – реколонізації. «Поки ми тут говоримо про деколонізацію, інші наші громадяни, особливо на окупованих територіях, живуть у протилежній парадигмі. Там через культуру формують інший тип героя. Для нас це ворог, а для них — нова норма», – пояснив він. Крім того, навіть у підконтрольних Україні містах російська мова іноді стає мовою бунту серед молоді, яка таким чином намагається відмежуватися від дорослих.
Олеся Островська-Люта закликала не переоцінювати можливості культурної спільноти. «Ми не всесильні. Неможливо змусити людину полюбити те, що любимо ми. Людей справді цікавлять різні речі», – сказала вона. Однак попри скепсис, вона вірить у силу постійної розмови, навіть якщо досвід співрозмовників дуже різний. «У когось просто немає рецептора, щоб зрозуміти твої слова. Але ми все одно маємо говорити з надією, що це щось змінить. Через книжки, через вистави, через розмову», – сказала Олеся.
Чого бракує українській культурі для перемоги?
На завершення дискусії Радослава Кабачій запропонувала учасникам уявити, що культура – це тіло на столі в анатомічному театрі. «Якого органу чи функції бракує цьому тілу, щоби ми були ефективнішими як суспільство і країна?» – запитала вона.
Олеся Островська-Люта переконана, що всіх «органів» культурної системи наче й не бракує: є приклади, є практики, є дія. Але те, чого реально бракує – це глибока рефлексія. «Мені не вистачає теорії. Можливості подивитись на свій досвід і вивести з нього концепцію. Занадто мало філософування і складного аналізу в нашій культурі, хоча і він нам потрібен», – зазначила вона.
Алім Алієв запропонував змінити ракурс: можливо, не ми препаруємо культуру, а вона нас. І додав: у Криму культура стала способом захистити себе. Вона створює мікросередовище безпеки в репресивному середовищі. А прикладом для наслідування назвав кримськотатарську модель: бізнес, який фінансує освіту і культуру, створює альтернативну реальність, підпільну, але українську.
Андрій Любка підтримав думку Аліма, наголосивши: освіта – це природна точка входу в культуру. Без неї культурні сенси не мають шансів прорости. Він навів приклад Румунії, де підтримка ультраправих кандидатів має прямий зв’язок із рівнем освіти. «Освіта, яка навчає креативності, критичному мисленню, а не канонам – це запобіжник від ресентименту, від розчарування в Європі, від відкату в авторитаризм після війни», – сказав він.
Вахтанг Кіпіані навів яскраві приклади з армії. Навіть серед воїнів, які ніколи не чули про Василя Стуса чи не знають, хто такий Медведчук, існує відкритість до нового, треба тільки створити момент зустрічі. «Книжка в бібліотеці – це вже сигнал. Хтось її не візьме. Але хтось таки візьме. І це шанс». Він також нагадав, що культурна розмова має відбуватись не лише з молоддю, а й з тими, хто давно покинув школу: «Освіта – це процес, який не має перериватись. Інакше ми просто не доберемось до частини суспільства».
Фото: Влад Спешилов
