Дім, голос, турбота, повернення, памʼять: як «Відродження» працює з темою внутрішнього переміщення
10 червня 2026—го року Кабінет Міністрів затвердив Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. Це документ, який має визначити не лише реагування на нагальні потреби людей, що залишили свої домівки через війну, а й довгострокову політику їхньої адаптації, інтеграції у громадах та, коли це стане безпечно, добровільного повернення.
Нова стратегія важлива тим, що пропонує відійти від виключно кризового підходу. Внутрішнє переміщення має розглядатися не як тимчасова гуманітарна проблема, яку потрібно вирішити, а як довгостроковий виклик і водночас як один із ключових вимірів відновлення України. Йдеться про політику, яка має супроводжувати людину на різних етапах переміщення, допомагати відновлювати самостійність і створювати умови для повноцінної участі у житті громади.
Для Міжнародного фонду «Відродження» тема вимушеного переміщення залишається одним із тривалих напрямів роботи. Разом із партнерами Фонд упродовж останніх років підтримує розвиток політик у цій сфері: працює над дослідженнями, аналітичними матеріалами, організовує заходи та залучає експертів, громади й самих ВПО до обговорення рішень. Фонд доповнює державну політику незалежною експертизою, практичним досвідом громад і голосами людей, які були вимушені покинути свій дім.
Менеджерка програми «Громадянська стійкість» Вікторія Стократюк
Ми поспілкувалися з менеджеркою програми «Громадянська стійкість» Міжнародного фонду «Відродження» Вікторією Стократюк і обговорили, чому попередні підходи до політики щодо ВПО не дали очікуваного результату, що таке консолідована адвокаційна позиція громадянського суспільства та що має змінитися, аби нова стратегія стала реальним інструментом підтримки, інтеграції й майбутнього добровільного повернення людей.
Від кризового реагування до системної політики
Державна політика щодо внутрішньо переміщених осіб почала формуватися після початку російсько—української війни у 2014 році. Тоді головним завданням було оперативно відреагувати на масове переміщення людей: запровадити облік ВПО, видати довідки, забезпечити доступ до соціальних виплат, пенсій та базових послуг за новим місцем проживання.
Такий підхід був необхідним у кризовий момент, однак він переважно залишався гуманітарним. Довгострокові питання – житло, працевлаштування, інтеграція у приймаючі громади, підтримка переміщеного бізнесу так і не мали системного вирішення.
Першу комплексну Стратегію інтеграції ВПО Україна ухвалила у 2017 році. Вона стала важливим кроком, адже зафіксувала перехід від допомоги «тут і зараз» до політики інтеграції. Проте на практиці реалізація багатьох положень залишалася обмеженою. Найгостріше це відчувалося у питанні житла: для багатьох людей, які переїхали ще у 2014 році, воно так і не було вирішене.
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році радикально збільшило масштаб і характер внутрішнього вимушеного переміщення. Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення вже створювалася в умовах великої війни. Вона передбачала евакуацію, гуманітарне реагування, посилення спроможності держави, адаптацію та інтеграцію ВПО у громадах, а також підготовку умов для добровільного повернення після покращення безпекової ситуації.
«Ухвалення нової стратегії не означає, що автоматично вирішаться всі накопичені за роки проблеми. Тепер ключове питання: чи стане ця Стратегія основою для реальних змін, а не лише черговим рамковим документом», – ділиться Вікторія Стократюк.
Що таке консолідована адвокаційна позиція
У 2025 році Міжнародний фонд «Відродження» разом із представниками громадянського суспільства, експертного середовища, спільнот ВПО, органів місцевого самоврядування та влади вперше підготував консолідовану адвокаційну позицію щодо політики ВПО.
Це не державний документ і не альтернатива стратегії. Її мета – сформувати спільне бачення ключових проблем політики внутрішнього переміщення та рекомендацій щодо їх розв’язання. Такий документ потрібен, щоб у діалозі з державою, громадами й міжнародними партнерами звучала не позиція однієї організації, а узгоджений голос широкого кола людей і середовищ, які працюють із темою ВПО та мають безпосередній досвід переміщення.
«Коли про виклики говорить не одна організація чи одна людина, а поєднання голосів широкого кола експертів, експерток і представників спільнот ВПО, це дає зовсім іншу вагу адвокації», – пояснює Вікторія Стократюк.
Перша консолідована позиція охопила десять ключових тем: житло, міжвідомчу координацію, економічну інтеграцію, діяльність рад ВПО, підтримку людей із тимчасово окупованих територій, роботу місць тимчасового проживання та інші напрями.
Потреба в такому документі виникла у непростий період. Завершувалася дія попередньої стратегії, відбувалися зміни у структурі центральних органів влади, а скорочення міжнародної допомоги поставило під ризик багато програм, від яких залежали ВПО та громади. Тому важливо було не лише назвати проблеми, а й визначити спільні пріоритети та конкретні кроки, навколо яких різні середовища можуть об’єднувати адвокаційні зусилля.
