Медійна ініціатива за права людини презентувала звіт “Криміналізація опору: як РФ переслідує українців за захист Батьківщини та незгоду з окупацією”. Під час події правозахисники, правоохоронці та звільнені з полону військові говорили про те, як Росія використовує власну судову систему для репресій проти військовополонених і цивільних українців. Розповідаємо найважливіше з презентації і дослідження.
– Мене засудили за мою фантазію і винахідливість, — жартує Владислав Андріанов, військовослужбовець 1-го корпусу НГУ “Азов”. Під винахідливістю він має на увазі нібито скоєний ним воєнний злочин, який чоловік вигадав сам для себе. Владислав — один із тих, кому пощастило повернутись із російського полону. Утім до того росіяни присудити йому 25 років позбавлення волі.
Відбувається це так: коли український військовий потрапляє в полон, його починають катувати, залякувати і шантажувати. Паралельно наполегливо радять перейти на бік Росії, визнати певну провину, забути, що ти українець і воював за Україну. Щойно полонений погоджується, тортури припиняються.
— Щоразу під час катувань мені казали: “Зізнайся у скоєних злочинах і все припиниться”. В якийсь момент я так втомився від катувань, що вигадав легенду, як я нібито вбив цивільного. Я продумав її в усіх деталях, аби нікого не підставити. План полягав у тому, аби розповісти її, коли не стане сил терпіти. Я протримався півтора року, а тоді здався і розповів свою легенду. Щойно “зізнався”, вони зацікавились і припинили мене катувати, — розповідає азовець.
Справа про вбивство не містила ані свідків, ані доказів, ані тіла — лише свідчення Владислава і запис слідчого експерименту. Суддя, який вів судове засідання (єдине у справі), жестами показував засудженому, що саме він має відповідати. Коли призначений Андріанову адвокат (зазвичай це суто формальність) сказав судді, що справа не містить жодних доказів, той натякнув, аби адвокат не “відбілював злочини нацистів”. Адвокат погодився і коментарів більше не давав.
Після вироку Владислав уже не бачився з іншими українськими полоненими. Натомість сидів, із його слів, у вʼязниці з російськими убивцями, канібалами, ватажками кримінальних угруповань.
Таку ж компанію у виправній колонії № 6 “Чорний дельфін” мав інший український полонений Сергій Бенза, екскомандир роти вогневої підтримки батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП. Якби Сергія не звільнили в один із обмінів, міг залишитись там назавжди. Його вирок за те, що він нібито наказав розстріляти цивільних, передбачав пожиттєве увʼязнення.
— Звісно, усі чудово знали, що цього не було [розстрілу цивільних]. Спершу я пручався звинуваченням, але зрештою “зізнався”. Вони роблять так: викликають “свідка”, заводять його в сусідню кімнату і катують, а я чую все, що відбувається за стіною. І ти зізнаєшся, аби людину більше не мучили. Люди можуть триматись дуже довго, багато з них тримаються досі. Але вони тиснуть на наше відчуття людяності. Вони застосовують колективне покарання, як в СРСР, бо знають, що ми цього не витримаємо, — пояснює Сергій.
Як і у випадку Владислава, судовий процес Сергія був суто формальним і містив купу процесуальних порушень, говорить чоловік. Вироки зачитували тихо і швидко — побратим Сергія навіть не зрозумів, який термін йому присудили. Одразу після суду Сергія змусили підписати відмову від апеляції.
Та попри абсурдність цих судових процесів, вони містять величезну загрозу для нас і світу, потребують вивчення, розголосу і ефективних інструментів протидії.
У чому загроза?
Це не окремі випадки жорстокості чи зловживань, а масштабна і централізована система переслідування українців. Станом на травень 2026 року Медійна ініціатива за права людини задокументувала 2441 випадок кримінального переслідування Росією українських військовополонених і цивільних. Понад 1700 із цих справ завершилися обвинувальними вироками.
