Ключові інсайти з розмови на Книжковому Арсеналі про перші кроки українського книговидання, філософію перекладу і роль Міжнародного фонду «Відродження»
Як з’явилися перші українські філософські книжки? Хто і навіщо боровся за права на Бергсона та Сімону Вейль? І чому для Джорджа Сороса програма українських перекладів стала доказом окремої культурної траєкторії України?
Про все це говорили на дискусії «До витоків: як формувався книжковий ринок в незалежній Україні» — із Леонідом Фінбергом, головним редактором видавництва «Дух і Літера», Євгеном Бистрицьким, виконавчим директором Міжнародного фонду «Відродження» у 1998-2017 роках, Ілоною Замоцною, співзасновницею видавництва «Віхола», і Тарасом Лютим, філософом. Модерував розмову Ростислав Семків, літературознавець і директор видавництва «Смолоскип».
Від читання між рядків до формування власного погляду
Директор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг розпочав з того, що 80-ті роки були часом відсутності української інтелектуальної книжки як такої. Українською тоді майже нічого не видавалося – ані філософії, ані історії, ані культурології. Всі тексти були доступні лише російською мовою. Через цензуру письменників «редагували» до невпізнаваності.
«Ми, люди мого покоління, вчилися з антиукраїнських книжок, читаючи між рядками», – згадував пан Леонід.
Першу книгу, яку він допоміг видати, підготували разом з дисидентом Романом Корогодським. Вона відкривала новий погляд на українсько-єврейські стосунки. Упорядники використали спогади дисидентів, які пережили радянські табори, а пізніше емігрували до Ізраїлю. Книга також містила нарис про родину, яка у добу Директорії намагалася запобігати єврейським погромам. Це був сміливий крок у протидію радянському міфу про «петлюрівські погроми».
«Тоді не було ні коштів, ні фахівців. Ми самі друкували книжки, і бувало, що забували вказати зміст», – зізнався Леонід Фінберг.
Згодом до команди приєднався Костянтин Сігов, який повернувся з Франції і приніс ідею видавати українською праці західних філософів. Так у видавництві почали виходити переклади Сімони Вейль, Бергсона та інших.
«Ми вчилися перекладати буквально на ходу. Перших книжок тепер навіть соромно показувати – стільки там помилок. Але інакше й не могло бути», – сказав він.
Фінберг також згадав, як разом з експертною групою відбирав проєкти для підтримки Міжнародним фондом «Відродження». Наприклад, на конкурс на видання Канта більшість пропозицій були настільки слабкими, що, за його словами, довелося обрати «найменш поганий варіант».
Книги, які відобразили український кут зору
Євген Бистрицький, філософ і багаторічний директор Міжнародного фонду «Відродження», продовжив розмову з філософським відступом: це не ми вибираємо книжки, це вони вибирають нас. І саме ця здатність книжок «відкривати світи» стала головним поштовхом до створення Програми перекладів Фонду.
«У 1998 році я підійшов до Джорджа Сороса і сказав: нам потрібна програма перекладів. Він здивувався: “Навіщо? Ви ж знаєте російську”. А я сказав: “Україна дивиться на світ під іншим кутом”. І він погодився», – розповів Бистрицький.
Програма стартувала і одразу показала свою унікальність: більшість книжок, які обрали українські експерти, взагалі не були перекладені російською. Не через цензуру, а тому що це була інша оптика. Українську аудиторію цікавили інші ідеї, інші підходи, інші філософії.
Програма працювала до 2011 року. За цей час Фонд підтримав сотні перекладів з філософії, історії, психології, соціології, менеджменту. Загалом результати
Окрема увага – якості перекладів. Виявилось, що без спеціальної експертизи тексти часто перекладаються з грубими смисловими помилками. Тому фонд створив Лабораторію наукового перекладу. У ній фахівці ретельно аналізували уривки перекладів, звіряли терміни, пропонували адекватні українські відповідники.
«Ми не просто перекладали. Ми створювали мову гуманітарного мислення українською», – наголосив Бистрицький.
Фонд підтримував не лише переклади, а й видання українських авторів, наприклад, найповніше видання Василя Стуса. Таким чином поставав не просто книжковий ринок, а цілий простір української ідентичності.
«Книжки, які ми підтримували, формували уявлення про себе – як громадян, як особистостей, як українців», – підсумував він.