У 2026 році цей процес продовжили. Якщо перший цикл включав одну національну та одну локальну фокус—групу, то під час оновлення позиції провели вже чотири експертні дискусії. Особливу увагу приділили локальному рівню – досвіду громад, які щодня працюють із потребами переміщених людей.
«Ми мали 10 напрацьованих адвокаційних меседжів. За цей рік документ активно використовувався нашими партнерами, переважно на локальному рівні. Водночас на державному рівні відбулося багато змін. І ми побачили сенс, що цей документ потребує певного оновлення. За останні місяці провели низку фокус—групових обговорень: три на локальному рівні та одну — національному. Ми проаналізували минулорічний документ, визначили, які пункти вже не актуальні, та зібрали думки експертів щодо того, що має бути в фокусі нашої спільної роботи на наступний рік”,— ділиться Вікторія Стократюк.
Результати показали, що національний і місцевий рівні часто бачать різні проблеми. Для держави пріоритетом можуть бути нормативні акти та нові механізми, тоді як у громадах говорять про нестачу грошей, нерівний доступ до послуг, формальну роботу окремих програм і відсутність постійного зворотного зв’язку.
До чого призвела відсутність інституційної спадковості
Одним із найбільших викликів останніх років стали постійні зміни у розподілі повноважень щодо політики ВПО між різними міністерствами. Після ліквідації Міністерства реінтеграції його функції передавалися іншим відомствам. Частину повноважень, зокрема щодо житлових програм, перебирало Мінрозвитку, а значний блок соціальної політики опинився у сфері відповідальності Мінсоцполітики.
Такі зміни самі по собі не означають, що політика не може працювати. Проблема виникає тоді, коли разом із повноваженнями не зберігається інституційна пам’ять: команда, напрацьовані підходи, розуміння попередніх рішень, механізми координації та відповідальність за результат.
Для політики внутрішнього переміщення це особливо важливо. Вона охоплює одночасно житло, соціальний захист, зайнятість, інтеграцію, доступ до послуг та інші сфери, які перебувають у компетенції різних органів влади. Тому без сталої координації між ними навіть добре розроблені рішення ризикують залишатися фрагментованими або втрачати послідовність під час їх реалізації.
Відсутність спадковості призвела до того, що держава постійно змушена заново вибудовувати процеси. Складніше відстежувати, які рішення вже були ухвалені, що реально спрацювало, а що залишилося лише на папері. Таким чином слабшає координація між центральною владою, громадами та міжнародними партнерами.
Серед наслідків – нестача системного моніторингу виконання програм, недостатня оцінка реальних потреб ВПО, нерівна спроможність громад і розмиття відповідальності між різними органами влади. У багатьох громадах робота з ВПО значною мірою залежала від активності місцевих організацій, волонтерів і доступу до міжнародного фінансування.
З 18 липня 2026—го року в новому уряді під керівництвом Сергія Корецького сформовано Міністерство у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України. Очікується, що нове міністерство сприятиме кращій координації державної політики у сфері внутрішнього переміщення та налагодженню взаємодії між державою і місцевим самоврядуванням.
Роль громадських обговорень, рад ВПО та міжнародних партнерів
Нова стратегія не може бути ефективною без участі тих, кого вона безпосередньо стосується. Саме тому важливими є громадські обговорення, робочі групи, консультації з громадами, експертами та представниками ВПО.
Ради ВПО можуть відігравати важливу роль у цій системі, адже вони є одним із можливих каналів взаємодії між переміщеними людьми, органами місцевого самоврядування та державою. Вони можуть допомагати доносити реальні потреби людей, оцінювати, як на практиці працюють місцеві програми, та пропонувати практичні рішення, засновані на досвіді самих громад.
Водночас досвід показує, що не всі ради ВПО однаково впливові. Частина з них стала дієвими майданчиками для співпраці з владою, тоді як інші існують радше формально. Це означає, що для їхньої ефективної роботи важливі не лише формальний статус, а й спроможність, підтримка та готовність влади до взаємодії.
Окреме дослідження, презентоване програмою «Громадянська стійкість» разом із Конгресом рад ВПО, стосувалося ролі рад ВПО у залученні переміщених жінок до громадсько—політичного життя. Станом на березень 2026 року в Україні діяло 1022 Ради ВПО, до складу яких входять понад 12 тисяч людей. Близько 77% членів таких рад становлять жінки і вони часто виконують велику організаційну, координаційну та консультаційну роботу. Це не лише показник високої залученості жінок, а й свідчення значного потенціалу цієї мережі. Дослідження показало, що серед опитаних переміщених членкинь Рад ВПО переважають жінки з вищою освітою та попереднім професійним і громадським досвідом. Проте ця праця переважно є неоплачуваною, поєднується з основною роботою, турботою про родину та вирішенням власних проблем після переміщення — про це також говорили під час заходу присвяченому узгодженню спільних меседжів щодо політики ВПО.
Міжнародні партнери залишаються важливими для підтримки ВПО, громад і розвитку місцевих програм. Проте залежність від зовнішнього фінансування не може замінити сталу державну політику. Саме тому одним із ключових завдань є посилення спроможності держави та громад самостійно планувати, фінансувати й реалізовувати політику внутрішнього переміщення.
