Якби була можливість обрати, як саме про нас пам’ятатимуть, — що б це було? Пам’ятники, меморіальні комплекси, перейменування вулиць? Чи більш залучені форми — фестивалі, хвилина мовчання, спільно створені простори, де пам’ятають не тільки про смерть, а й життя?
4 квітня у парку Пам’яті Нескорених неподалік Звягеля відбулося «Діалогове вікно» за участі менеджерки регіонального розвитку БУР та спікерки Анюти Кармазіної, а також місцевих мешканців і мешканок. Подія відбулася за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Пам’ять, яка починається з громади
Під час розмови учасники й учасниці намагалися зрозуміти не лише, як ми пам’ятаємо, а й чому це важливо сьогодні — особливо на рівні громад. Сам формат діалогового вікна був обраний не випадково. За словами Анюти Кармазіної, їй важливо було не тільки надати знання, а й почути думки людей, які вже були дотичні до створення Парку Пам’яті Нескорених, чи просто вирішили долучитися до події.
«Зважаючи на те, що зелена комеморація є сучасним методом пам’ятування, мені було цікаво зрозуміти, як вони бачать це в інших напрямках, можливо, їм просто подобається сама ідея парку, але вони не задумувалися загалом про ті формати, які ще існують», — пояснює вона.
Зазвичай на державному рівні про це говорять більш узагальнено: згадують переважно тих, хто отримав звання, створюють меморіали чи місця для загального вшанування загиблих військових. Саме тому для громад так важливо зараз зберігати історії про кожного та кожну з їхнього села чи міста, хто віддав життя. Це може проявлятися не тільки у вигляді пам’ятників, а й в облаштуванні спільних просторів, парків, проведенні фестивалів, проєктів, які висвітлюють особисть, вечорів пам’яті та зустрічей, де згадують не тільки про втрату, а й про життя людей, їхній внесок.
Зміни в підходах до пам’ятування
Ми звикли, гуляючи парками та вулицями міст, бачити пам’ятники й місця вшанування. Та чи замислюємося ми про життя цих людей? Хто вони були? Чим жили, кого любили?
«Зазвичай пам’ятник — це просто перелік імен, який не має за собою жодної особистості. Коли ми читаємо ім’я на пам’ятнику, ми не знаємо, ким була ця людина», — розповідає спікерка події.
Сучасні методи комеморації пропонують інший підхід — побачити за іменем людину, її історію, а також долучитися до вшанування більш особисто й емоційно.
«Дуже важливо, щоб місця пам’ятування були такими, куди можна прийти і побути. Не лише покласти квіти раз на рік, а повертатися знову — не тільки, щоб сумувати, а й проживати щасливі моменти, набутися в цьому просторі. Тоді з’являється інтерес, хочеться дізнатися, про кого це місце, кого тут згадують, ким вони були, зберегти ці історії. Бо коли ти приходиш до пам’ятника один раз, ти не запам’ятаєш жодного імені».
Пам’ятати — це діяти
Після розмови учасники та учасниці мали можливість долучитися до толоки, щоб не лише поговорити, а й відчути, як це — бути дотичним до пам’ятування.
Це був той простір, де люди могли обговорити не тільки про його значення, а й подумати щодо своєї ролі у його створенні. Саме під час обговорення один з учасників звернув увагу на те, що на місці бракує табличок і що ще багато чого можна було б додати. У відповідь спікерка поставила просте запитання: чи готовий він сам долучитися і взяти відповідальність за ці зміни?
«Людина бачить недоліки тільки в тому, що хтось щось не зробив, але сам він не готовий це робити. Тобто він чекає, що хтось зробить це за нього, хоч і бачить в цьому важливість», — ділиться Анюта Кармазіна.
Водночас така розмова стала точкою для осмислення. Замість конфлікту дискусія перейшла в площину відповідальності й дій — і саме це, за словами спікерки, стало можливим завдяки навичкам, отриманим під час навчання в Українській миротворчій школі.
«Замість того, аби якось обурюватися через ці висловлювання, моєю відповіддю було запитання: чи ви готові це зробити, чи готові взяти на себе відповідальність і реалізувати це? Це якраз той підхід, якого я навчилася в УМШ — не входити в конфлікт, а шукати рішення. Тобто одразу переходити до питання: як ми можемо з цим бути, і які є варіанти вирішення — колективно або індивідуально. Саме такий підхід став мотивацією для іншої учасниці події, яка вже вирішила питання вказівних табличок власними зусиллями».
Ми змінюємося
Разом із нами змінюються способи, якими ми закарбовуємо пам’ять про загиблих. Парк Пам’яті Нескорених, «ЧекаFest», фестивалі пам’яті Романа Ратушного, Академія лідерства: КОД Тамерлан, вечори пам’яті Кості Юзвюка «Стамбула» — усе це свідчить про нові форми вшанування, де пам’ять стає більш живою, спільною й залученою.
Матеріал підготувала Діана Коновалова
Стаття підготовлена за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Джерело: Вікно Відновлення