Ставка на українських авторів як ризик і можливість
Ілона Замоцна, співзасновниця видавництва «Віхола», розповіла, як виглядав книжковий ринок на початку 2000-х. У 2008 році, коли вона почала працювати у сфері, більшість книжок в Україні були російськомовними. Україномовні видання продавалися лише у двох точках на книжкового ринку на Почайній і весь асортимент влазив у межах ятки.
«На той час вибору не було. Не тому, що не знали, що читати – просто книжок українською було дуже мало», – згадує вона.
Ситуація почала змінюватися після 2014 року. Видавці, зокрема Антон Мартинов, почали перекладати нонфікшн українською. Так з’явився попит на бізнес-книжки для української аудиторії. Особливо змінився ринок дитячої літератури: навіть у російськомовних сім’ях почали купувати українськомовні книжки для дітей, бо вся освіта перейшла на українську.
Підйом україномовного сегменту став ще відчутнішим після 2022 року. В умовах повномасштабної війни зросла суспільна потреба в самоусвідомленні, і видавництва почали активніше працювати з українськими авторами.
«Ми відкрили “Віхолу” в розпал пандемії. Було страшно, бо вирішили видавати лише українських авторів і тільки українською мовою. П’ять років потому ми маємо понад 170 видань – і працюємо над десятками нових», – поділилась Замоцна.
Особливе місце у видавництві посідає нонфікшн. Серія «Класика українського нонфікшну» вивела на ринок авторів, які пишуть про мандрівки, психологію, історію. Проте, за словами Ілони, деякі напрямки досі залишаються майже порожніми.
«Ми дуже шукаємо авторів біографій українських постатей. Є багато книжок про Черчилля, але майже немає популярних книжок про Франка, Лесю Українку, Бандеру. Так само бракує якісної психології та світової історії, написаної українцями», — зазначила вона.
Переклад як джерело української інтелектуальної традиції
Філософ Тарас Лютий згадав свої студентські роки у 1990-х, коли він навчався в Києво-Могилянській академії. Його лектором тоді був Євген Бистрицький, чиї лекції надихнули його обрати шлях гуманітариста. Але, як наголосив Лютий, тоді не було перекладено ключових філософських творів українською і це було серйозною перешкодою для розвитку.
«Щоб створити національну інтелектуальну традицію, треба спершу перекласти світову класичну думку. Інакше немає з чого починати власну розмову», – пояснив Тарас Лютий.
Програма перекладів Міжнародного фонду «Відродження» створила нову реальність, у якій можна було говорити українською мовою про складні речі. Проте, коли програму завершили у 2011 році, стало незрозуміло, чи виживе цей сегмент без підтримки.
Після Революції Гідності ситуація змінилася. З’явилися нові лекторії, нові аудиторії, нові запити. Лютий згадав, як під час однієї з лекцій слухач запропонував: «А давайте самі оплатимо переклад?». Це був бізнесмен – і саме з таких ініціатив виростають нові видавничі проєкти.
«Український бізнес уже готовий підтримувати переклади. Не тільки Сорос», – додав Лютий.
Проте виклики залишаються. Найбільша проблема – це вузьке коло перекладачів. Бракує нових фахівців, які могли б перекладати філософські тексти якісно та глибоко.
«Герменевтика – це не просто перекласти слова. Це створити новий зміст. І для цього нам потрібно готувати молодих перекладачів, які зможуть продовжити справу», – підсумував Тарас Лютий.
Книжки як спільна справа
Завершуючи розмову, Ростислав Семків підкреслив, що сьогоднішня тональність дискусії – зовсім не така, як у 90-ті роки. Тоді панувала атмосфера зневіри. Натомість зараз видавці говорять про розвиток, про перспективи, про плани.
«Ми бачимо, що книжковий ринок живий і сильний. Ми бачимо, що читацький запит формує пропозицію. А отже українське книговидання розвивається не тільки завдяки авторам і перекладачам, а й завдяки читачам», – сказав він.
Це – велика спільна справа: авторів, видавців, науковців, філософів, редакторів і читачів. Саме ця спільнота, громадянське суспільство в дії, і формує культурну тяглість. А Міжнародний фонд «Відродження», своєю чергою, продовжує підтримувати цю спільноту.
Фото: Влад Спешилов