Людиноцентричність: що це означає на практиці
Одним із ключових принципів нової стратегії є людиноцентричність. Це означає, що держава має бачити не лише юридичний статус ВПО, а конкретну людину — її життєву ситуацію, потреби, вік, стан здоров’я, склад родини, можливість працювати, потребу в житлі чи догляді.
Людиноцентричний підхід передбачає не універсальне рішення для всіх, а персональний маршрут підтримки. Для когось першочерговою потребою буде евакуація та тимчасове житло. Для іншої людини — працевлаштування, доступ до освіти для дітей, медична чи психологічна допомога. Для когось — підтримка у відновленні бізнесу або можливість зберігати зв’язок зі своєю громадою.
Нова Стратегія до 2030 року охоплює весь шлях ВПО: від евакуації та первинної оцінки потреб –— до адаптації, інтеграції у приймаючих громадах і створення умов для добровільного та безпечного повернення після деокупації.
Її чотири стратегічні цілі стосуються формування єдиної державної політики та координації, евакуації і виїзду з тимчасово окупованих територій, адаптації та інтеграції ВПО, а також підготовки до добровільного повернення людей додому за умови безпеки.
Чи працюватимуть механізми окремо
Евакуація, індивідуальна оцінка потреб, житло, працевлаштування, цифрові сервіси та міжвідомча координація не можуть працювати як окремі напрями. Вони мають бути частинами єдиної системи, яка супроводжує людину на різних етапах після переміщення.
Наприклад, евакуація не завершується в момент, коли людина виїхала з небезпечної території. Після цього потрібні тимчасове розміщення, доступ до документів і виплат, оцінка індивідуальних потреб, пошук житла, освіта та підтримка дітей, працевлаштування, медичні та соціальні послуги. Якщо хоча б один із цих елементів не працює, людина ризикує залишитися без реальної підтримки.
Цифрові сервіси мають полегшувати доступ до послуг і зменшувати бюрократію. Міжвідомча координація — забезпечувати, щоб людина не була змушена самостійно шукати відповідального органа між різними міністерствами та установами. А громади мають отримувати достатньо ресурсів і повноважень, щоб інтеграція не залишалася лише декларацією.
Стратегія передбачає операційний план на 2026–2028 роки з конкретними заходами, відповідальними виконавцями та строками. Однак її результативність залежатиме від кількох умов: фінансування, стабільності відповідальних інституцій, регулярного моніторингу, участі громад і постійного зворотного зв’язку з ВПО.
«Подальша адвокація має концентруватися не стільки на створенні нових політик, скільки на якісній імплементації вже ухвалених рішень», — зазначає Вікторія Стократюк.
Що далі: спільний порядок денний Фонду та партнерів
Ухвалення Стратегії створює нову рамку для роботи держави, громадянського суспільства та міжнародних партнерів. Наступний виклик — наповнити цю рамку конкретними рішеннями та забезпечити їхню реалізацію на практиці.
Для програми «Громадянська стійкість» нашого Фонду аа та її партнерів одним із наступних кроків стане продовження спільної роботи навколо п’яти ключових напрямів, сформованих у «Зведеному аналітичному документі за результатами дослідницького циклу щодо Рад ВПО 2025–2026 років» (додати посилання). У документі вони сформульовані як п’ять стовпів відновлення, чутливого до переміщення:
ДІМ (право на стабільність)
ГОЛОС (право на участь)
ТУРБОТА (право на турботу)
ПОВЕРНЕННЯ (право на приналежність)
ПАМ’ЯТЬ (право на правду).
Вони відображають взаємопов’язані виміри політики щодо внутрішнього переміщення: ДІМ — житло, безпечне середовище та економічна спроможність; ГОЛОС — реальний вплив ВПО на рішення, що їх стосуються; ТУРБОТА — визнання та підтримка неоплачуваної роботи з догляду та доступ до психосоціальних послуг; ПОВЕРНЕННЯ — збереження зв’язку з громадою походження та поінформований вибір між поверненням, інтеграцією та переїздом; ПАМ’ЯТЬ — документування досвіду переміщення та збереження ідентичності громад.
Ці напрями не є окремими треками, які мають існувати паралельно. Їхня цінність саме у взаємозв’язку: житлова стабільність впливає на можливість інтеграції, участь людей — на якість рішень, турбота — на спроможність відновлювати життя, а пам’ять і збереження зв’язку з громадами — на те, як Україна вибудовувати політику відновлення та повернення.
Саме навколо цих напрямів планується подальша спільна робота з партнерами — зокрема тематичні робочі групи, які мають не лише обговорювати проблеми, а й напрацьовувати конкретні рішення, супроводжувати їхнє впровадження та адвокатувати необхідні зміни.
«Усі ці напрями об’єднують спільну ідею про те, що люди з досвідом внутрішнього переміщення — не лише отримувачі державної підтримки. Вони є так само носіями знань, практичного досвіду та професійної експертизи. І ми без них точно не можемо і не маємо права будувати ефективну політику відновлення в Україні»,— ділиться Вікторія Стократюк.