Ідеться не лише про військових. Росія переслідує цивільних за волонтерство, допомогу українській армії, проукраїнську позицію, донати, адміністрування телеграм-каналів чи просто нелояльність до окупації. Людей звинувачують у “тероризмі”, “екстремізмі”, “шпигунстві” або “державній зраді” і засуджують до десятків років ув’язнення.
За словами Анни Рассамахіної, керівниці департаменту “Війна та правосуддя” МІПЛ, аналіз цих справ засвідчує, що всі російські структури працюють як один механізм.
— Під час вивчення свідчень полонених і цивільних бачимо, що для штампування цих справ дуже узгоджено працюють усі структури РФ. Вони передають ці справи по ланцюжку і ніхто на жодному етапі не має жодних питань. Всі прекрасно знають, що без катувань не було б жодних вироків, — говорить вона.
За словами Рассамахіної, ця система працює і на всій території Росії і на окупованих нею українських територіях.
Одна з головних проблем — суцільне ігнорування Росією міжнародного гуманітарного права, зокрема імунітету комбатанта, який означає, що військового не можна карати за сам факт участі у бойових діях на боці своєї держави.
— РФ визнає українських військових винними суто за тим фактом, що вони є військовими і брали участь у збройному конфлікті, — пояснює правозахисниця.
При цьому російська система суперечить собі ж. Українським військовим інкримінують застосування заборонених методів ведення війни, і водночас стверджують, що війна проти України нібито не є міжнародним збройним конфліктом, а лише “спеціальною військовою операцією”.
— У цих процесах складно знайти стандарти, яких дотримано. Порушується абсолютно все, — підкреслює Анна Рассамахіна.
Водночас вона наголошує, що попри очевидну абсурдність таких процесів, їх не можна недооцінювати:
— Це дуже низькоякісна імітація правосуддя, але це все-таки вироки офіційних судів визнаної світом держави. І в цьому головна небезпека.
Адвокатка пояснює, що для людей і держав, не занурених у контекст російсько-української війни, ці судові процеси можуть виглядати як реальні кримінальні справи про воєнні злочини українських військових. Саме тому Україна має не лише документувати порушення, а й ретельно вивчати російські вироки, аби на міжнародному рівні мати аргументи для протидії спробам легітимізувати ці вироки.
Голова МІПЛ Тетяна Катриченко наголошує, що йдеться не лише про фіксацію злочинів.
— Україна має працювати одразу у кількох напрямках: притягати до відповідальності людей, причетних до переслідувань, оскаржувати й нівелювати рішення російських та окупаційних квазісудів, а також не допустити їхньої міжнародної легітимізації, — пояснює вона.
Про складність цього процесу говорив і представник Офісу Генерального прокурора Андрій Атаманчук.
— Ці справи — не на один-два роки. Це справи на перспективу, — зазначає він.
Станом на сьогодні, говорить Атаманчук, підозри отримали 30 представників правоохоронних та судових органів РФ чи квазіправових інституцій на окупованих територіях, до українських судів скеровано 11 обвинувальних актів стосовно 18 осіб. Крім того, Шевченківський районний суд Києва нещодавно виніс перший вирок російському судді за порушення права на справедливий суд.
— Цей напрямок роботи для українських правоохоронців має складнощі. Проте масштаби злочину говорять про системність, а значить і про політику РФ у питанні кримінального переслідування українців. Тож ми намагатимемось вибудувати цю вертикаль відповідальності аж до керівництва Росії, — зауважив прокурор.
Водночас він наголосив: навіть у відповідь на російські злочини Україна не може відмовитися від принципів міжнародного права. У цьому, зрештою, полягає одна з ключових відмінностей у підходах до правосуддя між Україною і Росією. Поки російська держава використовує суди як продовження катівень, Україна шукає справедливість у межах права — навіть тоді, коли її противник цілковито знецінює це право.
Детальніше із дослідженням можна за посиланням:
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Джерело: Медійна ініціатива з прав людини
